— Що ж ми, отакого золотого чоловіка, як того цигана, з хати випхнемо? Треба ж провести його так, як слід. Ану, Бовдюг, доставай горілки, а ти. Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та, як каже Підситочок, дасть бог, вирядимо.
Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з'явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хаті ніде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку.
Сергій приніс від сусідів ще один стіл і поставив на ньому п'ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хаті гамір, сміх, обличчя червоні, спітнілі.
— Сідайте, кумо, а я біля вас! — викрикує Кузь і так і викаблучується на одній нозі. — Куди проливаєш, вона гроші коштує! Павлові налий повну ринку! Що йому стакан?
Наливають усім. Павло, випивши, підсуває до себе миску із сметаною. Молодиці п'яніють швидше за всіх і вже починають у кутку:
Ой ви, хлопці-риболовці, та тягніть невід...
До них приплітаються чоловічі баси, гудуть мідним дзвоном:
Го-ой, тягніть невід та по синьому морю
Та спіймайте нашу бідну долю...
Підвішена під стелею лампа сполохано блимає, в хаті стає душно і парко, від людських тіл смердить потом. Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п'явками, пухнуть жили.
— До-о-ого-о-лю-у-у, — тягне він, узявшись по-бабському за щоку.
Потім кидає співати, звертається до Бовдюга.
— А я йому й кажу! — кричить він, червоніючи. — Гвинт паче й невелика штука, а без нього олії не зіб'єш.
Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно киває головою.
Раптом двері відкриваються, і в хату входить Гнат. Шкірянка розстебнута, рука на пов'язці. Всі присутні кричать:
— На нового гостя! На нового гостя!
Сергій наливає склянку і підносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки і так маніжиться, ніби тієї горілки зроду і не куштував: хмуриться, кривиться, одвертається, потім здається на прохання гостей і говорить, відкашлявшись:
— За від'їзд нашого дорогого товариша Дороша. Хай він чесно служить на благо нашої Батьківщини!
П'є, витирається рукавом і круто повертається до гармоніста:
— Ану, Вихтір, одколи номер!
Із темних сіней напомацки виходить сліпий Вихтір, якого Гнат нарочито викликав через виконавця і прихопив із собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-"вєнка" з полатаними квітчастою матерією міхами. Низенький, у старенькій куцині, Вихтір схожий на того мандрівного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустріти по базарах та ярмарках. Він сідає на лаву і деякий час уважно прислухається до гомону в хаті, мабуть, пізнаючи по голосах, хто із троянівців тут гуляє. Задравши голову, крутить нею, ніби шукає сонце.
— О! Дядько Кузь тут! Та таке ніби й кума обзивається і — весело кричить він.
— Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сідай ближче до столу!
Його всаджують на ослоні і підносять чарку. Він, простягши руку, тривожно вимацує простір, очевидно, боячись наткнутися на неї випадково та пролити, а намацавши, підносить до рота і приказує так, як навчився за свої незчисленні мандри по весіллях та грищах:
— Ох, чарочка малесенька, пощипує злегесенька. Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся. Вип'єш третю — в очах сяє, думка думку здоганяє!
— Молодець, Вихтір!
— Ну вже й характерник! Як що придумає, так тільки держись.
Вихтір розстібає свою стареньку гармошку, і обличчя його із веселого стає настороженим і ніби аж сумним. Він прикладає вухо до планки і перебирає пальцями по клапанах, прислухаючись до таємної музики, що вже народжується в тих полатаних міхах. Приніс Вихторові оцю "хромку-вєнку" його рідний брат-артилерист ще аж з німецького полону після імперіалістичної війни. Скільки ж вона після того весіль зіграла! На скількох грищах побула! Чаго вона тільки й не витинала на залужанських, троянівських, княжослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанські хлопці Вихтора до себе на грище по весняній повені через ташанський роалив. П'яний Вихтір як здурів: набрав повні міхи води - давай грати. "Від води, — кричить, — вся музика на світі! Тепер моя гармошка солов'ями співатиме!" Ну, думали, пропала гармошка. А він висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав — і знову заспівала в його руках, як та сопілочка в пастушки рано-вранці на царині.
Грає Вихтір натхненно, з душею. Відкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не віриш, що то людські. Здається тобі, що то молодесенькі чортенята виплигують та вибрикують по блискучих ґудзиках. Тільки розтяг Вихтір гармошку — пішло зовсім інше діло. Хата так і загула, так і загриміла. Хто зроду не танцював — і той пішов вихилясом.
Кузь ліз цілуватися з Дорошем і кричав: "Ось із ким ми піднімали товарове господарство!" Зачувши музику, припинив свої речі і попхався в коло танцюючих Оксен, що сидів понурий і неговіркий, зробив собі круг і врізав такого гопака, що позатягало пилюкою вікна і лампа жевріла, як би десь на токовищі. Вихтір почав того гопака поволі, тихо; Оксен розправив плечі, ворухнув ними раз, вдруге, ніби нехотя пройшовся по хаті, плавно ступаючи на носках, і раптом, стрепенувшись, сипонув на долівку таким страшенним перестуком, що у всіх аж у грудях похололо. Потім став як укопаний, ніби роздумуючи, що ж робити далі, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув "асса" і став —танцювати гопак на манір лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобіт і приклавши одну руку до грудей, а другу відвівши вбік. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячи перед собою, потім дико гукнув і пішов садити каблуками як попало.
Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити, потім пішов навприсядки, впав, його взяли за руки і виволокли в сіни провітритися.
Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів. Бовдюг доводив, що вона жила із Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками.
— А царя Миколу в Сибіру стукнули, — гомонів Бовдюг.
— Що? — недовірливо наставив на нього очі Латочка. — Це ти вже брешеш. Він утік за кордон.
— Утік?
— Утік.
— Так тоді поспитаємо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що він утік.
Павло сидів за столом, сумно дивлячись на пусті миски. Згадав, що в нього дома є теличка, яку йому дали в премію за клопотанням Дороша, і розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли він привів його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав і пило молоко з пляшечки. Від цих спогадів жалість ще більше охопила Павла, він ридав ще дужче і, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пішов у сіни, сів за дверима на мішках і там заснув.
Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами і присвистував губами. Лице його зробилося відчайдушним, як у весільного боярина. І Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на нього стільки дурниць в райкомі. "Загадкова і дивна людська натура", — думав сам собі Дорош, відчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крізь гарячі, розпарені людські тіла, він ви-' йшов надвір і присів на призьбі. "Отже, все кінчилося. Я їду. Що ж мене чекає попереду? Вони залишаться тут, і ніхто з них не буде знати, скільки думок пере-вергав я під цією чорною стріхою".
Вийшов Сергій, мовчки сів поряд.
— Ну, що вони там? — запитав Дорош.
— Танцюють...
Біля хліва чорніла запряжена у візок конячина. П'яний візник спав, укрившись сірячиною. Дорош тихо сказав Сергієві:
— Винеси мені чемодан. Тільки так, щоб ніхто не бачив. Не хочу своїм від'їздом заважати їхнім веселощам.
Сергій виніс чемодан, подав Дорошеві. Розбудили візника, який спросоння не міг знайти віжок. Сергій намацав їх, всунув йому в руку. Виїхали за ворота.
— Ну, — сказав Дорош і міцно, по-чоловічому обняв Сергія за плечі. Потім злегенька відштовхнув його від себе.
— Чи доведеться ж побачитись? — затремтів голосом Сергій.
— Хто ж його знає... В житті доріг багато...
— Не згадуйте нас лихом...
— Щасливим зоставайся...
Підвода рушила. Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія. Потім відкрилися хатні двері, випустили надвір смугу світла і закрилися наглухо. "От і все, — подумав Дорош. — От і починається моє нове життя".
XX
Перед самою косовицею несподівано заявився в Троянівку Федот Вихор. Якось увечері прибіг із сільради виконавець і приніс телеграму, в якій сповіщалось, що Федот сидить у Полтаві на вокзалі в надії на попутний транспорт.
(Продовження на наступній сторінці)