Хтозна, чи зрозумів не дуже кмітливий всеросійський самодержець іронію у відповіді українського професора, але він нічого не промовив на це, а тим часом підійшли до того місця, де в рамі під склом висів славнозвісний лист запорожців до турецького султана. Дмитро Іванович голосно прочитав цього листа, не пропускаючи всіх його крутих приперчених висловів і не перекладаючи на російську мову. Професор так захопився, що й далі, після читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за професором по залах музею, не все розуміючи, але й не питаючи вже. Українська мова, яку цькували й гнали в Російській імперії і на яку перейшов у розмові професор, видалася декому з царських вельмож за образу імператора, і вони нишком стали махати й подавати знак Дмитрові Івановичу, щоб припинив цей скандал, але той удав, ніби не помічає тих "сигналів".
Другого дня після від'їзду царя Яворницького викликали до поліції, і поліцмейстер, підполковник П. І. Метленко спитав:
— Ви що, професоре, російської мови не знаєте, що з імператором говорили по-українському?!
— Як це не знаю? Добре знаю! Так усі мої найголовніші твори написано російською мовою, і недарма я викладав історію в Московському університеті. Але зрозумійте ж, що листа запорожців до турецького султана треба читати тою мовою, якою він написаний. У цьому його сила, аромат епохи, краса!
Коли вже цар закінчив оглядати музей, Дмитро Іванович запропонував йому написати свої враження в меморіальній книзі. Цар узяв окремий чистий аркуш і написав:
"Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю профессора Эварницкого за объяснения. Николай".
Три коротенькі царські фрази, і в кожній стоїть те ж саме слово "очень": на щось краще не стало кебети в останнього російського царя...
Показуючи згодом цей царський запис відвідувачам, Дмитро Іванович ніби ненароком казав про коронованого автора:
— Так собі царьок: ні розуму, ні хисту!.. У цій меморіальній книзі музею взагалі були цікаві записи представників колишнього можновладного світу, де високі автори, самі того не розуміючи, лишали відбиток свого неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморіальна книга стала теж цікавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, які правили імперією. Ось запис одного з недобитків царської Росії, що силкувався відновити 1919 року "єдиную, неделимую": "Рад прикоснуться к рідной запорожской старине
генерал-лейтенант Шкурко".
Запорозькі шаблі та гаківниці так зворушили колишнього кубанського осавула Шкурко, що навіть ні сіло ні впало поставив у слові "родной" штрафне українське "і"!..
Професор Яворницький знав справжню ціну імператора та його сатрапів і завжди кепкував з них. Влітку того ж 1919 року біле військо на чолі з генералом Денікіним здобуло Катеринослав. З цієї нагоди Катеринославська земська управа влаштувала Денікіну урочисту зустріч і піднесла завойовникові хліб-сіль. Та ліберальні земці хотіли нагадати монархічному генералові, реставраторові "единой, неделимой России", що він перебуває на українській землі, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось українського рушника накрити тацю з хлібом і сіллю. Дмитро Іванович пошукав у себе між речами, що не мали історичної вартості, і виніс земцям вишитого рушника з козацькою приказкою: "Не той козак, хто переміг, а той, хто викрутився". Професор дошкульно кпив з нерозважного білого генерала, досить прозоро натякаючи,— не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднішньою своєю перемогою, бо невідомо ще, як воно кінець кінцем обернеться.
Підніс Денікіну хліб-сіль заступник голови земської управи Якубович, а потім відбувся урочистий бенкет у англійському клубі. Пихатий головнокомандуючий білої армії спочатку не помітив цих кпинів на свою адресу, бо тацю з рушником і хлібом та сіллю одразу ж передав ад'ютантові, але в середині банкету він пройшовся по залу оглянути подані йому під час зустрічі подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала густо почервоніло, він круто повернувся до земців і зловісно спитав, ледве стримуючи крайнє роздратування:
— Так де той козак, що викрутився?
Передчуваючи недобре, Якубович мерщій зник нишком з банкету...
Правду сказало давнє українське прислів'я: як показали дальші роки, ні цар, ні його родичі й нащадки не повернулися вже на російський престол; не пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасові перемоги, склепати розбитий революцією на друзки імператорський трон з його "единой, неделимой" імперією — тюрмою народів, як і називав її Ленін.
У ШТАБІ МАХНА
До музею з шаленим гуркотом під'їхала тачанка. В ній |сиділо три п'яних махновці. Це було в листопаді 1919 року. Музей в ті неспокійні дні був зачинений. На варті музейних скарбів стояв сторож Іван Йосипович Попов — людина чесна, твереза й акуратна в роботі. Дмитро Іванович довіряв йому охорону музею.
Махновці забігли з чорного ходу й зажадали, щоб їм відчинили музей. Для більшої переконливості своєї вимоги вони стали стріляти повз сторожа з револьверів.
— Відчиняй музей!
— Не відчиню!
— Чому?
— А тому, що ключів не маю.
— А де ключі? — горлали махновці.
— Вони в директора музею професора Яворницького.
— А де живе той Яворницький?
Дідок махнув рукою в напрямку Дніпра й показав дорогу до будинку Дмитра Івановича.
Розлютовані невдачею, махновці круто повернули баских коней і галопом помчались до будинку Яворницького.
— Тільки-но одягнувся й уже хотів був іти до музею,— оповідав Дмитро Іванович,— коли це чую, загуркотіла тачанка і раптом зупинилась біля будинку. Глянув я у вікно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався — махновці! Тенькнуло у мене під серцем, а знаку не подаю. Мовчу. Може, проїдуть далі. Коли вони, песиголовці, як почали гамселити в двері ногами та кулаками, то аж глина з стелі стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги. Відчинив. Вони без будь-якого дозволу всі натовпом ввалилися до передпокою, а з ними вбігла й невеличка куца собачка — така ласкава та втішна.
— Що вам треба, хто ви такі? — спитав їх професор.
— Махновці!
— Добре! Так і запишемо!— взяв книжечку і почав Яворницький щось записувати.— Чого ж ви хочете від мене?
— Ключі від музею у вас?
— Перш за все треба привітати господаря, коли до нього в хату зайшли, а потім говорити з ним по-людському, а не гримати! — зауважив Дмитро Іванович.
— Ми з буржуями не вітаємось! Іч, чого захотів! Може, накажеш ще шапку зняти перед тобою?
— Як ви сказали — буржуй? І вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є книги та будинок, а життя своє я віддав людям, науці. А ви мене, стару людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! — докоряв їм учений.
— Давай, старий, ключі, нічого нам мораль читати! — загримали махновці.
У цей час собачка визвірилася й кинулася на махновців.
— А навіщо вам ключі, коли музей не працює?
— То вже нам знати — навіщо. Гайда з нами! — наказали вони.
Дмитро Іванович мусив був узяти ключі і їхати до музею. Їде й думає собі: "Е, ні, тут не до жартів. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й пустити кулю старому в потилицю! Зіпхнуть труп з тачанки, і ніхто не знатиме, де подівся Яворницький..."
І тут Дмитро Іванович дав собі раду у біді.
— Хлопці, га, хлопці! — звернувся він до махновців.— А що, як ви мене відвезете в штаб до Нестора Івановича? Хлопці й отетеріли.
— А звідкіль ви знаєте батька? — питає один.
— Та то мій давній приятель, одвезіть,— благав професор, хитруючи.
— Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка круто повернула до готелю "Асторія", де розташувався штаб самого батька Махна.
У супроводі махновців Дмитро Іванович піднявся на верхній поверх.
— Здоровенькі були! — звернувся Яворницький до Махна.
— Здрастуйте! Хто ви такий, в якій справі до мене? — кліпаючи каламутними очима, спитав Махно.
— Хто я? Та мене, Несторе Івановичу, весь світ знає! Я професор Яворницький, історик, директор музею.
— Так, так, чув...— невпевнено промимрив, Махно.— А що вас привело до мене?
— Серйозна й невідкладна справа: ваші синки дуже бідові хлопці, та біда з ними...
— Яка біда? В чому річ?
— Приїхали до мене п'яні, буржуєм назвали, вимагають ключі від музею. Що це таке? Як можна? Музей — це святиня, храм культури! Ключів я не дав їм, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумієте мене: музей не для п'яних. Те, що в музеї, Несторе Івановичу, не моє й не ваше — це народне добро. Відчинити музей для ваших п'яних хлопців — це значить віддати на поталу й глум пам'ятники віковічної культури, які я збирав усе своє життя.
Цього не можна допустити.
— Чого ж ви від мене хочете? — роздратовано спитав Махно, насупивши волохаті брови й підвівшись з місця.
— Я прошу видати мені охоронну записку для музею.
— Гаразд, записку видамо! — відповів Махно. А далі пом'якшав і спитав: — А що там е цікавого у вашому музеї?
— Та дещо є.
— Я хочу з'їздити туди і побачити музей.
— Це ваша справа.
(Продовження на наступній сторінці)