«Гобі» Гео Шкурупій

Читати онлайн оповідання Гео Шкурупія «Гобі»

A- A+ A A1 A2 A3

В юрті на вогнищі три казани, в них вариться молоко і "цай". Дим од аргалу виїдає очі. Висока монголка з чорним, давно не чесаним волоссям, у брудному одязі, що блищить од жиру та плям, мішає великою ложкою молоко в казанах. У неї котиться з рота слина, й вона спльовує її поруч старого монгола, що сидить на підлозі. В юрті багато людей і тісно. Собаки, що лягли теж коло вогнища в юрті, неохоче відсовуються, щоб дати місце гостям. Переборюючи огиду до бруду, п'ємо молоко та кумис.

Нам так і не пощастило виявити, хто з монголів був хворий.

Коли ми вийшли з юрти до автомобіля, він був оточений монголами. Один із них лежав на землі і старанно гриз зубами автомобільну шину, другий пробував зубами залізну обшивку, кілька крутилося коло керма та сирени, старанно вивчаючи цю дивну для них річ.

Гата пояснив, що монголи цікавляться, з якого матеріалу зроблено автомобіль. Ганна Пасек, яка знає монгольську мову, вступила з ними в розмову. Ми подарували їм декілька порожніх коробок від консервів, і вони були дуже задоволені. Один із монголів пропонував коня за дуже гарну залізну коробку з-під цукерок. Коробку довелось подарувати. Срібні гроші не справили на них жодного враження — вони не знали, що це таке, і старанно обнюхували срібні монетки, щоб виявити їхнє призначення. Це були зовсім дикі кочівники, що переселялись на нове пасовисько.

Рушили далі.

Перед нами розкинулася пустеля в усій своїй дикій красі.

Пустельна земля під палючим промінням сонця вилискувала всіма кольорами спектра.

Під шинами авто пролітали рівнини з жовтої глини, рівної, наче її хтось старанно пошарував, цілі плато гравію та гальки, утрамбовані й рівної, як асфальт, верстви розсипаного каміння, що нагадувало розібраний брук на вулицях Харкова.

На обрії спереду, ззаду й обабіч стали з'являтися мальовничі марева. Серед пустелі, де нема зеленої стеблинки, раптом виникали величезні блискучі озера, річки з буйною рослинністю, з оселями, що нагадували наші українські хати, дзвіниці.

Дорогою в пустелі нам була верблюдяча стежка, сліди гарби і просто місця, що блищали, як потертий одяг. Гори і компас були за головні дороговкази.

Маленькими табунами почали з'являтися дикі кози — сарни. Вони бігли поруч із автомобілем на дуже далекій відстані, силкуючись випередити нас і перебігти нам дорогу. Почалось завзяте полювання.

Даремні постріли розбуркували луну пустелі. В азарті ми почали ганятись автомобілем за сарнами. Рівний, як асфальт, ґрунт дозволяв розвивати швидкість до сімдесяти верстов, але сарни, дивовижними стрибками нагадуючи живі пружини, випереджали нас і ховалися в скелях, куди ми вже не могли їхати.

Надвечір, унаслідок нашого мисливського азарту, ми збилися з дороги і вже ніяк не могли вирішити, в який бік нам їхати. Вирішили заночувати".

"28 липня 30 року. Їдемо в непевному напрямі. Незабаром потрапили в кам'янисту місцевість. Гостре каміння загрожує шинам нашого авто. Кам'яниста рівнина тепер нагадує єврейське кладовище з надгробками. Жодної зелені, жодного деревця, лише кучугури піску з колючками.

На одній із зупинок, коли треба було налляти води до радіатора, виявилось, що бідон з водою луснув і вся вода вибігла. Це налякало нас і раптом утричі збільшило нашу спрагу. За склянку холодної води ми віддали б тепер півцарства.

Поїхали шукати криницю. Перша криниця, що ми її знайшли, була закладена камінням. Коли ми розібрали каміння, з неї тхнуло важким смородом. У криниці була якась здохла тварина.

Автомобіль, як не вередлива тварина, із шлунком, що не боїться ні тифусу, ні холери, напився й цієї води, а ми змушені були чекати на ліпшу нагоду.

Коло нової криниці, де ми опинились, щоб напитись води, монголка напувала верблюдів.

Верблюди, додержуючи ладу, ставали в чергу і терпляче чекали. Наш приїзд порушив цей порядок, бо ми, як люди, що звикли до подібних явищ, без жодного сумління підійшли до криниці поза чергою і стали черпати воду бурдюком. Виявилось, що води в криниці зовсім не було, і доводилось чекати, поки її хоч трохи набіжить. Це була не вода, а рідка глина жовтого кольору, навіть трохи коричнева, як верблюдяча шерсть. Спрага примусила нас пити і цю воду, що хрустіла на зубах.

Порції води, що одержували верблюди, були дуже мізерні, і, мабуть, вони більше задовольнялись запросинами своєї господині, що звучали мелодійно та ніжно.

— Тор, тор, тор! — гуркотіла монголка, і верблюди, повагом помахуючи хвостами, дивились на неї розумними очима, сильно витягаючи свої довгі шиї.

Мені стає моторошно, коли я подумаю, що житиму тут шість місяців. Лами, верблюди й гарні жінки, що нагадують обличчями бронзових будд, — нудьга й небезпека.

Ми дохнемо від спраги й спеки. Нас уже не цікавлять марева, вони лише дратують своїми блискучими плесами води. В роті пересохло, і краплина води була б смачніша за нектар.

Нарешті ми натрапили на юрту. Але господарі юрти, мандрівні монголи, теж уже кілька днів не бачили води. Вони п'ють верблюдяче молоко, що його гостинно запропонували й нам. Ця екзотика трохи задовольнила нашу спрагу.

Монголи показали нам правильний напрям до Шанхай-Ули. Виявилось, що ми сильно відхилились на схід. Лише від'їхали від юрти, як авто застрягло в піску. Довелось витратити багато зусиль, поки його витягли.

Незабаром ми пересвідчились, що справді натрапили на правильну дорогу. Черепи людей, кістки тварин, ребра і тулуби верблюдів були вірні ознаки, що це дорога, якою проходять монголи.

Надвечір перевалили через червоні гори та провалля. Гори та провалля справді червоні. Обпечена глина нагадує вогнетривалу цеглу. У горах мовчазно, пустельно й моторошно.

Сто верст не доїхали до Шанхай-Ули — довелось заночувати.

Чорне, як антрацит, небо розкинулося над Гобі. Білі плями зір лише створювали уяву, що існує світло. На ніч зірвався вітер. В чорній темряві шарудів пісок та дрібне каміння. Навіть власної руки не було видно, коли піднести її до очей. Сумно було в нашому таборі. Кілька пострілів із мисливських рушниць фейерверком прорізали гобійську темінь. Треба було сповістити навколишніх нічних авантюрників, що тут ночують озброєні люди. Мої супутники позалазили в шкіряні мішки й лягли спати без традиційного чаю. Це створювало тривожний настрій.

Уночі хтось забрався до авто. Я перший почув брязк бідонів та шпортання в розкладених речах. Постріл рушниці сполошив моїх супутників. Ми всі чули, що щось бігло від автомобіля піскуватими горбами. Ввижалася чорна постать, що біжить, плутаючись ногами в піску. Але то була лише наша уява. Було так темно, що нічого не можна було розібрати".

"29 липня 30 року. Після тривожної ночі, як і слід було чекати, я прокинувся останній. Після довгого прислухання до шарудіння в пустелі, під розбризканим у небі молоком далеких зір, що рябіло в очах, я й незчувся, як заснув міцним сном. Про те, що я справді спав, свідчила моя спина, яка сильно боліла, через що я, мабуть, жодного разу не ворухнувся вві сні.

Було дуже рано. О шостій годині ми всі вже сиділи на "доджі" і підстрибували на горбинках невидимої дороги. Ранок видався вітряний. Сильний вітер із зюйд-оста ніс пісок і дрібні камінці, що боляче били в обличчя. Не відчувалось жодної прохолоди Вітер був гарячий і сухий, наче його пропелерами гнало з глибин доменної печі. Швидка їзда авто, що збільшувало швидкість до п'ятдесяти кілометрів, не зменшувала спеки.

Перед нами розгортався той самий дикий і печальний краєвид, ще погіршений пісками, спекою та вітром, що робив і повітря сірим та важким. Пророкування наших супутників, що нам лишилось до Шанхай-Ули лише двадцять верстов, не справдилось. Лічильник на автомобілі вже показував, що ми проїхали двадцять дві версти, а ознак будь-якої присутності близьких юрт навіть не відчувалось. Жодної тіні, жодної кринички, де ми хоч трохи могли б зменшити свою спрагу.

Лише в радіаторі автомобіля булькав окріп, випаровуючи домішки бензину.

Все-таки автомобіль був у кращих умовах. Він міг похвалитися, що у нього в радіаторі хоч окріп, який, щоправда, був йому такий же шкідливий, як і ця їзда по кучугурах піску та жужелі.

Нічого не ївши й не пивши зранку, ми сонливо похитувались на ящиках та мішках, що боляче муляли нам спини та руки. Шия й обличчя, попечені сонцем і висушені вітром, горіли, ніби їх обілляли спиртом, вуста порепались, висохли, і на них утворилася тверда шкіра, що заважала говорити. Це був наочний приклад, що вільгість, яка є на вустах і в роті, є один із найважливіших чинників процесу людської мови. Попечені вуста вимовляли якісь незрозумілі слова, і було прикро слухати самого себе.

Пустеля Гобі розкрила перед нами всі свої красоти — і зорові, і психологічні.

Нас брала лють, коли ми згадували екзотичні романи підсолоджених європейських авторів, що змальовують пустелі з оазами та маревами.

У таких авторів марева з'являються тоді, коли герої дохнуть од голоду і спраги. Їм тоді ввижаються озера, річки, європейські міста і прохолода лісів.

Брехня. Людина тоді почуває себе, як у пеклі, де її підсмажують на вогні, посипаючи згори піском, мов перцем. Її мучить спрага, але жодних марев вона не бачить. Марева — це наслідок милування з краєвидів, коли людина добре себе почуває й може звертати увагу на гру перспектив на далекому обрії. Змученій же людині все здається сірим і набридливим. Пісок, каміння, спека — єдине, що привертає до себе увагу й дошкуляє їй. Навіть збожеволівши в цій пустелі, людина не зможе ошукати себе привабливим маревом, до того жорстоке й реальне оточення.

(Продовження на наступній сторінці)