Вона зовсім закрила фартухом обличчя і заплакала. Тимко поцілував її в лоб і вийшов на ганок.
— Погоди чуток.
Анютка вилетіла із сіней, перебігла через двір, простоволоса, у одних чириках, зникла у сусідньому дворі. За хвилину прибігла, вся тремтяча, із заплаканими очима:
— Наш сосед в станицу едет, подвезет.
Тимко вклонився їй у пояс, тихо стис її гарячі руки. Порипуючи снігом, збіг з ганку. Слідом за ним рипотіли Марко і Коростильов.
Цієї ж ночі на станції Богучар вони прилаштувалися до військового ешелону і поїхали на фронт.
XIII
Дивізія, в якій служив Тимко з Марком, була сформована з сибіряків та уральців, людей поважних, мовчакуватих і надзвичайно стійких у бойових обставинах. Дивізія була відкликана з резерву і направлена на Швнічно-Західний фронт. В середині січня вона досягла прифронтової смуги і стала розвантажуватися на станції Горовастиця. їй було наказано рухатися далі пішим порядком, і вийти на рубіж Пено — Андреанополь — Торопець, і там зосередитись.
Переборюючи снігові замети" тридцятиградусний мороз і бездоріжжя, тягнучи за собою бойову техніку, боєприпаси і харчі, дивізія рухалась вельми повільно і проходила ?а день не більше десяти-дванадцяти кілометрів, роблячи часті зупинки для того, щоб обігріти бійців, які коцюбли від морозу.
Тили відстали, кухонь не було, і бійці харчувалися мізерним сухим пайком, якого не вистачало, бо дивізію явно ограбували за наказом штабу фронту: в них відібрали харчові лишки і передали сусідній Третій армії. Інтенданти, що з великими труднощами робили запаси, відкривали тепер свої склади і плювалися вслід грузовим машинам, що, навантажені до самих бортів сухарями, відрулювали від подовбаних бомбами платформ.
Напівголодна дивізія все ж таки рухалася до свого місця призначення і вже була від нього не так далеко, як в дорозі її наздогнав наказ, в якому зобов'язувалося змінити напрямок, і вона повернула на південь і почала розташовуватись на вихідних позиціях: район — східна околиця Переходовця і залізниця на північний схід від Пено.
На світанку дев'ятого січня о десятій годині тридцять хвилин почалася артилерійська канонада і тривала дві години. Після неї дивізія розгорнула наступ, брьохаючись по коліна в снігу, і вела бій до вечора.
Два батальйони Н-ського полка проникли на східну околицю Пено, але закріпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню противника. Тільки підтягнувши артилерію, нашим військам вдалося розгорнути успішний наступ уже аж на другий день і захопити Пено, оточивши його з усіх боків. Кавалерійська дивізія СС "Мертва голова" бігла із Пено найпрудкіше, і по снігах густо чорніли трупи німецьких солдат, уже частково занесених снігом і заморожених на камінь, та кінські туші із задертими догори підковами.
Німецький полонений обер-лейтенант Краузе, командир одного з батальйонів, з відмороженим обличчям і носом, в мундирі, але вже без хрестів, мерзлякувато гнувся біля жарко натопленої російської печі перед штабістами і, ляскаючи себе шкіряними рукавичками по стегні, говорив те, що в його становищі було найсмішнішим, — він дивувався:
— Німецький солдат не можна ест кілометр-кілометр, — при цьому він прикладав лікті до тулуба і робив біг на місці, даючи цим зрозуміти, що німецький солдат не має права тікати з поля бою. Потім морщив лоб і знизував плечима: — Ошень інтересно.
Наші штабісти ніяк не могли добитися від нього, що саме йому "ошень інтересно", і, допитавши, відправили в тил. Цій нагоді він, мабуть, був радий, бо хотів подарувати командиру полка свій фамільний портсигар, але той гидливо відсунув його ліктем і сказав через перекладача, що поки що для пана обер-лейтенанта немає особливо "ошень інтересно", оскільки наші війська тільки розгортають наступ, а от коли вони попруть їхній вермахт аж у Німеччину, отоді буде найцікавіше.
— О, наші, — замотав головою Краузе і усміхнувся, показуючи ідеально відчищені зуби. — Це ніколи не биват.
Полковник не став переконувати.
— Що ж, поживемо— побачимо, —сказав він і махнув рукою, щоб полоненого вивели.
Два бійці-конвоїри зробили "єсть" і випровадили полоненого з хати. Вони вели його мовчки, насупившись, доки не відійшли від штабної хати. Один з них, саженного росту сибіряк-вусач, обернувся і, перегородивши багнетом дорогу полоненому, вп'явся очищами в німця і кивнув головою в той бік, звідкіля докочувався гарматний гул.
— Сльїшишь, наши "катюши" играют? Зто наши ваших прут.
Бачачи, що німець його не розуміє, боєць додав:
— Русский солдат немецкого солдата, — і тикнув з розгону в повітря так, як би ударив когось під зад.
Німець зрозумів і рішуче закрутив головою. Боєць відскочив назад, лице його зробилось лютим:
— А вот жигону раз — й кишки вон. Еще головою мотает, сволочь!
Німець зблід і вирячив очі, його білі пальці, що тримали полу шинелі, здригнули, і він щось викрикнув по-німецьки, простяг праву руку з перснем, ніби заслоняючись від удару. Боєць, ще більше розлютившись, відскочив убік і дав йому дорогу.
— Йди уж! — крикнув він і вдарив його під бік прикладом.
Німець, боязко озираючись, поплентався вперед. Ноги його грузли по коліна, а шинеля волочилася по снігу.
Конвоїр сердито сплюнув.
— Шлепнуть бьі его вон там, под сосенками, — й ко-нец. А то поди тьі какой важньїй, еще води его по на-шей землице.
— Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не сльї-хал? — нехотя обізвався його товариш.
— Попался бьі тн ему — он бн с тебя ремешки накроил!
— Уж ато точно, — погодився другий конвоїр. Вони замовкли і повели далі полоненого по білій сніговій пустелі.
Тимка і Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони їхали, а залишили в резервних частинах, які, одначе, були розташовані недалеко від фронту. З тиждень вони вчилися військової справи. Часто після занять Марко, зазираючи товаришеві в очі, запитував:
— А скажи, що старше, бригада чи дивізія?
— Ти вчись по землі лазити, щоб тобі голови не звернуло, а в дивізіях хай інші тямкують, — веселішав Тимко.
Тоді Марко підсувався до землячка, гомонів та гомонів, що аж язик ставав колесом, а толку з того мало. Сіли в поїзд. Тимко мовчав і обзивався тільки в крайніх випадках.
— Тобі що, язик... потягло? — сердився Марко. — Сам же мене виманив на оцю погибель, — при цих словах він показував на зброю, яку, чистячи, тримав у руках. — Хороший земляк, нема що казати.
Марко говорив і говорив, бо тоді йому було не так страшно, а Тимко мовчав тому, що треба було робити діло, а не теліпати язиком: треба було вчитися, як воювати, і він вчився, наполегливо і сумлінно. Але часто, коли його заставляли лізти по снігу поповзом чи бігати в атаку "короткими перебіжками", кидати гра-нату чи стріляти по цілі, він хоч і робив це сумлінно, проте в душі сміявся і сам із себе, і з інших, а особливо з Марка, у якого голова рила сніг, а хребтина ви-пиралася в небо. Тимко був переконаний, що там, тобто на фронті, усе не так, як тут, що там усе по-іншому, що навряд чи там доведеться бігати такими рівненькими інтервалами, як тут, на учбовому плацу, і ці думки часом охолоджували його, і він уже не так ретельно виконував команди.
В другій половині січня їх виструнчили на плацу і після вечірньої повірки видали бойову зброю. Тимко тупцювався на одному місці у валянках, шинелі, шапці-вушанці, лице його було мідним від морозу. Він відчував себе незграбним і важким.
— Куди ж це нас? — розгублено допитувався Марко, перекидаючи автомат то в ліву, то в праву руку.
— Овечок пасти, — весело підморгнув Тимко, набиваючи кишені патронами і гранатами.
Марко зіщулився і більше ні про що не розпитував, він тільки ходив від гурту до гурту, ніби хотів розчине
нитися в людській юрбі і стати непомітним. Два автоматні диски, що теліпалися на реміняці, били його по стегнах. Шапку йому видали не по розміру, і вона весь час налізала на очі, і він кожного разу підсував її. Сибіряк Митяй, побачивши таке, повів його до старшини і замінив шапку.
— На бійцеві все мусить бути по формі, а то насунеться на очі — ворога не побачиш.
Порипуючи валянками по снігу, метушилися командири рот і взводів, старшини роздавали котелки і кухлики. Бійці щедро кадили козячими ніжками — видано тижневу норму махорки. Від червоноармійців пахло милом, банею і новим шинельним сукном: підрозділи наспіх проходили санобробку.
Якийсь маленький шустрий боєць, від якого крізь шинель диміла пара, бігав поміж бійцями, шукаючи свої онучі, і кричав:
— Лейтенант Колотілов, до комбата!
Пройшла дівчина в кожушку, закутана по самі очі в теплу шаль. Бійці цмакали язиками, і кожен запрошував до себе під шинель погрітися.
Попереду хтось закричав:
— ...оой-ся! — і всі почалц шикуватися поротно в колону.
Розмови стихли. Колона завмерла на снігу чорним квадратом. Тільки над головами неслася пара від людського дихання.
Колона рушила, і зараз же завищав під ногами сніг, засапали, давлячись холодним морозним повітрям, люди, хтось забряжчав котелком, хтось спіткнувся і впав, зарившись носом у сніг. Його зараз же запитали, що він знайшов, і всі зареготали.
— Встигнути б на той час, коли німець уже нав-дьори пуститься.
— Ага. Хтось ополонку рубатиме, а ти воду питимеш?
— Кажуть, пішли на всьому фронті...
(Продовження на наступній сторінці)