— Нічого, діждуться. Прийде й на них погибель. Жовті верболози гнулись над холодними водами, тихо, як сльози, ронили вербові листочки. "Ой, пливи, пливи, вербовий листочок, та й у тихий Дунай,, а де ж то муж ходить, де мій брат ночує? Та чи ж вони знають, як нас тут карають, в ріднесеньку землю заживо ховають?.." А небо міниться у воді, каламутиться, синявою береться, крутить вербовий листочок і несе його богвість-куди. Конопляним чадом пахнуть береги, шелестить посохлим бадиллям картопля, сумно викивують важкими головами соняшники. Хто ж їх саджав, а хто гараздувати буде? Лопаються від морозу капустяні головки, і летить зграями птиця, летить і не вертав. На горбах біля Беєвої гори Тадик зупинився, зняв із голови циліндр:
— Залиште мене одного і чекайте біля потоку. Сів на висушений вітром кущик полину, затулив циліндром обличчя. Потім здригнувся, ніби від холоду, поклав циліндр на траву і, відкинувши пальцями довге волосся, що заслоняло очі, з тугою в погляді став дивитися у долину. Губи тихо ворушилися, обличчя зблідло: він побачив рідне дворище. Он стоїть будинок із двома колонами. Тільки дах тепер не зелений, а червоний, конюшні понижчали, увійшли в землю. А колись вони видавалися палацами, і коли він дивився на зграї голубів, що сідали на дах, то картузик у нього падав із голови і жерстяне лошатко, що крутилося на даху, дибилось аж у самісінькі хмари. Старого парку, що його посадив ще прадід, не було. Не було і тих дубів, що шуміли на вітрі і гули чорними гілками в довгі зимові вечори, гомоніли під грозами та стріляли бронзовими жолудями у пожухлі осінні трави. Немає парку. Тільки два дуби ще стоять біля дороги. Стовбури товсті, як жлукта, чорні, як залізом обкуті.
"Е, ще не перевівся наш рід, — шепоче Тадик. — Ще ось прийшов один праведний суд вершити".
Очі його туманіють, довгі пальці стискаються в кулаки: понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано. Нема добра. Прахом пішло. Стоять одні кам'яні черева, та й там, мабуть, німці господарюють.
"Нічого, прийде і мій час. Ще моя зоря із неба не зірвалася".
А он ставок. В ньому колись карасі водилися і так смачно пахли на сковороді, коли, було, покійна ненька їх насмажить і поставить на круглому столі. Батько, було, витре вуса, підморгне Тадикові: "Ану, сину, похрумай карасячого хвоста, щоб за тобою багаті наречені бігали".
Навколо ставка — верби густим вінком. Не порубали. Тільки тоді вони були тоненькі, рівні, а тепер товсті, погнуті, в рижих дуплах. А ставка нема. Висох. Замулилися джерела, пішли під землю, і нема вже там чистої холодної води. Сіре багно, мов камінь. Тадик схопився ва йоги і пішов до поліцаїв.
— Щось староста носом крутить. Може, ми службу погано несемо? — засумнівався Гошка.
— З рідним дворищем знаменувався.
— У нього хоч дворище є, а в нас із тобою що? — засміявся Северин.
— Дадуть і нам права, позаяк батько і брат від Радянської влади загинули.
— Це такі прийшли, що як дадуть, то й дихало завечата...
— Ти мели, та знай що, — різко обірвав його Андрій. Перша жертва — дворище Оксена Гамалії. Северин обігнав Тадика, відкрив перед ним хвіртку.
— Ви, пане староста, не поспішайте, тут я буду командувати. Старі порахунки. Звичайно, хазяїн шурнув на схід, а сімеєчка в цілості, так що ми її зараз помацаємо...
Северин зайшов у двір і попрямував до хати. Олена стояла біля скрині, притримуючи кінці хустки: вона саме запиналася і спідлоба тривожно дивилася на Северина. Северин сів на лаву і став блукати очима по кутках. Посміхаючись, кивнув на фотографію Оксена:
— Він мені як за кума був. Як зустріне де, так і жаліється: чого, каже, я тебе не розпанахав де-небудь на сучку або не виселив із усім твоїм джмелиним кодлом в магаданські краї. Тепер прийшла коза до воза і сказала: "Ме-е-е".
Северин підскочив до скрині, брязнув прикладом по замку і став викидати на середину хати Оленине добро: спідниці, білі кашемірові шалі, чоботи, вишиті сорочки, плахти, крайки з балабонами, сувої полотна, хустки, рушники, дівочі намиста, заховані для доньки, згорнуті в косинець кіснички. В хаті запахло злежалим одягом і нафталіном.
Олена стояла, прислонившись до ліжка. Голубі очі зробилися, як густо розведена синька. Дівчинка, вхопившись за материну спідницю, кричала, а Сергійко стояв біля хатніх дверей з насупленими бровами.
На самому дні скрині Северин знайшов Оксенові галіфе з голубими кантами, хромові чоботи і обережно обсипану нафталіном сиву смушеву шапку. Не соромлячись ні жінки, ні дітей, став скидати із себе старий одяг і приміряти новий. Чоботи були великі, але він відразу ж утішився: "Перешию". Галіфе, правда, трохи довгуваті. Але то не біда. Можна підкоротити. Зате шапка просто чудо. Як інеєм прибита, так і грала проти сонця, так і виблискувала, і коли Северин одяг її та підійшов до почепленого на стіні дзеркала і зазирнув у нього, то, їй-право, сам себе не пізнав. На нього дивився якийсь чужий парубок з такими розбійницькими очима, що в Северина аж під ложечкою похололо. Шапка сиділа на голові сатаною, набакир, а з-під неї білі кучері, як соснова стружка з-під фуганка. Ще б десь дістати вишиту сорочку, і тоді хай хто заїкнеться, що Северин не козацького роду, так він і в'язи позвертає, щоб ішов уперед, а бачив назад.
Северин покрутився перед дзеркалом, поцмокав язиком, посвистів, порипів чобітьми, узяв гвинтівку на плече:
— Ну, одежинку здобули, а тепер візьмемо ще жінку! Топай вперед, чого соромишся? Чи свою мироносицю під батоги боїшся класти?
Він грубо схопив Олену за плече і штовхнув до дверей. Вона вдарилася лобом об одвірок, тихо застогнала. ,. Потім підійшла до дітей, мовчазна, сувора, і, нагнувшись, поцілувала дівчинку в лобик, а Сергійка погладила по голівці, зняла фотографію Оксена, протерла рукавом і глянула на нього: він дивився на неї чорними очима з-під будьонівки і наче питав: "Тяжко тобі?" — "Тяжко, Оксеночку, дуже тяжко. Не знаю, чи й витримаю". — "А ти вір у наше щастя і витримаєш". — "Та вже зі всіх сил старатимуся. Кріпитимусь".
Вона вішає фото на гвіздочок і виходить із хати. Услід б'є дитячий крик, тягне з-під ніг землю. У хліві мукає корова, курчата біжать за нею аж до воріт, лізуть попід ноги.
За хвірткою Северина чекають останні братчики і, коли він виходить із двору, не пізнають його, такий він приодягнений та бравий.
— Пане старосто! — клацає він закаблуками і підносить долоню до смушевої шапки. — Одна активістка вже приляпала на праведний суд.
Тадик зміряє її швидким поглядом і мовчки йде вперед, викидаючи перед собою трость із набалдашником. Зустрічають діда Інокешу. Він стоїть у сірячині, сильний і страшний. Бородища розпущена, грива сивого волосся кільцюється по спині, під кущуватими бровами хтось роздуває горна.
— Знайшлася ниточка від клубочка, та мірочка потім буде, — кричить він і своєю масивною фігурою заступає стежку. 'Від Гамалії пахне дубом і пізньою осінню.
— Хто це? — питає Тадик.
— Батько Оксена Гамалії.
— Он як! Треба і його захопити з собою.
— А що толку? Він у нас трохи теє... ніби як блекоти об'ївся. Молитви шепоче, церковні пісні співає.
— Треба мати на увазі і записати до церковного хору. Ану ж, діду, заспівайте що-небудь церковне, помоліться за нас. Ми йдемо вершити великий суд.
Дід підносить угору грушевий костур. Розкривши бородату пащу, реве з такою силою, що в його здоровенних грудях гуде, як у дзвоні:
— Пощезнете! Всі пощезнете, яко дим. Прилетить пташка і в голову клюне. Не скажете "ох", як посиплеться горох.
Олена розуміла натяки старого. Поліцаї стояли, вирячившись на старого. Тадик махнув рукою. Він відтурив старого із стежки, звільнивши шлях старості. Інокеша не вгавав. Борода його і падлись, і страшно ревла горлянка:
— Відміряється і воздається! Як стадо овець, курдюками затрусите, паршивці! Ходили по болотах, а тепер на сухеньке вернулися? Пощезнете всі! Пощезнете, яко дим!
Старий ще довго сварився і лютував на стежці, і бородища його зміїлася на грудях. Люди заспокоювали його з-за тинів, радили скоріше піхтурити далі, але дід на те не звертав уваги. Розгніваний, лютий і страшний, усе розмахував руками і бив палицею об землю. Хома Підситочок усовіщав його:
— Господоньку святий та й ти, божа матінко! Що-бо ти глаголиш, Інокешко! Смертонька за тобою стежечкою біжить, а ти її дратуваньчиком торкаєш? Хай їм тямиться. Пішли собі, хай ідуть. А ти чолом віддай гарненько та й зверни набік...
— А-а, — ревів на нього Інокентій. — Смиренний. Язиком два боки лижеш? І ти пощезнеш! Пощезнеш! Вони за пшеницею сюди прийшли, а не за соломою.
І вже ніхто не міг зупинити діда. Він пішов далі, лихий і невмолимий, та все нахвалявся йдучи.
Із Вихорового двору взяли одну Юлю. За Уляну та старого Йоньку заступився Северин, посилаючись на те, що їхній син Тимко колись перетримував його в тяжку хвилину.
— Та й при чому тут старі, що їх син командир? Він, коли ішов у командири, їх не питався. А ця теличка, — показував Северин на розпишнілу, граційну, затягнуту в чорне шовкове плаття Юлю, — казьонних харчів переїла немало. Не бійсь, не біля одного комісара терлася. Іч, як викручує своїм шапликом, ніби не на суд, а на грище йде.
(Продовження на наступній сторінці)