— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.
— Заперта страння. Хіба аж на ніч одіпруть,— мовила баба якась.
— Заперта? — здивувавсь парубок.
— Еге! Богомольців мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лізли, як померзнуть.
— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорні нахмурив.
— Та це й посидіть нігде? — питаю я.
— Ідіть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.
— А ходім! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озію, минули другу, третю. Увійшли в чайню. Там уже сиділо декілька странників — чаювали. На стіні "Страшний суд" висів, далі — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грішники, прочитали: "Приидите ко мне вси труждающиися й обремененныи..." — у Спасителя. Шукаємо, де б сісти. Ось зустрічає чернець нас у попереднику, насупив брови та:
— Вам що? — каже.
— Та нам... ноги потомлені,— кажу.
— У нас не посиденьки,— каже,— ідіть собі.
— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчісував патли.
Парубок тільки луп-луп очима. А я почервонів-почервонів, чую, та що вже йому, думаю, сказати...
— Так... так давайте чаю,— кажу.
— На двох? — питає.
— А скільки ж се,— кажу,— стоїть на двох?
— Дванадцять копійок на двох, по шість на одного,— одказує.
"І-і, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж ні копійки, а в мене гривеник тільки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?
— Та давайте й на д... на одного,— кажу. Подали мені чашку без вуха та без вінець, чайник без вуха. Оддав я шість копійок, сів, п'ю. А в животі тільки гур-гур: вола б із'їв. Товариш мій стоїть, дивиться.
— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.
— Ні...
— Ну то вбирайсь!
— Та я... хоч би нога... нога ось,— показує на ногу.
— Убирайсь, тобі сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.
Парубок мій побілів-побілів, далі так важко задихав, повернувсь і вийшов.
Я не домучив другої чашки й собі вибіг. Парубок під одвірком сидить, голову повісив. Я за руку його:
— Іди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю двері. — Сідай,— кажу,— йди.
— Куди "сідай"? — чернець мені.
— До чаю,— кажу.
— Як-то до чаю, а гроші?
— Це ж заплачений,— кажу.
— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Місце, посуда,— дві копійки давай!
Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, іде, ні слова мені.
— Куди ж це ти підеш? — питаю. Він якось важко-важко:
— Та... не знаю...
Повів я його на Сінний майдан, у народну чайню. Посиділи трохи — поліцейський вигнав нас укупі з другими босяками: щоб не сиділи, каже, даром. Ми померзли,— знов увійшли. Трохи згодом поліцейський знов витурив нас. Ми знов увійшли... І знов, і знов.
Діждали вечора. Купив я булки хунт. Собі одломив шматок, а то йому даю.
— Спасибі, не хочу,— каже.
— Та на! Ти ж і чаю не пив,— кажу.
— Н... не хочу. — Та так і не взяв.
Я підійшов під крамницю, повечеряв добре.
— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.
— Н.. не знаю,— одказує він.
Я й думаю: "Ай справді, куди йти? Туди б, де ночували ото,— раніш треба було б іти. Місця вже позаймані, мабуть. Електричество горить уже скрізь. Куди б же його?.. Хіба, хіба... Ні!"
— Знаєш що? — кажу. — Ходім... ходім у странню, туди ж таки, в монастир. — Він нічого мені. Я рушив, він за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотні. Той каже: "Я говіть забивсь", той: "Я на суд і богу помолиться", а той: "А я до дохторів до главних і говіть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увіходить чернець з дзвонком, дзвонить і держить капшучок у руці.
— За нічліг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.
Підводяться, риються, укидають йому. Укинув і я копійку, що од булки зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:
— Ану, за нічліг.
Він підвівся і нічого йому, у землю дивиться.
— За нічліг! — крикнув чернець.
Він нічого.
— Та в його нема,— кажу.
Чернець як визвіриться:
— Так чого ж заліз сюди? Геть! — та на двері й показує йому.
Парубок ні слова, бере ганчір'я, іде.
Як ось дідок один:
— Та батюшко,— каже,— куди ж ви його? Холодно, ніч. Стійте, вже я заплачу за його.
Порився в кишені, укинув щось черцеві. Чернець тоді про себе ніби:
— Босяшня нещасна... З вас користь монастиреві... Тільки місце займають.
Парубка завернули. Ліг він. Чернець обійшов усіх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хріп. Як ось знов дзвонок. Увіходить другий чернець, молодший, за ним поліцейський, рижоусий. Поліцейський так оддува воло і дивиться так, наче справник який.
— Готовте пашпорти! — гукнув чернець.
Ідуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а поліцейський:
— Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Ваші... пачпорт!
Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.
— Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю ніч ночуєш.
Дійшла черга до мене. Показав я. Накопирсав він мені, з якого числа ночую. Підійшов до парубка, накопирсав і тому. Далі придивляється-придивляється на лахміття йому та:
— Ти,— каже,— чого забравсь сюди?
Парубок нічого йому. Сидить, у землю дивиться.
— Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь.
Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими.
— Ночувать чоловік,— кажу я.
— А ти хто такий? — поліцейський до мене.
— Чоловік,— кажу.
Він подививсь на мене, на постіль на мою.
— Стій,— каже,— у тебе вещі є?
— Нащо?.. Я сам,— кажу,— вещі.
— Без вещей не смій!.. Богомольці!.. а ти? дохід монастиреві?.. Геть з нар, поганці!
Ми позлазили. Поліцейський розсунув людей, заняли наше місце.
— Де ж нам лягать? — кажу.
— Де знаєте. Щоб я вас послідню ніч бачив тут!
Стоїмо ми.
"Та де ж лягать-таки?" — думаю. На нарах, звісно, не доведеться, а долі... Там прохід, тут прохід, там зайнято.
— Он що,— кажу,— давай під нари.
І я, не довго думавши, бебех на коліна, та на чотирьох та туди з свитою. Звісно, там ніч темна була. Не видно було ні мережечок, ні сіточок, ні капшучків, які там гойдались. Там одна голова тільки поринала в те розкішне убрання, та ще спина трохи. А руки тільки чап-чап по пісочку, наче ніжка красуні по килиму. Прокинув я свиту, ліг. Парубок стоїть, дума.
— Та лізь,— кажу.
Він постояв ще трохи, уліз.
Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тільки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об діл... Що ж про себе сказать, то мені чудово спалось. Оце слухаю: біжить-біжить по пиці коровка божа, далі цмок-цмок... слухаю — і є вже шишечка. А там, слухай, на спині вже й друга, на животі й третя... Є, дякувать богу... Як на те і ліжечко міцненьке вдалось: не вигиналось, не рипіло. І таке ж... з-під свити льодок у боки був. Кам'яне було.
Величезна ніч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив. Тільки що дрімать почав, як ось: дзелень-дзелень!
— До церкви, до церкви,— будить чернець,— два часа!
Поштовхав нас підбором. Я виліз. Парубок лежить, важко так дише.
Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку відерце стоїть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь — усю воду розхапали жменями. Зоставсь я невмиватий. Іду до товариша:
— Вилазь,— кажу,— вже ходім.
Почуманів-почуманів, виліз. Вийшли ми з странньої. Надворі поночі, хмарно. Вітер так і свистить. Мороз щипа. У пику сніг порошить.
Парубок — під стіну, зігнувся, стоїть.
— Ходім у церкву,— кажу,— холодно ж як.
— Та... — та й одвернувсь до стіни.
— Може, їсти хочеш? — кажу.
— Ні.
— Ну так ходім ото.
Мовчить.
— Чого ти такий? — кажу.
Помовчав-помовчав, далі так якось глухо:
— Якби... якби оце хто... вбив мене.
— Балакай,— кажу. — Ходім ото.
Беру за руку його. Він з таким серцем:
— Е! — та й оступивсь од мене.
(Продовження на наступній сторінці)