Вона йому веліла встати, та обоє йшли хвилинку мовчки, начеби боялися, щоб слово не розвіяло чогось великого, святого, що нишком линуло із-поза меж великопанськості і горя, і весняною росою клалося на молоді дві душі.
XV
Ось вони вже вийшли на край лісу.
Перед ними по обох боках дороги лани за ланами буйного збіжжя мерехтять у золото-зеленій повіні світла вечірнього сонця. А там... на крайнебі з-поміж городів і хмари овочевих дерев, тополь, ясенів, лип і верб ледве визирають білі лиця хат, як тісно обняла та оповила їх яблуневими руками мати-природа!
На краю села здіймається широко й гордо над хати й сади селян, немов твердиня, темно-зелена стіна дерев панського парку.
Поля, роса, хати, на церкві хрест, який горить у сяйві сонця, синє небо — все життя радіє, дише пахощами, силою, красою і весняно усміхається до неба, що любовно нахиляється над морем зелені, щоб шепнути:
— Земле, я люблю тебе!
Іван стояв напроти сонця, що ховалося за синім лісом на далекому крайнебі й поглядав на мавку із німим боготворінням.
Вона дивилася на нього, але він не був у силі видержати супокійного вогню її очей.
Йому було ніяково та соромно, що перед нею мусив плакати.
Одночасно він радів, що завдяки його сльозі розкрилася перед ним велика тайна.
В нім воскресла життєвими допустами вбита віра у безмежну доброту й невинність людської, жіночої душі.
І мавка відкривала інший світ, котрий донині був цілком чужий для неї.
Вона, розпещена дитина долі, приваблена піснею про дівчину-гомін, пішла сьогодні в ліс, аби на хвильку утекти від морозної заскорузлості, бездушності та плиткості великопанського життя.
І справді утекла.
Одначе...
Замість проходу та пізнання самої пісні й заспокоєння самої поетичної цікавості вона відкрила несподівано важку трагедію молодої, гарної і доброї людини.
І, може, граф'янка була би звичаєм великих панів одвернулась байдуже від образу нужди й упадку селянського сина.
Але, що було правдоподібне у граф'янки, неможливе це було у мавки.
В цій дивній дівчині промовила стихійно чорноземна кров її бабуні, що колись була селянкою.
І ця селянська кров і інші почування, винесені сьогодні мавкою з лісу, несвідомо промовили тепер її устами так:
— Вас я мушу врятувати! Ви мусите скінчити всю свою науку.
Пустилися в дальшу дорогу поміж пшеницями, а Куценко радісно закликав:
— Мавко... ви мене вже врятували!..
З усмішкою, позолоченою заходячим сонцем, мавка запитала скоро:
— Як?..
— Коли сьогодні я вас, мавко, вижидав у лісі, мені не сходили з думки слова, що ви — моя доля...
Я довго роздумував над тими словами, як їх розуміти. Ви, мавко, так високо стоїте своїм родом, красою і щастям, а я, хлопський син, так упав на дно життя, що між нами не може бути нічого спільного, бо ви — сонце, а я сліпа кертиця, котра порпається під землею.
Але я думав:
"Я побачив мавку, свою долю, завдяки пісні про дівчину-гомін. А тому, що книжка дала мені знання цієї пісні й уможливила мені побачити вас, мавко, я прийшов до висновку, що розуміти вас, мавко, як мою долю, значить: докінчити перервану науку". Я з радості поцілував книжку й чуюся безмежно вдячний, мавко, вам за те, що завдяки вам я віднайшов загублену мету життя.
— Я дуже тим радію й допоможу вам,— тішилася мавка.
— За духовну поміч,— казав Куценко,— буду вам вдячний. Матеріальної помочі ніколи не прийму від вас.
Тепер обоє підійшли під парк, обведений високим парканом, поздовж котрого по тім боці дороги ріс широкий лан пшениці.
Мавка запитала з усміхом жіночої цікавості:
— За що ви, кажете, поцілували книжку?..
— За те, що завдяки науці я знайшов для свого чорного життя світлу, недосяжну мрію...
Мавка запитала швидко:
— Хто ж ця ваша світляна, недосяжна мрія?..
Іван мовчав.
— Що або хто ця мрія?.. Будьте зі мною щирі.
— Я не можу й боюся сказати...
— Чому?..
— Це було би святотатство...
— Я нагніваюся, коли не будете зі мною щирі. Отже: хто для вас ця мрія?..
Іван поблід з остраху, немов би мав за зраду тайни потерпіти смерть, і ледве чутно шепнув:
— Ви, мавко...
Мавка усміхнулась й легенько спаленіла.
Однак не можна було розпізнати, чи рожева хмарка на її обличчі походила від останнього Іванового слова, чи від золотистої рожевості проміння сонця, що ховалося вже за садки в селі.
Вже хотіла відповісти, аж нараз із нетрів панської пшениці вдарив їх обоє дикий та гидкий і біснуватий регіт, подібний до іржання раненого, ошалілого коня.
Обоє глянули в той бік і слухали, збентежені, як регіт клекотів, заржавіло хрипів та добувався звідкись, наче злобний, мстивий крик із челюсті конаючого чорта.
— Що це?.. Хто це?.. — шепнула мавка.
Куценко відповів:
— Якась душа сміється. Не в силі зрозуміти, як ясновельможна граф'янка може розмовляти з нуждарем і викидком життя, таким, як я...
— Так ви думаєте?.. Отже, прошу прийняти до відома, що я завтра пополудні знов прийду до лісу й дам вам відповідь на ваші слова про недосяжну мрію.
До побачення.
Куценко мовчки уклонився мавці й, коли вона зникла за входом до парку, ще довго дивився за нею. Здавалося йому, що вона відійшла занадто нагло й несподівано... Не подала йому руки...
Аж мороз пішов по нім на думку, що він, може, несвідомо вразив її немило словом, рухом, поглядом очей?..
Певно, мусив її неприємно діткнути дикий регіт, котрий він так одверто з'ясував їй...
Однак чому вона, немов на злість тій адовій душі в пшениці, заявила:
"Отже, прошу прийняти до відома, що я знов прийду..." Те її "отже" обдало його великою радістю. Адже те слово характеризує всю її істоту!.. Те її "отже" — це, на його думку, визов людській заскорузлості та глупоті, це скеля власної особистості і власної думки... Це міст, перекинений понад прірву межи щастям суспільно високопоставленої людини та між горем найбіднішого, богом і людьми забутого нуждаря...
Але відкіля той холод при розстанні одночасно з її бажанням говорити завтра знов з ним?..
Не міг інакше того з'ясувати, як химерністю жіночої вдачі.
Він думав:
"Жіноча химера — як погода і сльота: не знати, відкіля й коли прийде, не знати, куди й коли піде.
Але розмова граф'янки з нуждарем — хіба ж це не химери великопанської особи, жадібної нових вражінь?.."
Злякався тих думок, які були би в силі скаламутити хрустально-чисте сяйво мавки-мрії.
Став сердитися на себе та на дикий регіт темної душі і глянув на зелено-мовчазний пшеничний лан.
XVI
Коли Куценко так дивився, привітав його гурток селян, які вертали з роботи в полі. Майже всі були ті самі, що вчора ждали довго на зарплату й через нього отримали видатну підвишку зарібку.
Попереду йшов Панько Гавриш,
— Паньку,— обізвався Йван Куценко,— там у пшениці якась душа сидить... Добудьте її відтіля...
Панько збентежився:
— Душа? У пшениці?.. Пане Іване... я... боюся...
— Не бійтеся... Візьміть іще кількох і скочте...
Охочі зголосилися.
— Де ж та душа?..
Нараз Панько крикнув, показуючи рукою у пшеницю:
— Гляньте! Що це?..
Верхи пшениці розступаються!..
Рів робиться... Біжить глибоко в лан... у противний бік од нас!.. Душа боїться!..
Хлопці, за мною!
Панько, а за ним хлопці миттю скочили й пірнули у пшеницю.
За хвильку почув Куценко захриплий крик:
— Не руш мене! Загризу на смерть!
Одночасно Панько зарепетував із глибини пшениці:
— Мамо рідна!.. Не витримаю!.. Тріскає живіт!
Захиталася пшениця від сміху Панька і хлопців.
Куценко ще не охолов од вибухів веселості людей, як Панько Гавриш і другі виринули з пшениці й вивели на світ якесь несамовите, кострубате та кудлате чудо-диво, опира, чи вовкулака, як його уява в казці розмальовує.
Від шиї аж до ніг він мав на собі одежу з стебел пшениці, з коноплиння і з кукурудзиння, що було прив'язане до шиї перевеслом і підперезане так само в поясі.
Набрякле й повикривлюване обличчя, на котрому ніс, уста та очі мали намір, як здавалось, позамінюватись місцем осідку, розмикане, скуйовджене і розпелехане волосся та присліпуватий вигляд очей робили з тієї постаті страшну та одночасно і смішну тварину.
Як тільки ця подоба угледіла Куценка, стала шарпатись, човптися, борсатися й смикатися, щоби знов сховатися у пшеницю.
Однак не мала сили вирватися із цупкого перстеня обнять Панька і хлопців.
Хоч Куценко зараз догадався, що це мусить бути управитель, а проте спитав:
— Хто ти?..
Постать затремтіла й носовим, роздертим та порожнім голосом почала бурмотіти:
— Я — не я... Я... кукурудзяний дух...
Коли люди, що стояли разом з Куценком на дорозі, як довідалися від Панька, що цей страхопуд — це пан Пенкальський, дивувалися та порскали зі сміху.
— Що ви у пшениці робите весь день, пане шляхтичу Пенкальський? — запитав Куценко.
(Продовження на наступній сторінці)