«Лови білого ведмедя» Микола Трублаїні — сторінка 2

Читати онлайн твір Миколи Трублаїні «Лови білого ведмедя»

A

    — Ні, спіймати живим! Це сказав Нахавадусі.

    — Правильно! — підтримав Тарас Попадай. — Піймати й одправити до зоосаду товариша Нахавадусі.

    — Я з вами згоден, — погодився Злива. — Він не забіжить далеко від нашої шхуни. Ми його спіймаємо.

    — Побачимо, — недовірливо пробурмотів матрос Крига.

    6

    Через день після того, як загинули собаки, "Лахтак" стояв серед крижаних полів. Численні ведмежі сліди навколо шхуни обіцяли добре полювання. Над морем висів туман, що затуляв сонце й звужував обрій. Попадай і кілька матросів зійшли на крижину й подались поміж торосами на розвідку. По нерівній торосистій кризі ходити важко — наче по якихось руїнах. Часто доводиться лізти на тороси, обходити великі щілини або ополонки серед криг.

    Відходячи від шхуни, Попадай час од часу позирав на компас: треба було орієнтуватися, бо раптом шхуна зникла в тумані. Кругом самі крижини, туман і тиша. Отож, щоб повернутися назад на шхуну, треба було або йти за компасом, або шукати свої власні сліди на снігу, який тонким шаром укривав крижини.

    Незабаром натрапили на слід ведмедя. Слід був свіжий. Хижак пройшов тут недавно. Це мав бути величезний звір. Відбитки широких лап показували, що завдовжки він сягав до двох метрів. Шлях, прокладений ним, був надзвичайно рівний. Ведмідь рідко збочував, щоб зазирнути до якої ополонки, і ніколи не обминав торосів чи щілин. Він перелазив тороси і перепливав щілини.

    За деякий час біля одної ополонки знайшли мертву нерпу без голови. Ведмідь спіймав її в ополонці, витяг на кригу й розірвав.

    — Де ведмідь і чому він не доїв нерпи? — питали один одного мисливці.

    — Він щойно тут був, — сказав Попадай і показав сліди крові, що падала, певне, з голови нерпи. Але слід скоро зник. Усі почали озиратися по сторонах, ніде нічого не було видно.

    Проте за туманом ніхто не помітив, що він стояв тут-таки за торосом і шкірив зуби, ладний як до втечі, так і до боротьби.

    — Знаєте, — звернувся до товаришів Попадай, — я думаю, що наш рудобровий приятель десь таки тут. Варт його було б пошукати, але ми далеко одійшли од шхуни. Час уже повертатись додому. Мисливці пішли назад. Йшли вони по своїх слідах. Яке ж здивування охопило їх, коли незабаром вони побачили, що цей слід притоптано ведмежими лапами. Відбитки лап показували, що це був той самий ведмідь, на якого вони полювали. Виходило: вони йшли за ведмедем, а він за ними!

    7

    Туман так погустішав, що здавалось, ніби й справді була темна ніч, хоч усі знали: сонце не заходило, воно ховалося за туманом.

    Саме цей туман і обрали ведмеді, щоб навідатися на шхуну.

    Білі велетні зачіпались лапами за борт і лізли на палубу. Тут вони нашорошувались, витягали морди й нюхали повітря. Палуба була повна незнайомих пахощів. Ці пахощі їх дратували й розпалювали цікавість. Але одвідини їх не були несподіванкою.

    Тут-таки в скритих місцях на палубі їх чекали мисливці з рушницями й мотузками.

    Ось один з ведмедів наблизився до стернової будки. На нього несподівано полетіли аркани. Звір рвонувся, але було вже пізно. Одна петля схопила його за шию. Два інші мотузки обплутали ноги.

    Цієї ж миті на кормі бабахнув постріл. Ще один ведмідь заревів і повалився на бік.

    Третій кинувся з палуби на кригу й помчав геть у туман.

    Біля стернової будки йшла боротьба. Десятеро людей намагались зв'язать полоненого ведмедя. Він рвав мотузки, що обплутали його лапи, але, замість одного порваного, на нього накидали три. Його тягли в різні сторони, прив'язуючи аркани до щогли. Ведмідь був страшний у своїй люті, кидався на своїх противників, але нічого не допомагало. Його таки полонили.

    Нахавадусі розглядав цього першого полоненого, що мусив попасти до його зоосаду. Це був іще молодий ведмідь. Попадай запевняв, що йому не більше двох — двох з половиною років.

    Ведмедя, міцно прив'язаного мотузками, одтягли до трюму й посадили в залізну клітку. В клітці йому розрізали мотузки. Він кинувся на стіни своєї клітки, але вони були міцні. Його сили не вистачило, щоб розтрощити ці стіни.

    8

    Попадай і Крига заходилися біля убитого ведмедя. Гострими мисливськими ножами розпороли шкуру од морди до хвоста і розрізали її на лапах. Потім, легенько обшкрябуючи сало, що лежало тонким шаром на м'ясі, почали обдирати шкуру. Вони були митці цієї справи. Робота посувалася швидко. Шкуру зняли, анітрохи її не пошкодивши. Навіть не знайти було сліду кулі, що влучила ведмедеві просто в груди.

    — Це ми здіймали шкуру на продаж, — пояснив Попадай Нахавадусі, — піде вона лежати під ноги в якийсь кабінет. Коли вам треба ведмеже опудало для вашого зоосаду, то й це можна зробити. Тільки тоді шкуру треба здирати іншим способом. Не всякий мисливець це зуміє.

    — А ви вмієте? — спитав Нахавадусі.

    — Ще б пак не вміти, стільки років на півночі плаваючи та ведмедів стріляючи.

    Попадай знав кілька способів здирати шкури. Знав спосіб американський, знав чукотський, знав норвезький. Останні роки він найбільше полював на білих ведмедів. Полювання на тюленів або моржів, що з нього живуть майже всі північні мисливці, були для нього другорядним ділом. Щоправда, останні роки, незважаючи на те, що попит на хутро білого ведмедя зростав, тут більшу увагу все ж приділяли не полюванню, а ловам ведмедів для зоологічних садів. Потроху Попадай ставав видатним фахівцем цієї справи. Капітан Злива завжди домагався, щоб він працював у нього на шхуні.

    — Знаєте, — казав Попадай Нахавадусі, — інколи я думаю: чому б не зробити білого ведмедя свійською твариною, як-от собака, кінь, кішка… З нього людині було б не менше користі. А так — маємо саму шкоду. Він нищить тюленів та моржів, напада на людину.

    Мисливець розповів Нахавадусі, що одного разу він зробив таку спробу: піймав біле ведмежатко й приручив. Ведмежатко було дуже симпатичне. Та якось не доглянув, і гурт собак напав на нього і розірвав.

    9

    Ведмежу тушу підвісили на щоглу до рейки з таким розрахунком, щоб єдиний собака на судні, Розбій, не міг її дістати. В Полярному морі не доводиться турбуватися про те, що м'ясо може попсуватися на повітрі. Тут немає жодних бактерій. На Білому острові знайшли на кризі труп людини, що загинула тридцять років тому. Коли б не полярні лисиці, що трохи пошматували його, то він не зазнав би ніяких змін. Повітря Полярного моря й полярних островів — найздоровіше повітря.

    Моряки могли бути спокійними за ведмежу тушу доти, аж доки вони не залишать крижані простори.

    Кок[3] підійшов до щогли, поліз по гвинтах уверх і одрубав найкращий шматок ведмежатини.

    — Сьогодні котлети із свіжого м'яса, — пообіцяв він команді.

    Кок запевняв, що котлети будуть дуже смачні.

    — Для нас, полярних мисливців, — сказав Попадай Нахавадусі, — м'ясо ведмедя дуже цінне. Адже ми тут не маємо ані свіжих овочів, ані свіжого молока. Харчуємося солоним м'ясом та крупами.

    Од харчів без свіжих овочів люди хворіють на цингу. Люди ж, що їдять ведмеже м'ясо, хворіють на цингу дуже рідко. Це давно помітили мисливці та поморці.

    Підійшов обідній час. Коли на камбузі[4] розбирали обід, то кок, знаючи апетит своїх товаришів, кожному поклав по три великі котлети. Увесь екіпаж був надзвичайно задоволений. Лише Нахавадусі не міг їсти котлет. Вони здалися йому несмачними, бо якось неприємно одгонили рибою. Він сказав про це Зливі.

    Капітан, кінчаючи залюбки третю котлету, відповів:

    — Ми звикли. Коли поплаваєте з нами довше, теж звикнете. Щоб одігнати запах риби, його треба було б вимочувати в оцті, а потім смажити на олії. Ну, а ми обходимося й без цього… Це, власне, запах не риби, а тюленячого жиру. Ведмідь їсть тюлені, нерпи, а ті харчуються рибою.

    — Багато ведмежатини гине даремно, — докинув слово матрос Крига. — Коли ми полюємо, то часто, знявши хутро, залишаємо тушу на кризі.

    — Коли ж я їстиму біфштекс із м'яса рудобрового бандита? — запитав Попадай.

    — Ніколи, — відповів капітан Злива, — бо ми мусимо його спіймати й відпровадити живим до зоосаду товариша Нахавадусі.

    10

    За пропозицією Нахавадусі Попадай з теслею зробили пастку на ведмедів. Її було побудовано так, що коли звір торкався до приманки, мотузки зашморгувались, і зв'язаний ведмідь ставав здобиччю звіроловів.

    Пастку виставили на кризі, недалеко від шхуни. Годин через десять Нахавадусі з Попадаєм пішли подивитись на неї. Їх супроводжував Розбій. Це був кудлатий собака з гострою мордою і без хвоста. Хто й коли відгриз йому хвоста — невідомо. Але це й не дивно, адже він був великий задирака. Не минало й дня, щоб він з кимсь не побився. Загалом це був веселий і жвавий собака. Він не дуже боявся ведмедів, незважаючи на свої попередні пригоди.

    Мисливці йшли у густому, як молоко, тумані між торосами. Вже біля самої пастки, поруч неї, на снігу вони помітили ведмежі сліди. З відбитків лап Попадай пізнав свого старого рудобрового приятеля.

    — Він щойно тут вештався, — сказав мисливець, звертаючись до Нахавадусі.

    Вони уважно обнишпорили довколишню кригу. Та ніщо, крім слідів, не нагадувало, що звір тут близько. Печеня, яка висіла на мотузку й мала правити за принаду, була не порушена. Очевидно, її ніхто не торкався.

    Ведмідь кружляв навколо пастки, тягнувся до принади, але, очевидно, не зважувався торкнутись до неї.

    11

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора