«Не стоїть жить» Архип Тесленко — сторінка 5

Читати онлайн драму Архипа Тесленка «Не стоїть жить»

A

    Я в т у х. Та чим же!., тільки що ото я, мовляв, упластав у двір, коли вони з-під соломи: "гав-гав!", а я, мовляв, "тю-тю!.. ля-ля"... Ось, кажу, дрючок!., а вони, мовляв, до мене! І, лихо! Махав я, махав оцим дрючком поперед себе — ні! — не виходить діло!.. Позабігали, мовляв, бісової віри собаки назад та й скубуть за сіряк. Що тут робить? Доставать, мовляв, дрючком ззаду?! Ану, думаю, попробую... коли кинувся, аж ні!., не поверну ніяк рук назад!.. А вони, мовляв, матері їх гарбуз, скубуть! так я тоді — хай вашому чорт батькові!.. Та навтікача!.. Вони за мною — і, лишенько!.. Лапаю я, лапаю, ніяк не налапаю хвіртки, а вони, біс їх батькові, одно, мовляв, хазяйнують надо мною: тріщить сіряк, аж луна йде!.. Я давай кричать на їх: "Та тю, щоб ви виздихали!.." Коли тут де взялася, мовляв, Галя та, спасибі, упорядкувала... а то б підбрили були Явтуха... Хай вони, мовляв, прокляті луципері, виздихають!..

    Семінарист. Бідний дід!..

    Дячиха. Хм, моя матінко!..

    Дяк. Трапляється!.. А приніс пак вексель?

    Я в т у х. Га?

    Дяк. Вексель приніс?

    Я в т у х. Що?

    Семінарист. Дмитро вам нічого не давав? Я в тух. Ні, ось, мовляв, щось дав. (Шукає в пазусі.) Нате!..

    Дяк. Ага, це й він!.. (До семінариста.) На, пиши на п'ятдесят.

    Семінарист (бере). Знаю, знаю... Дайте ж дідові отам яку другу одежину. (Пише.)

    Дячиха. Де її взять?! Такої й одежини немає...

    Семінарист. Адже в хижі на трямочку висить старий лапсердак.

    Дяк. Так то ж мій... А я в чім буду ходить?

    Семінарист. Чи чуєте, тату... на вас ото є одежина, а в чоловіка, бачте, немає,— руб'я... дайте йому... ми собі справим...

    Дяк. Ну, хай бере... на бога надія...

    ЯВА 9 Ті ж і Оверко.

    Оверко. Я вже й справився. Це вже й Явтух прителіпався! Що це він у вас за поштаря?

    Дяк. Еге... Ми, Оверко Васильович, взяли його до себе.

    Оверко (скрутнув головою, убік). Не по-хазяйськи... аби більше з'їжі, дармоїдства...

    Семінарист. Ідіть уже передягайтесь.

    Оверко. Так тебе, голубе сивий, мої собаки покудовчили?! Нащо ти на їх тюкав, лякав?

    Явтух. Еге, то я, мовляв, лякав їх, а вони, бісове насіння, взяли, мовляв, та одурили мене,— он що зробили!.. Ну, вдруге вже, мовляв, лиху годину одурять... Я не дурний. Візьму прямо присішок і, їй-бо, до цурки виб'ю. Я покажу їм Явтуха.

    Оверко. Ото, може, й так! (Сміється.) Молодець Явтух. Семінарист. Ідіть уже передягайтесь, а то ще справді заходитесь собак бить. Явтух. Що?

    Семінарист. Передягайтесь ідіть. Явтух. Га? Де?

    Дяк і дячиха. Ну, вже й дурило, нівроку тобі. Явтух. Га?

    Оверко сміється.

    Семінарист. Слухайте-бо сюди!.. У хижі на трямочку висить старий лапсердак. Підіть візьміть його і надіньте замість сіряка... Чуєте?..

    Явтух. Га? Цебто, мовляв, мені надіть? Ге-ге... Паном буду! Чудасія... (Пішов.)

    ЯВА 10 Т і ж без Явтуха.

    Оверко. Чудний Явтух... Еге... Так вам, мовляли, зараз гроші нужні?.. Так... Можна... (Виймає з кишені калитку.) Оце й вони. (Викладає на стіл.) 50 рівно, хоч і перелічіть...

    Всі. Спасибі!.. Дай боже вам здоров'я і щастя!

    Семінарист (дивиться, забирає). Так, 50!.. Сердечно дякуєм вам, Оверко Васильович. (Тисне йому руку.)

    Дячиха. Заховай же їх зараз у чемодан, наспід, щоб, бува, в машині жулики не добрались, а то...

    С е м і н а р и с т. Та то я знаю... оце вам, Оверко Васильович, і вексель... дивіться — так?

    Оверко (бере, дивиться). Так, так.

    Семінарист ховає гроші в чемодан.

    Дяк. Ну, спасибі ж вам, Оверко Васильович, що зарятували. Тепер, як то кажуть, і ми не загинем і гроші ваші не пропадуть.

    Дячиха. Ні-ні... не пропадуть. Вася тільки получить місце, так і оддасть.

    О в е р к о. Та ще, може, я з вас і зовсім їх не братиму... Може, поки що, то ми й породнимося.

    Всі незрозуміло дивляться.

    Оверко. Тут нігде правди діти: у вас Вася, а в мене Галя, то ще, може, й сватами будем.

    Семінарист (убік). Ой! (Береться за груди.) Яке щастя! Галя!.. Душечка!..

    Дяк (радісно). Невже ж би ви віддади за нас Галю?!

    Дячиха. Ми ж які бідні!

    Оверко. Нічого... Ми з старою запримітили, що вони покохали одно другого, і нарошне про це балакали, так виходить, що бідність ваша Васі не страшна,— вони будуть батюшкою, а Галя матушкою, то й житимуть... ще як і житимуть! Тепер батюшки тільки й живуть: руга, дохід, повага!.. Прямо, Василь Стратонович, як кінчите семінарію, так і засилайте старостів — не бійтесь — гарбуза не буде.

    Семінарист. О, я щасливий!.. Ви даєте мені щастя!.. (Цілує Оверка.)

    Дячиха (до дяка). Прямо щастя: за нею приданого скільки!..

    Дяк. Боже милосердний!.. Дякуєм тобі!.. Це ти даєш нам таке несподіване щастя!..

    Оверко. Так ото, чуєте, так!.. Як охота ваша, засилайте — віддам.

    Семінарист. Ой Оверко Васильович!.. Я вже давно міркую про це, вже й з Галею поладнав, но ніколи не осмілюсь вам натякнуть та все так і млію душею: чи віддасте її за мене, чи ні... А тепер... я без краю щасливий... щасливий... од вас самих чую безцінне слово "віддам"! Тепер все, чого мені треба, здається, є... є для таємної жизні душі незрозумлива дивна природа і для пекучих бажаній серця є любочка Галя... (Помовчав.) Тільки... о небо!.. Чого до сієї світлої радості примішується пекельна туга, чого на душі так робиться тяжко?!

    Оверко. Того, що оце вам треба од'їжджать, а ви привикли за літо дома, звиклись з товариством... от воно, мовляв, і робиться тяжко, як здумаєш, що треба це кидать.

    Дяк. Так, так... А в семінарії звикнеш, то вп'ять звідтіля не хотітиметься їхать... Це з усяким буває.

    Семінарист. Може... тільки, здається, ні... А може, хто Галю одіб'є від мене?..

    Оверко. Боже сохрани! Та я не дам нікому й забалакать з нею. Кого побачу з парубків, так і пір'я обіб'ю. Не бійтесь нічого. На мене надійтесь: я як сказав, так і буде.

    Стук і голос із сіней. А чортов одверок — отак трахнулся!.. Пропал лоб.

    Голос другий. Ха-ха-ха! Заблудили? Сюди йдіть!,

    Оверко. Що воно там плентається?!.

    Семінарист. А, це мої товариші... йдуть випроводжать мене.

    ЯВА И

    Ті ж, учитель і писар.

    Писар (увіходячи і держачись за лоб). Ну, ето так!.. Прямой ахвект, чорт би єво взял!.. Моє почтеніє!.. (Чоломкається з семінаристом і Оверком, до Оверка.) Как ваше здоров'ячко?..

    Учитель. Доброго здоров'я. (Те ж з семінаристом.)

    Семінарист. Здрастуйте, здрастуйте! Спасибі, що прийшли... сідайте!.. Та що таке, Саврадим Сковородинович?..

    Писар. Да што ж!., понастановили одверков, ето, как єво, нікуда не соответствующих, с сучками, да кривих, да, і ето, колоті лоба.

    Семінарист. Що ж робить? Простіть!..

    Д я к. Звиніть, Саврадим Сковородинович... ні за що кращих поставить.

    Дячиха. Еге, ні за що, ні за що: така бідність, господи!..

    П и с а р. А почему, напрімєр, у нас у канцелярії нет таковой юрунди: там, нібойсь, нікада ні набйош лоба,— всьо в надлежащей ісправності — прелість!..

    Семінарист. Ех, Саврадим Сковородинович!.. не скрізь канцелярії... простіть... Якщо дуже вдарило, то, може, вам перев'язку зробить?

    Писар. Што мнє твоя перев'язка! Вот у меня в городе єсть дохтор крепко знакомий, з каковим я живу на дружиськую ногу,— і руку мнє подайоть,— так вот, когда я до ніво поєду, то он мнє по дружиськой знакомости апиляц... тоісь, как єво, апирацію учініть. Вот ето дело!..

    Семінарист. Може...

    Оверко (убік до дяка і дячихи). Ти ба!.. От ти й знай!., дохтор ручку подає!.. От тобі й Саврадим Сковородинович!..

    Балакать-бо здорово може... що то значить на всі прахтики учений і розумний чоловік!..

    Учитель. Ну, Василь Стратонович, скоро їдеш?

    Семінарист. Скоро, скоро...

    Писар. А завтрак, чи то пак, как єво, ужин поспєл? З горілкою?..

    Семінарист. З горілкою, з горілкою... (До дячихи.) Готовте закуску...

    Дяк. Еге, закуску, закуску, Єпистимія Антиповна!

    Дячиха. Я й забула!.. Давно вже було треба... Ось зараз. (Пішла в хатину.)

    Семінарист. Поки що ходімте, будь ласка, по садку походим, хоч трохи... побалакаєм... (Дивиться у вікно.) Вже, як на те, й місяць зійшов.

    Писар. Зачим там ходить? В комнате луччєй как-то времнячко препровождається. Сидиш і ног не трудиш, а то ні з сього ні з тово ходи! Єслі б ти сказал із баришнєй под ручку, от ето так!.. А то ходи сам, аби тольки, как єво, роматизм учинился в ногах.

    Семінарист. Саврадим Сковородинович!.. Хоч би ви мені раз уважили!.. Як я хочу походить оце по своєму рідному садочку... походить послідній раз в цім літі! Походить і проститься з зеленим деревом, пахучими кущами... Може, я їх більш не побачу, а хоч і побачу, то вже в другому убранні!.. В другому... О, де дінуться ті цвіточки, ті листочки, котрі ціле літо навівали на душу якісь таємні почування і так щиро розважали її?!

    Учитель. Та й справді вийдем надвір, а то будуть готовиться, то якось неловко сидіть.

    Писар. Вєрно-вєрно!.. Я дома усігда сажусь за стол, когда уже всє блюда, как єво, в надлежащем порядке пого-товлені на оном, вишеізображенном столє... Вєрно! Пайдьом! (Встають.)

    О в е р к о (встає). Е, так іти ж і собі... вечерять та спать. Семінарист. Куди,. куди ви, Оверко Васильович! А мене випроводжать і не хочете?!

    Дяк. Еге, і закусить, чарку випить... як можна!.. Не йдіть. Оверко. Хіба так... випровадить треба... (Сідає.) Можна.

    Семінарист, учитель і писар вийшли.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора