Семінарист. Ще, ще хвилин декільки, і я в загробнім невідомім мирі!.. О боже!.. Де той мир?.. Що там?., панство, муки,— ціль битія?. А може, те, що до рожденія — небитіє?! (Подумавши.) Ні, вже що не буде, а тут зоставаться не стоїть... Не стоїть безцільно мучиться в неправді... Прощай, прощай... Як же проститися з бідними родителями, з дорогим Петею, своїм єдиним вірним другом... (Подумавши, бере папір і перо в руки.) Що їм написать?.. (Пише дві записки — яке времня мовчки, а яке балакаючи.) Ох, родителі... дорогі родителі... прощайте... навіки прощайте... Не побачу вже я вас... не побачу ніколи... Минуло... Ех, жизнь, гірка жизнь!.. Що мені пожаліть, що згадать в тобі?.. Дітство, одно дітство!.. Ех, золоте дітство, куди ти полинуло?.. Куди занесло ту без-заботність, ту безжурність, з якими я бродив тоді по лісах, по лугах... з якими зривав і пахав цвіточки... ловив метелики... слідив і слухав птичок?! Де місячні ночі?.. Де Галя?.. Де Петя?.. Минуло все-все... Одна могила не минула і... не мине... Прощай, прощай... (Написавши, дивиться в записки.) О, що ж це я написав?! Це вже я прощаюсь?! Іду в могилу?! В страшну, вічну могилу?! (Подумавши.) Ще ж рано!.. Ще, може, трапилась би яка несподіванка, ще, може, я виліз би з неправди, ще, може б... (Подумавши.) Ні, не ждать уже мені нічого... Не вилізе вже з грудей гадюка людської неправди... Не вилізе.... (Подумавши.) Хіба б підождать, поки вже вона доссе мене... поки... А як ще довго буде ссать?! А як ще довго буду мучиться?! Ой, що робить?! (Думає; чути весільні співи.) Хіба б Явтухові прочитать ці записки?.. Прочитаю... може, він пойме... Може, ще мені не судилося вмирать... Може, одвола од смерті... А ні, то — прощай... так і буть!..
ЯВА ю Семінарист та Явтух.
Явтух (ідучи, показує револьвер). Ось, мовляв, те, що ви казали... А там, у вучителя в садку, такі співи!.. Чуєте?.: Бо* храни!.. Там, мовляв, баришні та паничі кашу варять... Там, бо* храни...
Семінарист (бере револьвер). Там жизнь, тут смерть!.. Слухайте, дідусю, я вам прочитаю оці записки, щоб знали, кому їх оддавать... Так слухайте.
Явтух. Е, я, мовляв, слухаю.
Семінарист (читає.) Дорогі родителі!.. Неправда однімає в мене жизнь, но ви не журіться, не плачте за мною. Я тут, окрім нещастя, не кидаю нічого; я тікаю від його в той гарний мир, де на престолі слави панрвито возсідає і всім правує великий цар вселенної; де вічно цвітуть і пахнуть дивні сади; де безпереставу співають світрзарні ангели!.. О дорогі родителі! Як там гарно! Я там буду панувать, буду й вам готовить панство!.. Радійте, що у вас буде ходатай в тому дивному мирі!.. Радійте... Не журіться!..
Явтух шукає в кишені люльку і мне тютюн.
Мене поховайте рядом з Галею, і... хай Оверко Васильович знає, що я перед ним не винен ні в чім. Домовину мою.повийте цвітами, постіль мені помостіть із цвітів, щоб і там вони мені, пахли, щоб і там мені легше було на, їх спать... Могилу мою обсадіть липами, калиною, вишнями, щоб було чути говір вітра, співи птаства і... залицяння місяця... Цілую вас, безцінні родителі... зоставайтесь з богом... До веселого, поба-^ чення в раї! Вася. (До Явтуха.) Ви й не слухаєте мене!.. Готовите люльку?..
Явтух. Е, я, мовляв, чую, слухаю. (Креше вогню й закурює люльку.)
Семінарист. Ну, слухайте другу. (Читає.) Дорогий друже! Тоді, як ти будеш читать оцю записку, те серце, яке так тяжко билось над нею, те серце, яке так тривожилось неправдою і мировими запросами,— буде заспокоєне... і заспокоєне буде навіки!.. Ті очі, які так жалібно блищали над некз, будуть скаламучені і закриті... і вже не одкриються подивиться на чарівні картини природи!.. Прощай, любий друже!.., Я лаштуюсь в страшний мир небитія!.. О Петя, як тяжко!.. Як страшно!.. А треба лаштуваться... Гинуть безцільно, безкорисно в цьому мирі неправди не стоїть. Прощай!.. Прощай, і якщо остаєшся вірним моїм другом, то не заг бувай мого короткого битія: згадуй мене в літні місячні ночі, при співах соловейка, згадуй в свіжій зелені ліса, в пахучім морі луга... і якщо задля тебе нетрудний буде довг дружби, то навіщай першевременне місто мого вічного покою, і я тобі буду осміхаться звідтіля тайною загробного мира... Прощай, бо вже злипаються очі вічним сном... Прощай, дорогий друже!.. Прощай навіки, навіки!.. Василь Симоновський. (До Явтуха.) Нате, дідусю, віддасте ці записки?..
Явтух. А віддам, та тільки я, мовляв, чув, а не второпав — кому...
Семінарист. Не второпали!.. Ну, так (запечатує одну записку в конверт і надписує адрес) оцю вкиньте в поштовий ящик, а цю віддасте батькові та матері моїм... Тільки не зараз, а тоді, як засну... Вони будуть ось на столі... Розумієте?..
Явтух. А розумію... Це, мовляв, второпав...
Семінарист. Прощайте ж!.. (Цілує його.) Оставайтесь з богом...
Явтух. Ги-ги-ги!.. Іч!.. Ти ба!., мовляв, п'яні.
Семінарист. Ідіть уже. Ідіть звідціля... я спать хочу...
Явтух. Та вже, мовляв, лягайте, коли теє... (Пішов.)
ЯВА 11 Семінарист сам.
Семінарист. Ітак: ті не приймають мене, ті топлять, а ті, яким би я приніс користь, не понімають мене... Я нікому не нужний, я лишній на світі!.. Прощай же!.. Хай живуть тут Саврадими Сковородиновичі,— їм є місце, а ми... Ходімо... ходімо... Нас цей мир не приймає. Божественна природа! Прости мене, якщо я тебе не так понімав, не так жив. Прости!.. Тобі вгодно тривожить уми і вгодно зоставаться тайною... Надіюсь, ти не осудиш своє созданіє за те, що таїш од його ту дорогу, якою воно повинно злиться з тобою... прости і з'єднай мене з собою, божественна красуня... (Заряджає револьвер.) Прощай!.. (Наводить на лоб, жахається.) Ой!.. Страшно!.. О, що я роблю?! (Думає.) Я ж іду туди, звідкіля не вертаються! Мене вже не буде ні тут, ні в Сибірі — нігде і ніколи!.. Як буде без мене?! (Подумавши.) А що там?.. Чи будуть які почування, чи те, що до рожденія,— небитіє?.. Небитіє?! А в могилі?! Тьма... Ой! (Подумавши.) Чого я так боюся?! Хіба тільки я сам іду туди?! Там же в сотні тисяч раз більше людей... Там і Галя, там і всі великі: Шевченко, Гоголь, Пушкін!.. Там і Гомер !, Сократ 2, Арістотель 3!.. Скільки вже років вони там!.. (Чути весільні співи.) Чого ж мені страшно?! Чого мені тут жалко?! Молодих літ?.. Молоді літа онде співають... Молоді літа гріються в обіймах других — милих...А мої?! А я? Туди, туди!.. Прощайте, родитель. О любі, милі родителі!.. Петя!.. Місячні ночі!.. Світе білий!.. Прощайте!.. (Дуже крикнувши.) Прощай, жизнь!. (Стріляється й падає на траву.)
Кінець
Писана весною 1903 р. у с. Харківцях, Лохвицького повіту