Потім подали друге — чай в алюмінієвих кухлях. Десять кухлів на алюмінієвій таці на кожен стіл. Ми зацокотіли ложками, мішаючи рудуватий окріп — хто мішав держачком, хто черпачком. Кухля просто так, пальцями, не вдержиш, то подіставали з колін пілотки і — пілотками. Чай був дужче несолодкий, ніж солодкий: пийнеш раз — наче з цукром, пийнеш удруге — наче ні. І в цій чайовій тиші — тільки губи дмуть у кухлі — майстер раптом голосно сказав, піднявши кухоль високо над столом і теж обгорнутий пілоткою.
— Чай, дітки, треба мішати в обидва боки: спершу наліво, потім направо — тоді він буде солодший.
Наша і ще дві групи, що сиділи за іншими столами, засміялися. Майстри — теж. А кухарі за "амбразурою" мовчали.
Ми дивилися на інші столи переможно: ось який у нас майстер, дарма що маленький і старенький
Сніданок ми ніколи не їли з хлібом. Що б там не подавали, суп чи кашу, хліб залишався цілий. І вже коли ось-ось мала пролунати команда "встати!", ми пускали по руках солянку з сірою крупною сіллю, кожен брав з неї пучку солі і трусив нею пайку, потім удавлював дрібки великим пальцем у м'якушку і ховав хліб до кишені. Цей винахід сподобався усьому училищу, бо ні до сніданку, ні в сніданок нам не хотілося їсти дужче, ніж після сніданку.
Дорогу від училища до МТС, де наші майстерні, ми проходили з піснями, — аптеку, заготзерно, сушарку, базар — все з піснями. Далі було пустирище, за ним — МТС. Тут ми вже йшли мовчки і не в ногу.
Вирушаємо з училищного двору п'ятьма колонами. Майстри — на два кроки попереду кожної групи, старости — збоку.
— Заспівуй! — лунають команди.
І починається.... якесь місиво з пісень, вихор якийсь, бо в кожної групи — своя пісня. У першої — "Смуглянка", у другої — "Ох, да вспомним, братцы, вы кубанцы", у третьої — "В степи под Херсоном", у четвертої — "Скакав козак через долину", у нас — "Дальневосточная"... Решта п'ять груп лишилися на "теорію", у них теж є свої пісні.
І от щоранку, від восьмої до дев'ятої години, коли групи йдуть на практику, наш маленький райцентрик, наполовину розбитий бомбами і снарядами, гуде піснями. Назустріч нам, бруківкою, теж строєм, ідуть на свою практику — у кравецькі майстерні — дівчата з сорокового училища, "сороконіжки", — ті, що зосталися під війну сиротами, їх назбирали з багатьох районів. Зодягнені вони в чорні або сині плаття до поясочків з блискучими вузькими бляшками "РУ-40" і в чорні берети з білими молоточками, як і в нас на пілотках. Чорняві, біляві, бліденькі, тонкі... У них теж є "шкентелі", там тупцяють дрібні, як оце я. Вони теж ідуть з піснями — ми кажемо: "пищать", і, порівнявшись з ними, глушимо їх, надриваючи горлянку до охрипу:
Сто-им на стра-же, всегда-всегда!
А если ска-жет страна труда:
Прицелом точным — врага в упор!
Даль-не-вос-точ-ная, даешь отпор,
Кра-сно-зна-менная, смелее в бой!
Смелее в бой!
Ви прочитали фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.