— От мошенники! — скрушно похитав головою дядько,— А вгадала, бач, що ми м’ясо продали!
— Чого б же вона не вгадала, як ми тільки що з м’ясницької вийшли й мішок он увесь у плямах!
— А й то таке! — весело погодився дядько.
У магазинах він купив тільки інструмент — шоршобку, рубанок, терпуг, шпунт, ножівку та пляшку лимонної горілки, бо вона сподобалася йому кольором. ("Покуштуємо ще зеленої!").
На вулиці дядько не поминув жодного автомата з газованою водою, обережно, ніби вагаючись, просовував три копійки в щілину, тримав якийсь час у нігтях, таких міцних, що ними шурупи в дерево можна вгвинчувати, затим швидко одсмикував руку і, схиливши голову набік, ждав — наллє чи не наллє. Автомати наливали! Я гадав, що він просто бавиться ними. Але за четвертим чи п’ятим заходом дядько, вже не допивши води, сказав:
— Ти ж тільки подумай: хоч би тобі один налило через верх, усі не доливає! Воно ці автомати теж люди настроюють.
Набрівши на першу-ліпшу їдальню, ми зайшли підобідати. Вибрали вільний стіл, заставлений брудним посудом та залитий пивом, і зморено сіли на хиткі залізні стільці. Перепочивши трохи, дядько витяг з-за пазухи вузлик із домашніми харчами — свіжою ковбасою, м’якими, як вата, пирогами та великими й тугими помідорами недавнього засолу.
— Ти, як хочеш, їж це, а я собі чогось городського візьму.
Ви прочитали фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.