Ви читаєте фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.
На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б'є світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на Воронячому й ревище.
— Порвуть машину,— охрипло каже Олекса Помазан до Сергуні Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.
— Хай рветься. То залізо,— одказує Чабан. І знову насвистує. Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але нечасто, і, співаючи, плаче.
— Це голова газує,— хрипить Олекса Помазан.
— А ти відкіль знаєш?
— Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузов у ярку зоставсь, аби кабіна вискочила. Мо', сходимо підмогнем?
— Давай. Дурним сили не шкода.
То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на мужиків гаряченьким — путівцями поміж тутешніми селами інспекція не часто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.
— Гостював у старих, а тут дощ,— провинно усміхався Юхимович з кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.— Підсобіть трохи.
— Ми її й так, без мотора можемо винести! — реготнув Олекса Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій чоловік, негордий.— Берімося, Серього.
Дядьки уперлися обіруч у брудні боки "Волги", напружилися так, що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба). "Р-р-разо-о-ом!"— скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.
— Ну й сила ж у вас, хлопці! — порадів Юхимович, висунувшись із кабіни.— Спасибі. Тільки те... ви там дивіться сьогодні, щоб "мир і тишина", як у тій пісні співається.
Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях, помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:
— Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба піймать та бобу дать.
Але Сергуня думав не про те.
— Помогли на свою голову,— озвався він нескоро.— Тепер Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на силос!
— Не має права. Ми — інваліди! — так гаряче і страшно прохрипів Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.
Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри в цигарок.
Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (як інваліди) вийшовши на пенсію, сторожували ферми. Олекса — корівник і телятник, Сергуня — все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма конячинами.
— То що сьогодні — граємо чи... оддихнем після вчорашнього? — спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові, щоб не спіткнувся бува об що. він ще змалку був у Сергуні за підручного, хоч і односилок з ним і не з боягузів. — Тільки цур не так, як учора. Ну його к бісу так грать.
— А ти не дурій,— сказав Чабан. — Ти в грі дурний.
— Х-хи, ти кращий... Зразу за петельки хватаєш...
— Ш-шо-о? Ти ж, ти мене перший ухватив! — вражено зупинився Сергуня.
— Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?
— Х-ну, дає!.. — Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи, буцімто він до краю здивований, обурений і майже приголомшений, і далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший узяв учора за петельки.
Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазан сказав:
— То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного — ти в мене, а я в тебе?
— Словом, граємо. Що було, те пройшло,— примирливо мовив Сергуня.
У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день, вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено дивлячись один одному в праве око,— так два півні-суперники обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як почати битву.
Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов обходити ферми — всі, від корівника до гусятника, другий підмітав сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці, чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,— навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло шкереберть, телефон лишався недоторканим: його підключили до сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці — соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в чавунному череві грубки. Сизий дров'яний димок підіймався під стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало холодні глинині стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру — вивчить, од річки вітер, з-за сосни, північний... А господи, який тільки довгий сей день був!
Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощем та стогоном у голих деревах якось одурити. Грали, можна сказати, мирно. Траплялося інколи, що й посперечаються, не без того, але ж до борюкання таки не доходили.
— Чим то ти вдарив? — спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи голову до побитої карти.
— А ти подивись, подивись! — вигукує Чабан зухвалим тенорком, за яким чутно смішок, а сам думає: "Додивився, невірна кров!"
— Бачу, король бубновий... А козир що? Що козир, питаю?
Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.
— Та диви, справді бубновий... А мені здалося — червовий... Ну що ж, тоді забрав. Твоя взяла.
Бувало й навпаки — Сергуня ловив Помазана.
— Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві? Сьомаку червову де дів?
— Яку сьомаку? — хрипить Помазан і закашлюється, щоб продумати, як викрутитися.— Я ж тобі її ходив, пам'ятаєш? Ти ж її побив!
— Коли побив?! — закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної брови на Помазана.— Чим побив?!
— Ну, подивись в одбой...
І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в "одбої", а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.
— Н-ну? Де вона? Кажи?! — високим, як нап'ята струна, голосом кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому підхриплими альтами.
— Де, де! — теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо', під стіл упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...
Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає в колоду...
Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись один одному, коли і як шахраювали.
Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі — мороз тоді лід на річці колов, і там гухкало, як у грозу,— не забився до сторожки хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку, капелюшку та хромовеньких черевичках. "По картоплю!" — сказав хлопчини, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.
Одігрівшись коло буржуйки, він теж пристав до гри, швидко, до того ж суворо дотримуючись черги, навішав обом дядькам по шість "погонів", нареготів їм повні вуха, підкріпився сторожівською вечерею — печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:
— Карти — буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба грати. Да. Якщо хочете, навчу.
Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і показав, котра як ходить:
— Оце — знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б'є літерою "Ге". Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп — і вже загрожує королю, отому найвищому дядькові. Кінь — фігура швидка і агресивна. Тура горне поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні — вона зветься ще королевою,— фігура всевладна і всемогутня, як і всяка, жінка, це ви відчули на своїй шкурі... — Тут Сергуня і Олекса зареготіли, блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух, стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли фігури з місця на місце.— А оці хлопці називаються офіцерами. Вони ходять навкоси по одній чітко визначеній лінії, як і належить людям військовим. Тепер про найголовнішу персону — короля. Місія, тобто завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не робить, а дбає лише про свою шкуру — або тікає, або затуляє себе іншими фігурами. Король — це тільки зачіпка до гри. Коли інші фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: "Шах королю!" Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а — безвихідь.— При сих студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у сторожці гойднувся поміж стінами.— Ну, а пішак як пішак,— хлопчина зітхнув.— Пішак — людина проста, як от ми з вами. І мета у нас в усіх проста: пішакові — пересуватися з клітинки на клітинку вперед, ваша — стерегти колективне добро, моя — набрати чемодан картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б'є в обидва боки навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати кулаком...
Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від дверей, з порожнім чемоданом у руці, сказав:
— Прошу не забувати, що шахи — гра маршалів. А маршали бриються щодня.— Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.
— Отаке стерво, ба?! — вигукнув Сергуня.— Навішало погонів, наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.
— Вчений. Це тобі не шуточка,— прохрипів Помазан.
Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені — під маршалів! — у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці, перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду — завчали те, що розказував студент:
— Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою "Ги" —? забув?
— А це хіба не "Ги"?! Дивись: хоп... хоп... І таки набили руку: заграли.
Отоді й почалася біда...
...Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазан уже прибрав у сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.
— Ну,— сказав він до Сергуні,— почали, чи що?
Чабан ревниво оглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити, намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури стояли, як фігури: дерев'яно-байдужі. Помазан брав два пішаки, білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там, перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два кулачиська:
— Вибирай.
Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому — це була його контртактика! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.
І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою. Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.
Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.
— Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він вигравав.
— Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: він програвав і зовсім втратив голос. Так було завжди, коли Олекса програвав.
— Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно здався б...
— Та ні, ми ще поборюкаємося,— пообіцяв Помазан. Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над Помазаном: ще хід-два — і хана йому!
— Ну; здаєшся? — спитав поблажливо й ледь насмішкувато, оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів, наливаючись пекельною люттю: — Де мій лівий офіцер? Чорний офіцер де? Що по чорному ходе?
Олекса — теж насмішкувато — вже й не хрипко, а шепотом прошелестів:
— Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я ж його ще за четвертим ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під "Ги". Забув?
Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і його офіцер.
— Постав назад,— сказав він кволо, майже знесилений Помазановим віроломством.
— Ну, на, забери його,— преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи Сергуні офіцера.— Забери. І грай сам, як самошедший у психлікарні.— Він змів долонею фігури геть із шахівниці і, прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений, закрутив цигарку.
— Розстав, як було,— процідив крізь зуби Сергуня.
— Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам'ятаєш, де вони стояли.
— Розстав, кажу!
І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини.
Не б'ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають усе, що трапляється під ноги.
І то — мовчки. Тільки хекають.
Хіба, може:
— Підожди, он телефон дзвоне...
— Хай дзвоне... Ти фігури на місце постав, бо... Вб'ю!
— Спробуй...
— Х-х-хот, дурний...
— Хто ж тобі винуват...
Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович сказав:
— Іще одне питання, товариші. Що будемо робити з нашими сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре, звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов'язків, ще й культурні, розумові, так скажемо, інтереси — шахи. Таке явище треба тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що це захоплення вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт є азарт. Але ж... Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазан і Чабан так побилися... — голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи про дитячі балощі,— так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вам відомо, очі.— Тут заусміхалися всі правлінці.— От. І їздили вчора в Полтаву до лікарні вставляти нові. Ну, та й це їхня приватна справа, особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з другого боку — ми ж теж люди, жалко товаришів.— Юхимович згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну, і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав: — То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?
Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов'язок — виступати. одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний вираз його очей — дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою ідею:
— Моя пропозиція — забрати в них шахи. Конфіскувать від імені правління,— і сів, так само дивлячись поверх нікуди.
— Так вони ж куплять собі другі! — дрібним дзвіночком засміялася перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.
— І другі конфіскувати,— не повертаючись до Катюні, сказав Карпуша.— І треті. Й так далі. Не накупуються.
— Це не вихід,— озвався голова сільради Панченко, граючись льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом ніколи не розлучався).— Це не вихід... Я пропоную такий захід: відрізати світло від сторожки і видати їм "літучі миші". При такому світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима... — І, збагнувши при останніх словах, що він сказав не те, Панченко розсердився: — А що?!
Тоді підвівся бригадир першої бригади Петро Середа, чоловік здоровенький, похмурий і небалакучий.
— Що тут довго роздумувать,— сказав він, недобре мружачи очі. Послать їх на рядові роботи. Там ніколи буде дурака валять.
Ви прочитали фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.