«Злий дух» Гео Шкурупій

Читати онлайн оповідання Гео Шкурупія «Злий дух»

A- A+ A A1 A2 A3

Зустрівся я з ним дорогою в Менгитхит — степовий ламський дацан. ЦК Народної партії командирував мене як пропагандиста до Менгитхита на антирелігійну кампанію. Ще перед вечором я обігнав цього ламу, що чвалав на своєму низькорослому конику. Але не минуло й години, як лама знову чвалав поруч мене. Кілька разів я випереджав його, але щоразу він спинявся коло мене, й нам доводилось їхати разом. Він їхав як автомат, жодного разу не змінивши алюру коня. Це була головна причина, що через неї я не міг позбавитися його сусідства, крім того, виявилось, що ми їдемо в одному напрямі.

Довелося з ним розговоритись. Лама Ерденіділік теж їхав до Менгитхита, тільки з іншою метою Завтра мало розпочатись велике релігійне свято "цам" — і він мав взяти участь у святі, як завзятий ритуаліст.

Ніч була зоряна, але темна, як чорний єдваб Ми мусили спинитись у степу й розікласти вогнище. Вогнище, власне, придумав і розпалив я сам, бо лама зліз із коня й пустив його пастися, а сам сів на траву й завмер, як бовванець, чекаючи на світанок.

Тепер наші коні паслися поблизу, смачно хрумкаючи й форкаючи, а ми сиділи коло вогнища, і лама одноманітно викладав різні релігійні закони, що були пов'язані з навколишнім світом.

Іноді він обережно переключав свою розмову на політичні теми, але бачачи, що його переконання не зустрічають в мене підтримки, знову переходив на теми релігійні.

Ці теми в його вустах мене цікавили більше, бо, як пропагандист, я мусив добре розумітись на народних віруваннях та звичаях, — це полегшувало мою роботу.

Але незабаром я посварився з ламою через мою необачну хлопчачу витівку, що призвела врешті до жахливих наслідків.

Причиною дальших подій, на мою думку, було це прокляте вогнище, що мені забагнулося розпалити в степу. Я вже казав про марудну роботу коло нього. Особливо надокучало те, що мені доводилось щоразу підводитись із місця й притоптувати струмки вогню, що виривалися в степ. Лама тим часом, байдуже спостерігаючи мою роботу, як завзятий ледар, що дав священну обіцянку ніколи не ворухнути рукою для будь-якої роботи, оповідав.

— Віддаючи вогневі пошану, треба особливо ним піклуватись і не робити того, що йому не до вподоби!

— Цілком згодний з тобою! — засміявся я. — Маруднішу роботу навіть уявити важко!..

— Я дав обіцянку, — додав далі Ерденіділік, — ніколи не мати діла з огнем! Я його шаную нерухомо!..

— Ці обіцянки чудовий спосіб уникати роботи! — сказав я.

Ерденіділік уважно подивився на мене.

— Ти дуже розумний!—зауважив він.

Я вклонився, віддячуючи за комплімент. Лама зацікавлено поглядав на мене, але розмову свою провадив далі.

— Огонь — молодший брат Сонця й Місяця. Не можна з розмаху кидати дрова в огонь — його можна прибити! Не можна копирсати в огні гострими речами, — можна виколоти йому очі! Не можна жартувати з огнем!..

— Так, жарти з ним погані! — погодився я, вже всоте встаючи й притоптуючи траву, що зайнялася від багаття й загрожувала підпалити степ.

Ці правила, що їх одноманітно викладав Ерденіділік, починали дратувати мене. Крім того, я почував себе стомленим і страшенно хотів спати. Це ще побільшувало моє роздратування.

— Не можна лити на нього воду — це йому неприємно! — провадив далі лама. — Треба лити масло, вино — взагалі все, що підтримує горіння, це його найулюбленіша їжа. В огонь не можна кидати сміття — це його образить. Всього що димить і дає сморід, огонь не любить! В огонь не можна мочитись, він розсердиться й лютуватиме.

На цім слові мене наче хтось підштрикнув у бік. Лама подав мені радикальну пораду, сам не знаючи того. Я знову підвівся, але вже не притоптував огонь, а просто помочив траву коло нього.

— Огонь не любить води! — сказав я в тон ламі. — І тепер він не стане тікати від нас у степ!..

Але мій необачний, хлопчачий вчинок, що його я вважав цілком за невинний, мав несподівані для мене, в дальшому страшні, наслідки.

Лама раптово змовк і підвівся на ноги, потім він повернувся спиною до мене й мовчки пішов у темний степ.

Я завмер од цієї несподіванки. Тепер, коли припинилось його одноманітне базікання, стало напрочуд тихо. Було чути лише, як потріскує вогонь та тупає лама, ловлячи у пітьмі свого коня.

— Ерденіділік!.. — несамохіть покликав я, вражений поведінкою лами.

Але на мій крик з темряви гобійської ночі відповів лише швидкий тупіт коня, що мчав у напрямі до Менгитхита.

Мій кінь підійшов ближче до вогнища й голосно заіржав, побачивши мене. Тепер я сам залишився в пустельному степу.

Обміркувавши цей випадок, я трохи повеселішав. Він удався мені смішним, але я несамохіть відчув самотність та безкрайність самого степу, що взяв мене в свою просторову облогу. Незабаром я заснув. На світанку я бадьоро мчав до Менгитхита, поспішаючи на свято.

Доржанов на цім слові спинився й підійняв цеглину, що лежала коло нього: до нас знову підійшов лікар Козловський.

— Я зараз, зараз піду! — смішно замахав він руками. — Там привезли кумис, — сказав він Стрільчукові, поспішно відступаючи під суворим і диким поглядом Доржанова.

— Я зараз буду, — відповів Стрільчук.

— Лами в Менгитхиті, — продовжував Доржанов, кидаючи цеглину й витираючи руки, — з самого ранку вже готувались до "цаму".

Коли я туди прибув, білі будівлі старовинного храму, що казковою оазою виникли на коричневому тлі безмежного горбастого степу, були оточені групами синіх гостроверхих наметів. Білі священні письмена, морочні обличчя бурханів коливались од вітру на синіх полотнищах.

"Цам" був у повному розпалі. Лами сурмили в довжелезні сурми, брязкали тарелями, і оглушливо стугонів бубон. У страшних масках, що нагадували кошмарні сни убивць, лами вели свій ритуальний хоровод. З дацана по черзі виходили танцюристи і, відтанцювавши свій номер, зникали в прохолодній костюмерні. Спека заварювала густу лемішку з поту та пилюги на обличчях перевтомлених ченців. Натовпи піших і вершників оточували це барвисте й урочисте видовисько, голосними вигуками підбадьорюючи танцюристів.

Залишивши в надійному місці коня, я продерся в юрбу і став спостерігати.

Мені одразу впало в очі, що юрба на диво настроєна антирелігійно й навіть трохи вороже. Я зрозумів, що з місцевим населенням у лам недавно була сутичка, яка виникла, очевидно, на ґрунті якихось грошевих розрахунків.

Цей настрій монголів сприяв моєму завданню пропагандиста, але виступати зараз, коли відбувається служба, нічого було й думати. Я відшукав кількох знайомих мені аратів, що співчували, революційній владі, і дав їм завдання поширити в юрбі чутку, що приїхав з Улан-Батора представник, який розкаже, що тепер треба робити кожному аратові. А тим часом я теж тинявся в юрбі, дивуючись із митців, що витратили своє неповторне вміння на створення цих жахливих масок. Це були безперечні зразки талановитої роботи справжніх художників. Лише в музеях Берліна я бачив подібні художні витвори.

— Нас раніш посилали вчитися до Німеччини, — відповів Доржанов на наші запитливі здивовані погляди, — тепер уже посилають до Москви В тінявому затишку дерев'яної трибуни, — продовжував далі він, — що була зроблена ще під час революційних подій, гуртками сиділи монголи та монголки, бігали діти. Аудиторія для мене була готова. Нарешті, дочекавшись перерви в релігійному ритуалі, що мала тривати досить довго, я зійшов на трибуну і звернувся до аратів Увесь натовп одразу посунув до трибуни, оточивши мене з усіх боків.

Я, звичайно, говорив про походження таких свят, як "цам", про їхню подібність у всіх народів. Говорив про визискування людини людиною, про використання ламами релігійних забобонів арата, щоб збільшувати свої прибутки. Про ледарів у жовтих халатах, що дурять людей і живуть за рахунок трудящих. Коли я почав говорити про потребу знищити класність, я чув, як вигукнув один із лам, що теж прийшли послухати мене.

— Він божевільний! — вигукнув лама. — Хіба ви не бачите? Він, безперечно, хворий!..

Я продовжував говорити далі, поглядаючи на гуртки лам, що стурбовано перешіптувались. Одного разу я побачив знайоме обличчя. Лама Ерденіділік, вказуючи на мене рукою, щось говорив своїм побратимам.

Монголи не розходились. Вони байдуже слухали моєї промови, як перед тим байдуже спостерігали "цам". Це були терплячі слухачі, яким було "хамалге" — байдуже, що б не відбувалось навколо.

Коли я зліз із трибуни, кінчивши свою доповідь, мене оточили прихильні до мене арати, закидаючи різноманітними запитаннями. Я помітив, як зловісно поглядали на мене лами. В їхніх поглядах я бачив лють і загрозу. Небезпека чигала на мене. Тепер мене знали тут усі, і я бачив, що за кожним моїм кроком стежили.

До вечора я виступив ще в кількох місцях цього величезного зборища.

Надвечір лід було зламано. Гуртки монголів у наметах і коло вогнищ обговорювали мої слова. Іскру кинуто. Тепер вона жевріла під масними косичками аратів і не давала їм спокою.

В наметах мене частували різними наїдками й кумисом, розпитуючи про різні речі, що цікавили цих дітей степу. Коли б я був лама, я міг би зібрати більше грошей, як сьогодні зібрала вся ця зграя своєю барвистою виставою. Цей момент, очевидно, найбільше дратував лам.

(Продовження на наступній сторінці)