«Злотий (З дитячих літ Т. Шевченка)» Володимир Штангей

Читати онлайн твір Володимира Штангея «Злотий (З дитячих літ Т. Шевченка)»

A- A+ A A1 A2 A3

– Ходімо.

Але в цей час між соняшниками з’явилася мачуха, розчіпчена, чорна, з чудними нелюдськими очима, а за нею нараз виринув салдат. Він зареготавсь, вищіривши гнилі зуби, і ткнув у бік Тараса пальцем. Хлопцеві зробилося страшно, страшно. Хотів заховатися за матір, хватнув ручками, а матері й немає. Салдат же й мачуха страшними привидами насуваються на нього. Він закричав із одчаю й кинувся тікати, але ноги хтось обплутав у гарбузиння й він упав на землю. Чує, як до нього наближається розлютована мачуха, а встати не може. От кроки ближче чути, от уже й зовсім близько.

"Ну, тепер уб’ють мене", – думає Тарас.

Але його ніхто не б’є. Розплющує очи й нараз дивується. Коло нього Яринка. Уже розвиднилося. На нього та його кубло впала роса. Ранок теплий і радісний.

– Я тобі їсти принесла, – каже Яринка й дає Тарасові кусок хліба й тільки що нарваних ягід. Вони сидять обоє на зібганому бур’янові, такі маленькі й близькі. Їм обом хочеться щось одне одному гарне розповісти, одне одного розпитати.

– Мені мама снилася, – хвалиться Тарас, уминаючи жадібно хліб та ягоди.

– І мені снилася, – каже Яринка. І починає розповідати.

– Мачуха пішла вже на лан? – перебив її нараз Тарас.

– Уже давно, ще вдосвіта.

– А салдат дома?

– Удома. Спить. Учора він п’яний-п’яний прийшов. Мачуху лаяв, тебе лаяв, із тата сміявсь. Ударив за щось Стьопку, так мачуха його з хати вигнала.

Тарас нічого не відповів. Згодом Яринка щось подумала, а тоді до Тараса:

– Гроші, мабуть, Стьопка вкрав.

– А може, салдат збрехав, що пропали гроші?! – спробував не повірити хлопець.

Сестра подумала ще трохи.

– Їх украв Стьопка. Я бачила в нього новенький батіжок і цукерки, які він учора десь узяв, – мовила вона розважливо.

– Ну, я все одно взнаю, хто гроші вкрав…

Три дні Тарас не показувався мачусі на очи.

Удень, коли мачуха на лану, він грається коло дому, але тільки почне вечоріти – так зараз же й пішов од хати в бур’ян. Спати було йому добре. Сестра для нього дістала десь старого кожуха й шматок запаски, запаску стелив під боки, а кожухом укривався. Салдат усе ходив сердитий, часто лаявсь і посилавсь Тарасом та Стьопкою, куди йому забагнеться. До Стьопки Тарас ставився вороже й підозріло. Він уже почав здогадуватися, що злотого Стьопка вкрав, і чекав, коли батько з поля приїде, щоб йому про все розповісти. Не менш вороже ставився до Тараса й Стьопка. Двоє хлопців ходили, не розмовляючи один з одним. Якось Тарас не втерпів і сказав до Стьопки:

– Злодіяка! – і показав язика.

– А ти – Тарас-торботряс! – відказав Стьопка.

– Злодіяка – скажений собака!..

– Тарас-торботряс!

– Злодіяка!..

Стьопці від злости аж сльози на очи навернулися.

– Їй-бо я мамі скажу, що ти прозиваєшся… – промовив він застережливо.

– Ти матері, а я батькові… Батько старший, – похвалився Тарас.

Між ними зчинилася сварка, а далі й бійка.

Хлопці, як два молоденькі півники, нагогошившись, кинулися один на одного й зчепилися. Тарас усе намагався схопити зведенюка попідсилки, але той спритно вислизав із-під рук і в цей час товк Тараса стусанами, куди влучить: під бік, по голові, по обличчю… Тут же стояли їх товариші. Діти дивилися на бійку двох хлопців та радили то Тарасові, то Стьопці.

– Тарасе, хватай за ногу, за ногу його та об землю!..

– Стьопка, не піддайсь… – підбадьорювали інші.

– Тарас, держи кріпше, кріпше!.. Та підчепи його…

Стьопка раптом якимсь чином обійшов Тараса, ударив його по голові й звалив. Діти всі кинулися до них.

Тарас, що було сили, борсався під Стьопкою. Він намагавсь устати з-під ворога за всяку ціну й повз у всі боки, котивсь клубочком, але зведенюк добре його тримав. Допомогли товариші. Чорноголовий хлопець разом із Яринкою, підбігши до них, спіймали Стьопку за ногу й зволікли на землю.

Тарас вихопився назверх нього й загецав на животі зведенюка.

– Наше зверху! Наше зверху!..

Стьопку майже ніхто з сусідських дітей, товаришів Тараса й Яринки, не любив і хлопець шукав собі компанії аж на другому кутку. Справа ж із краденим злотим ще більше посилила нелюбов до нього. Звільнившись од Тараса, Стьопка одбіг й, отріпуючись, почав нахвалятися, що на Тараса й усіх його товаришів приведе колись своїх товаришів і вони їм віддячать за нього… Діти сміялися й кривилися з нього.

Третього дня ввечері до мачухи прийшов дядько й розповів, що злотого вкрав її Стьопка. Мачуха не повірила і розгнівалася на нього. Але дядько довів їй, що таки справді гроші в салдата вкрав її син, а Тарас не винен, його дарма вони побили.

– Ну, не вхватить вашого Тараса! – відказала йому мачуха.

– Ухватить, не вхватить, а все ж таки хлопця шкода. Безневинно ми його побили…

– Так що з цього?..

– Та нічого. Тільки шкода дитини мені, – племінник же.

– О, як шкода, то цілуйтеся з ним…

Дядько подивився на молодицю скорбно, а далі плюнув та й вийшов.

"Не мати ти, Оксано, Григоровим дітям, а настояща ябеда… – думав він, ідучи додому. – Ще й я, дурень, у це діло втрутився… збили хлопця, а за що, щоб мене хто спитав! Приїде Григор, усе розкажу. Нехай її до рук трохи прибере… Тож соромно від людей за нього та за дітей".

Випадок із злотим привернув його серце до Тараса. Йому було шкода свого поганого вчинку і він вирішив задобрити хлопця якимось гостинцем і ніколи в обіду не давати.

Тарас уже звик за три ночі до своєї схованки. Йому було зовсім добре: затишно, тепло й не страшно. Чи довго буде отак ховатися від мачухи, – він не знає. Коли б батько приїхав із лану швидше, так можна б і повернутися до хати. Але батько ввесь час на лану, там днює й ночує. Лежить горілиць хлопець і марить. Чого він тільки не передумав за цих три дні! Яких планів не навидумував! У його дитячій голові наодинці дуже багато ріжних думок, цікавих питань виникає. Його дитячий розум безсилий дати всьому пояснення, і він від того страшенно мучиться. Не один раз Тарас сам себе запитував про такі речі, як сонце, небо, зорі, місяць, день і ніч. Де воно все те взялося й що на небі? Чи далеко до сонця, і чи правда, що як ото гримить у грозу, так то ніби тільки горшки везуть по небу.

Над Кирилівкою стояла тиха й тепла ніч. Зник вітер. Небо ясне, зоряне. Дивиться на нього Тарас і здається йому, що отам десь далеко-далеко хтось по синьому жупанові розпустив золотих павучків. Вони розлізлися у всі боки такі маленькі, маленькі… Лазять і вусиками поморгують.

Прибігла захекана Яринка.

– Тарасику, тато прийшли. Ходімо… Тепер мачуха не зачепить, а ти все татові розкажеш… – говорила хутко й радісно сестричка до брата, нахилившись над ним.

Тарас підвівсь і почав хутко збирати постіль.

1928 р.