1
Благословенні:
матерія і просторінь, число і міра!
Благословенні кольори, і тембри, і огонь,
огонь, тональність всього світу,
огонь і рух, огонь і рух!
Дух, що прийняв єси все,
хто ти єсть?
Чи звать тебе спокоєм? вітром?
сліпою силою машин?
Чи слухом атомів, ігрою порошин?
Ти перед всім світом руки звів, немов перед
пюпітром,
тло —
пропелерами загуло,
хаос у танці завертіло
і десь тромбонами в бездонних коридорах
оддало...
Тьми-тем тіл, часток неспаяних самотньо
забриніло:
скоріш, скоріш,
одне з одним,
орбітно-плавко упадім
скоріш!
Мільйони сонцевих систем
вібрують, рвуть і гоголять!
Комети ржуть і баско мчаться,
і океани над океанами шумлять.
Тьми-тем тіл, часток неспаяних
спіралять вниз, убік, у стелі...
Огні! огні!
І плачуть, і співають промені у далині,
немов віолончелі.
Дух, що пройняв єси все,
хто ти єсть?
2
Я дух, дух вічності, матерії, я мускули передосвітні.
Я часу дух, дух міри і простору, дух числа.
Біжать річки аеролітні
од одного мого весла...
Я дух-рушій, я танк-такт, автомобілів хори,
моторами двигтить мій двір-гараж.
І я так легко, мов дітей на пляж,
веду титанів у простори.
Поверх над поверхом на воді,
розміщаю системи,
вкладаю молоді,
даю їм теми.
І от уже летять,
через потоки плинуть.
Аж поки не потонуть —
не встану, не піду.
Летіть, летіть, до сонць керуйте,
керуйте в круглий дах!
Скликайте всіх і федеруйте,
розносьте гасла по світах!
Не надавайте значення Сатурновим вінцям
доволі жить для себе, черство!
Усім планетам, всім сонцям
свобода, рівність і братерство!
І от уже летять
через потоки плинуть.
Аж поки не потонуть —
не встану, не піду.
Я дух, дух вічності, матерії, я мускули передосвітні. Я часу
дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні
од одного мого весла...
3
В космічному оркестрі
підвладно все одній руці.
Немає меж... і де кінці,
що ставили б сонцям семестри
у голубому молоці?
Пливе етер, струмує вітер,
джерела б'ють нових поем,
встають сузір'я в формі літер
з навколо сяючим огнем.
І що там час? І що там вік?
І що поняття «вдень», «уранці»?
Червоний крик, кривавий крик,
червоних сонць протуберанці!
Нема там смутку, суму-гніту,
чужий системам егоїзм.
Там кожен зна свою орбіту,
закон, закон-соціалізм.
Там кожен зна свої одміни:
супутник — друг — товариш — брат.
І кожен світ-аеростат
іде назустріч щохвилини.
Один впаде — другий іскриться,
і то без краю й без кінця...
І ні планети, ні сонця
не мають права зупиниться.
В космічному оркестрі
підвладно все одній руці.
Немає меж... і де кінці,
що ставили б сонцям семестри
у голубому молоці?
4
Що наші сльози і зойки і крики?
Що всі драми землі в трагедії Космосу?
Вічно юний, первісний і дикий,
творець, на власнім творі розіп'ятий, —
це він на незглибній глибині шаліє й казиться без
берегів!
Легені його бурі видихають!
Серце обняло б найменший атом!
А мозок думку динамітно рве!
Безумний корабель, нагруднений вітрилами,
якор, що в пісні над безоднями заякорить не може —
це він прометейно в майбутнє ридає
і не вертається ніколи.
Ринуть сльози,
води океану ринуть і розбиваються об вічність.
Бризки одскакують, спилються!
Бризки, мов іскри з-під кресива!
Бризки далеким світам!
Скажіть: що сонць системи, як не бризки?
Скажіть: що земля, як не крапка?
І вся людськість хіба не єсть інфузорії
(пожирай, пожирай себе в краплі води)?
Під парасолькою власної атмосфери,
під хмарами дурману і брехні
земля плекає душі парасольні,
які ніколи не розберуться в мапі Космосу.
Мозок їх ледве ворушить віками угноєну грядку.
Століття чергової омани злегка притрусять канаву
забобонів,
а там ізнову випари й туман,
а там ізнову войни і тюрма.
І незчислимі панахиди під дахом парасольки — мов над
болотом комарі.
О людськість! О гордість скурпульозна!
Чи ти коли дивилася в вічності телекоп?
5
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
Натягне віз —
і всі планети в екстаз!
Не кисніть, люди, попідтинню,
не плачте од дрібних образ.
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
Люди, любіть землю!
Поети, у космос ведіть!
Як на планетах барикади —
всесвіту болить.
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
Од сонця кожна планета вагітна.
Планета планеті рівна, привітна —
од сонця.
Орбіта кожної і льот по її силі
(гаснуть інертні, тухнуть безсилі) —
угору — вниз, угору — вниз!
І оддаються луни,
і всі системи, мов комуни,
що узяли кос-федерації девіз —
угору — вниз...
Люди, любіть землю!
Поети, у космос ведіть!
А в космос шлях —
жить!
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
6
Мов пущене ядро з гармати,
земля круг сонця творить цикл.
Тюпцем круг неї лисий місяць, —
беззубо дивиться в монокль.
О, скільки на землі беззубих,
бояться сонця і води!..
Роди нам, земле, юних серцем,
о земле, велетнів роди!
Народи йдуть, червоно мають:
свободі путь! свободі путь!
І кров'ю землю напаяють,
і знов у землю тліть ідуть.
Але на зміну їм — у муці
другі встають під дзенькіт куль,
що движуть сили революцій
в новий октябрь, новий іюль.
Вставай, хто серцем кучерявий!
Нова республіко, гряди!
Хлюпни нам, море, свіжі лави!
О земле, велетнів роди!
Мов пущене ядро з гармати,
земля круг сонця творить цикл.
Тюпцем круг неї лисий місяць, —
беззубо дивиться в монокль.
Дивись, дивись: нема поради,
нема тепер шляху до мас.
Цвіли колись твої декади,
поки ти жалко не погас.
Горіть же всі, хто кучерявий!
Нова республіко, гряди!
Хлюпни нам, море, свіжі лави!
О земле, велетнів роди!
7
Недокровна планета круг сонця сохла
і заражала простори світів.
Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало —
от звідки кров.
Ах, кров завжди, у різній дозі,
і кожна боротьба похожа на свій вік, —
Тайная вечеря.
Гільйотинні дні.
Аероплань, душе моя, аероплань,
не знижуйся, не падай.
Хіба одну тебе обурює — людина-звір,
жорстокість і брехня.
Хіба не в усіх розстріляні серця?
І тисячі закопаних живими в землю — хіба це
не вони щоночі криком душу розпинають:
О помсти, помсти. Кров за кров.
Кого карать? Сонце, що в артерії землі
пригоршні вогню сипле?
Землю, що без гною негодна родить? —
Не перший в нас Христос; не останній Робесп'єр,
а кров завжди, у різній дозі,
і кожна боротьба похожа на свій вік.
Міріади світів ті ж самі гасла потрясають.
Пролетар-вулкан спинить свій гнів не може,
і капітал в обхід канали прорива.
Бачу —
Михайличенко й Чумак, розтерзані зубами,
не багнетами,
лежать в крові і дивляться на нас із невідомої
планети,
і радіо ще теплий мозок посилає:
ми й тут так само йдем на смерть —
за всіх на смерть —
8
Людськість промовляє
трьома розтрубами фанфар:
Шевченко — Уїтмен — Верхарн.
Мов кабелі од нації до нації,
потужно революції диктують на землі:
Шевченко — Уїтмен — Верхарн.
Включайтесь, дроти,
надходьте, поети,
демократії совість,
демократії вість!
Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують
на ліру «Страшний суд» —
наш страшний суд прийшов.
(То не тінь херувима —
аероплана путь! —
Яка музика невловима! —
пропелери гудуть...)
Наш страшний суд прийшов.
Це ж він укинув борозну, якої ввік
не переореш.
Це ж він ступив нам у Дніпро
і розділив надвоє.
(То не тінь херувима —
аероплана путь! —
Яка музика невловима! —
пропелери гудуть...)
Б'ють гармати, і детонують всі кінці землі.
Материки колються, провалюються царства,
і бурі на кладовищі народів, наче сурми.
Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі,
долучіть свого голосу до голосу сурм!
Людськість промовляє
трьома розтрубами фанфар:
Шевченко — Уїтмен — Верхарн.
9
Колись цвіли сади Семіраміди,
і одбігало з Нілу сто двадцять рівчаків,
і подавали воду в поле і на гору,
а для нудьгуючої цариці робили дощ.
І все це руками рабів.
Руками рабів...
Чому ж ми, прокляте покоління,
чому ж ми не можемо ніяк зійтись,
не можем стати до роботи
і оновити землю?
(Тісніше станьте, сильні духом,
під прапором одним!)
Невже ярмо на нас одвіку?
Невже царі, тюрма і гніт?
Невже знесилля, і покора,
і арештантськеє тавро?
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
(Тісніше станьте, сильні духом,
під прапором одним!)
Так, так, ми пухнемо без хліба.
Надія наша — діти — мруть.
Та голод — революції язик.
А що, як вдарить вам іззаду
всесвітній робітник? —
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
10
В царях знайшли свою опіку і рідню,
в буржуазії власний спокій, лінь і сон...
Це ж ви Республіку пошили у брехню
і безоглядно повтікали за кордон.
В крові змішались межі, кілля і ножі:
за власницьке, за «рідне», за своє...
Смішні чужим, своїм пролетарям чужі, —
це ж вам, недоноскам, в обличчя час плює.
В Європі, в тій пивній, на сміх усім, на страм,
манжетно дипломатите, — шумить винце...
І міряєте степ родючий, наче крам,
за еполети, за підмогу, за слівце...
Надієтесь? На тьму, на забобони мас?
А звідки ж то річки, що ваші греблі рвуть! —
Чиї бажання — бачить правду без прикрас,
збагнуть закон життя, життя створить без пут!
Надієтесь? Сконайте, здохніть у пивних,
щоб ваші й кості перетрухли й поцвіли!..
Нащо ви темних піддурили і сліпих?
Нащо ви брата проти брата підняли?
Сакви надіньте й жалко руку простягніть, —
ще, може, знайдеться дурний якийсь царьок,
що прийде рятувать вас, і народ душить,
і визволять за ласий, за чужий шматок.
Сакви надіньте — може, в руку хто подасть,
поплаче з вами, і згадає, і зітхне,
як ви жили колись, як купували власть
і як тепер од вас нестерпним трупом тхне...
Надійтеся... П'яніть себе в своїй брехні,
ми підемо вперед — історія не жде.
Пролетарі! перекликайтеся в борні —
Інтер-Республіка, Республіка іде!
1921