— Вставайте, бабочки, — знов закричала днювальна — Франя Чорненко. — А то я вас зараз холодною водичкою побризкаю!..
— Ай, зараз, зараз... — закричали налякані солдати й почали одягатись.
— От ця Франька, набридлива скотина! — сказала Таня. — Коли вона вартує, ніколи не виспишся!..
— Щож, вона справжній солдат!.. Незабаром унтер-офіцером буде, не те, що ти!.. — відповіла Жанна.
— Тобі добре говорити! — зауважила дівчина, що лежала праворуч од Жанни. — А от ми вчора були в наряді. Я, Дорова, Корзухіна, Снятко й ще двоє чи троє... Послали нас в караул чогось на Мільйонну вулицю. Приходимо туди, а там вечірка офіцерів... Наряд, правда, веселий... алеж втомлює дуже. Повернулись ми пізно. Мені навіть голова болить, не виспалась.
— Треба буде попросити, щоб після таких нарядів дозволяли довше спати! — сказала Таня Дорова.
Агасфер, побачивши, що його господиня одяглась і пішла вмиватись, стрибнув на підлогу й сховався десь під ліжками. Він був розумний й хитрий кіт. Йому часто влітало від нервових батальйонерок, що всі кепкування з Жанни скеровували на нього. Коли в касарні була Жанна десь поблизу або нікого не було, він спав на ліжкові, коли ж її не було, і в касарні були батальйонерки, кіт ховався від них далі, бо переконався, що їхні пестощі були надто гострі для його шкури.
Поволі касарня набирала свого денного вигляду. Жінки повдягались, умились, прибрали ліжка й повиходили у двір касарні. В касарні залишилась днювальна й кілька батальйонерок, що допомагали їй підмести й вимити підлогу.
Батальйонерки в чеканні на ранішній чай ходили двором і весело перегукувались, нагороджуючи одна одну красномовними назвами.
Поруч у дворі фльотських касарень знову заграла сурма й одночасно у двір жіночого батальйону зайшов вусатий унтер-офіцер. Він підійшов до групи батальйонерок і почав з ними жартувати.
— Ну, як спалось, дівчатка?.. Мабуть, вдома на м'яких перинах і подушках краще! Га?..
— Ей, вусаче, скоро нам чай подадуть?..
— Душка! — притиснулась одна з батальйонерок до нього.
— Здоров, одставної кози барабанщику! — сказала Франька Чорненко — днювальний, що підійшла до групи.
— А ти, днювальна Чорнявка, добре виспалась на варті, я бачу, дивись, попадеш під військовий суд! — і унтер ущипнув Франьку нижче спини.
— Ай!.. А ти, старий розпутнику, за розтління малолітніх!..
— Ха-ха-ха! — засміялись батальйонерки. — Він за це Георгія одержав!..
— Ну, ви, шльондри, тихше! — образився унтер. — Цього Георгія мені причепив сам генерал-майор Драгопалов за геройську розвідку в тилу супротивника!..
— Бач, який вусатий герой!..
— З нього вже порохно сиплеться, а він до дівчат!..
— Старий, дівчачур! — сказала вертлява батальйонерка Олена Корзухіна.
— Я тобі покажу, дівчачур!.. — визвірився унтер. — Я тобі — ваше благородіє!.. Стань як слід!.. Стано-вись! — сердито заревів він на всю глотку.
Приголомшені криком батальйонерки швидко вишикувались у дві шереги. З різних кінців двору бігли ті, що спізнились, і ставали на лівий фланг.
— Струнко!.. Рівняйсь!.. — знову гаркнув унтер.
Батальйонерки слухняно цокали закаблуками чобіт і повертали голови праворуч.
— Праворуч! Крроком руш!..
І вони струнко пішли до їдальні.
В їдальні знову здійнявся галас і сміх. Жанна поволі звикала до життя в касарнях. Спочатку це все здавалося цікавим, поки було нове. Потім Жанна, що звикла до розкошів, почала відчувати, що їй багато не вистачає в цьому житті, до чого вона звикла. Було важко вставати так рано, їсти порівнюючи просту їжу, і вона сильно втомлювалась увечері після цілого дня, проведеного на повітрі. Проте згодом вона відчула, що сильно зміцнилась, поздоровішала. Навіть Таня Дорова, що була худорлявою дівчиною, тепер погладшала й стала сильніша.
Багатьом батальйонеркам до цього життя звикати не доводилось. Серед них були прості селянки, що їхні чоловіки загинули на війні, були біженки, що голодували, не знаходячи собі заробітку, були просто проститутки, відряджені сюди з деяких жіночих сальонів, а коли висловитись простіше, з публічних домів. Так огрядна Франя Чорненко, Олена Корзухіна, тоненька, вертлява куртизанка, і вересклива Поля Максимова, що її ліжко було праворуч від ліжка Жанни, були з відомої установи тьоті Соні з Кінної площі. Були тут і сестри-жалібниці, що вже мали медалі за свою роботу в Червоному Хресті, були й курсистки, що захоплювалися Керенським.
Жанні особливо подобались дівчата з установи тьоті Соні. Їхня поведінка була незвична для неї й вона захоплено дивилася на цих героїнь Петроградських вулиць. Франька-Чорнявка й Олена Корзухіна незабаром стали приятельками Жанни. Таня Дорова дивилась на них трохи призирливо, але її цікавили ці дівчата. Адже їхня професія така дивна, що несамохіть можна зацікавитись ним
— Душечки, коли ж ми поїдемо в гості до тьоті Соні? — питала Франя Чорнявка, присьорбуючи чай. — Ми тепер все одно, що чоловіки!.. Треба розважити наших дівчаток!..
— От сміху буде! — скрикнула Поля Максимова. — Прийдемо й скажемо: ну, тьотя Соня, давай нам своїх курочок!.. Ха-ха-ха! Я візьму собі товсту Ольку, з нею буде тепло спати!..
— А я, — закричала Корзухіна, — візьму собі Женьку. Жанно, підеш з нами?..
Жанна почервоніла й подивилась на Таню Дорову, що пила чай поруч з нею.
— Жанно, давай підемо!.. Давай, люба, підемо!.. Це ж може трапитись лише раз у житті!.. Це дуже ориґінально! — завовтузилась на лаві Таня.
— А що як довідаються наші? — сказала Жанна. — Буде скандал і нас можуть забрати звідси!..
— Це пусте! — відповіла Франя. — Ніхто про це не знатиме!..
Жанна, погоджуючись, схилилась над чашкою з чаєм. Батальйонерки, поснідавши, виходили у двір. Там уже походжав усатий унтер Петро Іванович Бобир. Він був сердитий і походжав осторонь, не підходячи до батальйонерок. Незадоволений на все на світі, а особливо на своє прізвище, що так не личило його офіцерському чинові, він косо поглядав на батальйонерок, що сходились у двір. Хоч він і змінив тепер своє прізвище на Бобиров, але капосні шльондри, як він їх називав, часто кепкували з нього, забуваючи про військову дисципліну й повагу до вищого начальства.
— Ставай на перевірку! — закричав він на батальйонерок.
Батальйонерки стали шикуватись у шерегу обличчям до нього.
— Рівняйсь!.. Швидше, швидше там!.. Корови!..
Батальйонерки ставали на свої місця, старанно шикуючись у дві шереги.
— Стань у затилок там, чого вештаєшся! Струнко!..
Унтер Петро Іванович Бобиров поважно пройшов уздовж шереги.
— Військова дисципліна — це вам не кромбаль у дворянському зібранні. Сказав — струнко, значить, замри! Захтілося воювати, так тепер слухай свого начальства! — почав він. — Кожний солдат мусить з честю носити свою форму, а особливо солдат ударного батальйону смерти. Хіба ви солдати, ви от... — не докінчив своєї думки унтер. — Хто там розмовляє? Припиніть розмови! Це вам не шинок!.. Що?.. Станьте як слід!.. Ви думали, що тут вам в армії теж кавалери говоритимуть: пардон сі-ву-пле!.. Буде вам тут сі-ву-пле!.. От, дивись! Дивись-но!.. Як виставила своє черево!.. Тут в тебе виставка, чи що?.. Підбери — ткнув він рукою в живіт Франьку Чорнявку.
— Ти, не штовхайся, занудо!..
— Що?.. Що ти сказала?.. Струнко!.. Чого головою там крутиш?.. Сказав — замри!.. А пояс! Пояс!.. Як ти одягла пояс?.. Зараз же одягни з другого боку!.. Отак!.. Обсмикайтесь! Усі обсмикайтесь!.. Як на вас сорочки висять!.. Скільки вас треба ще вчити?.. Може тут коло вас губернантку приставити? Підберіть животи!.. Груди вперед!.. Їжте мене очима!.. Рівняйсь!.. Дивись на груди четвертого чоловіка. Отак, тепер краще...
Петро Іванович Бобиров задоволено пройшов уздовж шереги.
— За порядком номерів розрахуйсь!..
— Перший... другий... третій... четвертий... шостий... сьомий.
— Одставить!.. Ти який номер?
— Шостий!..
— Ти що?.. Рахувати не вмієш?.. Одставить!.. Ну, починай там!..
Унтер пошпортався в своїх кишенях і витяг заялозеного папірця.
— Гаразд!.. Тепер зробимо перекличку.
— Анохіна Марія!..
— Я!..
— Барк Євгенія!..
— Я!..
— Волошенко Марта!..
— Ось тут!.. — вигукнула огрядна батальйонерка, що стояла в другій шерезі на лівому фланзі.
— Треба відповідати — я!.. Коротко і ясно!.. Коли це я вже вас навчу?.. Мені вже глотка заболіла кричати тут! Ви що думаєте, що я вам грамофон?.. Волошенко Марта, візьміть собі два наряди поза чергою!..
— Дякую!.. — насмішкувато відповіла Волошенко з шереги.
— Що?.. Я вам подякую!.. Скільки разів, я вам казав, що розмовляти не можна? Га? Чи ви думаєте, що це я вам говорю на вітер!.. Ви мусите мовчати, коли з вами розмовляє командир! Стррунко!.. Ліворуч!.. Кроком руш!.. Ать, два, ать, два, ать, два!.. Стій... Ать, два!.. Хто там стукає закаблуками!.. Сказав стій — значить, стань і не ворушись!.. Праворуч!.. Рівняйсь!..
(Продовження на наступній сторінці)