Він обернувся, блиснувши проти сонця, що світило вздовж коридору, окулярами й лисиною, і подивився на мене з докором: якби ж я, мовляв, не знав своїх рідних кроків!
Після цієї розмови я кілька днів уважно придивлявся до його ходи, а коли переконався, що засвоїв її остаточно, запізнився на роботу на цілих п’ять хвилин і пройшов повз кабінет завкадрами, ступаючи м’яко, на самі лише підметки, як це роблять офіціанти, шпигуни в кіно і наш Олександр Павлович.
Ефект був більший, ніж я сподівався. Двері, на яких красувалася червона табличка з білим написом ЗАВ. ЗАГ. ВІДДІЛОМ, блискавично відчинилися. Я обернувся й побачив бліде приголомшене обличчя Олександра Павловича.
"Це ви?" — прохрипів він, злякано дивлячись на мене поверх окулярів.
"Це я. А то — ви?" — спитав я теж нібито здивовано, знизав плечима й пішов у свій відділ.
Тепер завкадрами вітається зі мною сухо і говорить виключно офіційним тоном, проте я читаю в його очах деяку розгубленість. Давно б так, Олександре Павловичу! Сумнів — то великий слуга розуму, він допоможе вам побачити в людині більше, аніж її кроки. Так думав я.
Одначе помилився. Завкадрами не кинув свого ремесла. Як і раніше, він шмигав до директорського кабінету, якщо хтось запізнювався, і я зрозумів, що розгубленість у його очах означала пошуки можливості покарати мене за зухвалу вихватку.
Зробити це було б неважко, якби наш директор Іван Захарович Ясько не виявляв до мене відвертої прихильності й не хвалив мене на кожних зборах за дисциплінованість, знання справи тощо, а найдужче — за вміння вести ділову переписку.
Історія тут така. З перших днів роботи в Товаристві я писав листи не так, як треба. Вони були прості й короткі, але, як мені здавалося, вичерпні: так або ні. Далі пояснювалося, чому "так" і чому "ні". Виявилося, одначе, що цього для справжнього "кваліфікованого" листа не досить. Якось Іван Захарович викликав мене до себе й сказав, що листи мої надто прямолінійні за формою. "Продумайте, Миколо Гордійовичу, форму,— порадив делікатно.— Не зміст— тут я до вас нічого не маю, а форму. Пишіть так, щоб за рядками відчувалися не ви особисто, а весь колектив, його зацікавленість у тій чи іншій справі... "
Я продумав. І незабаром уже всі відділи одягли свої листи в мою форму. Починалися вони так:
"Високошановний товаришу! Мусимо Вам повідомити, що Ваше прохання уважно вивчено і обговорено... " і т. д.
Цінність знахідки очевидна. Взяти хоча б слово "мусимо", цю перлину мого відкриття. Хто саме мусить? Невідомо. Хто примусив повідомити? Невідомо. "Розглянуто і обговорено". Хто саме розглядав і обговорював? Також невідомо. Те, що під листом стоїть мій підпис, нічого не міняє, бо ж ясно сказано: мусимо. Це означає, що не я особисто вирішував питання, що я тільки мушу повідомити про його вирішення. А хто вирішував? Це — справді питання. І кінці його надійно сховані у формі: "розглянуто і обговорено". Крім названих особливостей, листи мої вигідно відрізняються од звичайних ще й тим, що вони в характері самого Івана Захаровича: сповнені делікатності, мудрої поміркованості й солідності, сказати б, капітальної.
Кожній людині відомо, що робити висновки іноді так само ризиковано, як іноді не робити їх. Іван Захарович знає це краще, ніж будь-хто. Тому винайшов свою власну тактику: жити й діяти між небезпеками, що призводять до необхідності робити або не робити висновки. Я впевнений, якби Іванові Захаровичу треба було потрапити з Києва на Південний полюс, але в дорозі на нього чекала якась загроза його життєвим інтересам, цілям, він поїхав би на Південний полюс через Північний! Ми не знаємо, про що думав Ганнібал, зав’язуючи першу битву з римськими легіонами; не знаємо, що таїв у душі Наполеон, починаючи битву під Бородіно. Так само невідомо мені, що думає Іван Захарович уночі про наступний день свого життя. Але я впевнений, що кожен свій крок у завтра він розраховує з потужністю Ганнібала й Наполеона!
Кожна людина неповторна. Це істина незаперечна. Але незаперечна й та істина, що кожна людина зводиться до якогось простого множника — початку особи. Простий множник Івана Захаровича — миттєва тактика. Цьому множникові він зумів підпорядкувати всього себе, аж до манери триматися. Мені завжди здається, що він опрацював цю манеру перед дзеркалом і зафіксував її, як актор фіксує вдало знайдений жест, міміку, інтонацію героя, роль якого має грати. Незмінною лишилася тільки посмішка, бо вона, як і колір очей, вроджена. Іван Захарович зумів надати їй лише різних змістів. їх два. І виходить, ніби він має дві схожі, але самостійні посмішки. Перша — Іван Захарович обдаровує нею тих, до кого прихильний,— підкупає, примушує не тільки поважати, а й любити її автора; друга — м’яка, як барсова хода. Коли Іван Захарович вдається до другої, це означає, що справи ваші кепські.
За кілька місяців роботи в Товаристві я помітив, що директор наш має у відділах кількох своїх епігонів, які намагаються бути хоч трохи схожими на нього: говорити, як він, тихо і ваговито; повільно підносити до сигарети запальничку, не відриваючи уважного погляду од співбесідника; усміхатися не часто, як це роблять люди, що знають ціну і значення своєї посмішки для інших; грати одною ногою в коліні, як грає нею Іван Захарович, коли замислено стоїть біля вікна і споглядає верхівки каштанів, що сягають четвертого поверху, і т. ін. Але епігон — мавпа. В кращому разі поганенький актор. Щоб повторити Івана Захаровича, треба бути ним, тобто людиною, яка вміє думати над собою і корегувати себе щомиті.
В роботі Іван Захарович діловий до сухості, і якщо вже змушений пояснювати вам якесь завдання, то робить це стисло й вичерпно. Приміром, дзвонить у відділ і питає тихо, з паузами, які мають властивість негайно мобілізувати того, хто слухає:
"Порубай присутній?.. Відсутній?.. Знайдіть!" Або: "Порубай і досі відсутній?.. Присутній?.. Передайте, щоб зайшов до мене".
Порубай — це я. З Іваном Захаровичем ми давні знайомі, хоч він цього і не знає, і земляки: з одного району. Коли я, лучається, їжджу на свята додому, він викликає мене потім до свого кабінету й питає:
"Ну, що там у нас, Миколо Гордійовичу, як цього року з урожаєм?"
"Добрий урожай,— одказую.— План перевиконали, колгоспники з хлібом. А постійники і механізатори заробляють по стільки, по скільки колись і півсела не заробляло. Зараз ремонтують техніку. Гній вивозять. Сніг затримують... "
Іван Захарович на те вдоволено всміхається, потирає долоні і з дещо перебільшеною бадьорістю в голосі каже:
"Отже, нам з вами, Миколо Гордійовичу, слід пишатися земляками. Молодці".
Тоді в мені прокидається селянин, і я одказую йому розважливо, по-дядьківськи:
"Чим же мені, скажімо, пишатися, Іване Захаровичу? Хліба я не вирощував, снігу не затримував, гній не вивозив... " — І дивлюся на нього при цьому очима найщирішої в світі дитини. Він повільно схиляє голову набік, примружує одне око і, сварячись на мене пальцем, каже:
"Кол-ля! Ви не патріот наших країв".
"Не вмію я трактувати про любов, Іване Захаровичу",— кажу я в таких випадках і скромно нахиляю голову.
А раз, викликавши мене до кабінету в якійсь справі, директор запитав, немовби між іншим:
"Ви, Миколо Гордійовичу, працювали коли-небудь у сільському господарстві?"
Я відповів, що не працював.
"А я віддав сільському господарству свої найкращі роки,— сумовито мовив Іван Захарович і, зітхнувши, як зітхають люди, згадуючи молодість, замислився. Його благородному обличчю пасувала задума, і він це, напевно, знав.— Тяжко було тоді. Робити нікому, самі, вважай, жінки, машин мало. А земля волає: догляньте мене! Орали, волочили, сіяли, звозили врожай коровами, годувальницями нашими. Уявляєте? Вся робота впала на руки.— Він поклав сигарету вогнем на краєчок попільнички і показав свої руки.— А ви кажете: чим пишатися... Є чим. Якби не ми, не повна наша віддача в ті роки — хіба мали б ми те, що маємо сьогодні? — Подивився на мене обидженими очима й замовк, обиджено стуливши уста.
"Мені можна йти?" — спитав я винуватим голосом.
"Ідіть",— кволо махнув рукою Іван Захарович.
У відділі я сів за стіл, розіклав папери, на які мав відповідати, але до самого кіпця роботи так і не взявся за ручку. "Мушу Вам повідомити...", "Ваше клопотання обговорювалося... " — всі ці викрутаси остогидли мені, а вигадувати нові не хотілося, то поскидав папери в шухляду і став думати про волів, яких закріпили колись за мною на правлінні колгоспу. Биків звали Юлаві. Це слово було випалене розпеченим гвіздком на їхньому ярмі й написане чорнильним олівцем на дощечці, прибитій над їхнім стійлом. Юлавими я волочив, орав людям грядки, возив коноплі, зерно і перший тиждень ледь не щодня плакав од них: навіть мій батіг, обкований п’ятаками, не допомагав. Плакав я не тому, що воли не йшли, а з образи, що їх за мною закріпили. "Якби и мене був батько,— думав я,— він би за мене заступився. Він би сказав: куди ж ви ото дасте хлопцеві таких ледачих волів? У нього ж голос, як пищик, хіба вони його послухають?!" Потім я звик. Коли Юлаві зупинилися, сідав біля них у пилюгу чи на ріллю, закручував перші в своєму житті цигарки й казав байдуже: "Трясця з вами. Стійте. Подивимося, що ми отако заробимо... "
(Продовження на наступній сторінці)