«В пошуках скарбів» Іван Шаповал

Читати онлайн збірку оповідань Івана Шаповала «В пошуках скарбів»

A- A+ A A1 A2 A3

— Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку?

— Чув.

— А як же ви копаєте — од царя?

— Од царя!

— Од самого Царя?

— Од самого царя!

— Од правительства?

— Од правительства!

— Од самого правительства?

— Од самого правительства!

— Од самісінького?

— Од самісінького!

— Ото яке дурне правительство!

— Як так?

— А так: могили копати, так гроші в нього є, а ховрашків із нір виганяти, щоб врятувати наш хліб, так для цього нема,— невоспотребним ділом занімаються...

Розкопки могили тривають далі. Ось випав один, другий дощик, і всі стали надіятись на добрий урожай. Але поля сусідніх сіл дощ не захопив, там посуха погрожує неврожаєм.

— Чи добрим ми ділом займаємось, що могили копаємо? Може, за те бог і врожаю не дає, що ми викидаємо з могил християнські кістки так, що аж шумлять? — сказав найстаріший богобоязливий дідок.

— А чи ти знаєш, що ми копаємо? — втрутився в розмову Яворницький.

— А що?

— Скіфів.

— Що ж вона за скехва така?

— Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала і без штанів ходила.

— Отака вона падлюка?

— Отака ж вона і є падлюка!

— Ну, так маслуй же їх лопатками, коли так! Добрий настрій знову відновлюється, і робота триває. Якось улітку 1883 року Дмитро Іванович їхав у село Славгород. Його візник, на прізвище Чорний, виявився людиною балакучою і багато чого розповів про селянські звичаї, про попів і панів та їхні примхи.

— Ну, як ти такий знаючий чоловік, то, може, розповіси мені, чому у вас село зветься Гнидиним? — спитав Яворницький з прихованою посмішкою.

— Та вже, мабуть, од якогось запорожця Гниди пішло, від такого, що, мабуть, паршивий та миршавий був, на гниду схожий. Тепер тут живе пан, од того ж таки Гниди покоління; тільки він себе зве Гнєдін, а народ усе-таки по-старому велича — Гнида та й Гнида. Він за кріпосного права скільки перепоров своїх людей, щоб не сміли казати Гнида, а казали б Гнєдін, так де там! Гнидою так і зоставсь ! А ото як уже мужики вийшли на волю, так один? гнидівський чоловік, такий, що чумакував у Крим по сіль, вернувшись додому з дороги, прийшов до пана та й каже:

"Оце я, папочку, чумакував у Крим та бачив там по дорозі вашого родича".— "Якого?" — питає пан. "Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: "Ти звідкіля, чоловіче?" — "І" Гнидиного!" — "А, це звідтіля, де мій родич живе, пан Гнида. Ну, так скажи ж йому, що кланяється йому Воша..."

— І що ж тому чоловіку за таку річ од пана було?

— А що? Вигнав у потилицю від себе.

СЛІПИЙ БОЯН

Одначе для повноти зображення

історії запорізьких козаків мені й

цього здавалося мало: я вирішив...

зібрати етнографічний матеріал у

вигляді народного повір'я, історичних

дум, пісень, приказок, прислів'їв.

Із виступу Д. І. Яворницького на ювілеї

Хто хоче знати духовне життя простих людей, хоче почути стародавні пісні, казки, перекази, прислів'я, тому слід звертатися до старих людей, і насамперед до сліпців. Сліпець не бачить сонця, позбавлений єднання з оточенням і утворює в собі особливий світ.

Більшість сліпців, замість втраченого чуття зору, винагороджуються сильним розвитком чуття слуху, пам'яті, музикальних здібностей і творчої уяви. Сліпець, особливо той, що вештається поміж людьми, це багатющий скарб різноманітного духовного матеріалу. Треба тільки зуміти до нього підійти, а головне, треба з ним зжитися, треба викликати в нього до себе довір'я і прихильність. Для цього інколи доводиться позбавляти себе так званих культурних вигод життя, спати з ним в одній хаті, віддавати себе на з'їдання тим же паразитам, яким часто віддає себе сліпець, їсти з ним убогий харч, а інколи випити з ним смердючої торілки, від якої очі рогом лізуть з лоба й душа назовні проситься. За таких умов можна що-небудь вивудити від сліпця і поділитися здобутими матеріалами з тими людьми, які цікавляться внутрішнім життям простолюдина, але самі не зможуть знайти до нього путі, зблизитися з ним.

З усіх сліпців, з якими Яворницькому довелося зустрічатися в своєму житті, більш за все запам'ятався йому сліпець Хома Васильович Провора, що жив у селі Богодарі, Юлександрівського повіту, на Катеринославщині. Йому було понад 55 років. Це людина вище середнього зросту, з лисою головою, що мала великий обсяг і оригінальну форму — таку, яку на Україні називають: голова як коробка. Така голова вміщує в собі дуже багато мозку, як це підказує особисте спостереження, визначається допитливим розумом. З природи він дуже чепурний, охайний, завжди голить свої вуса й бороду, робить усе це сам — навпомацки. Народився Хома Провора зрячим, але зробився сліпцем через нещастя, яке сталося з ним на шостому тижні після народження. Це було так: його мати дуже натопила піч і поклала малятко на черінь, де було насипано сушитися просо, а сама пішла на панщину. Дитину залишила під догляд своєї маленької дочки, яка зразу ж, коли мати пішла з хати, побігла до річки купатися. В цей час дитина прокинулася від сильної спеки, стала кричати, пручатися й вимахувати рученятами, від чого гаряче просо понабивалось їй в рота, вуха і в очі. Коли мати прибігла з панщини, то вона змогла очистити дитині рота й вуха, а з очима, хоч як вона старалася, нічого не змогла вдіяти. Після цього випадку почали в дитини гноїтися очі, і гноїлися вони доти, доки зовсім не вигнили.

Ось така нещасна дитина стала навіки сліпцем, і, як сам він сказав: "Так добре й не роздивився ні батька, ні матері".

Хлопчик виріс, став здоровий і навіть гарний парубок, але так і залишився нежонатий. Він ще з дитинства вирішив жити в селі Богодарі, при панському дворі, раз назавжди відмовився брати на плечі торбу і йти по світу старцювати. Це було йому не до душі, і він вважав за краще бути останнім рабом, ніж волочитися по світу з торбою та костуром і простягати руку за милостинею: він був занадто гордий для такого низького діла. До того ж він дуже любив свій куточок, де Гайчур сходився з Вовчою, і ні за що в світі не хотів розлучитися з ним. Зате він далі свого Богодара й далі найближчого до нього села Покровського ніде на своєму віку не бував. Проживши стільки часу в Богодарі, він добре знав кожний рівчак, кожний камінець і завжди ходив і по двору, й до річки, й у сад, і в ліс без палиці, без поводиря. Знаючи всі заулки, куточки Богодара, він знав всіх мешканців — живих і тих, що давно повмирали. Хома Провора — це живий літописець, досить тільки його думки навести на минуле, як він розповість усе до дрібниць. Та це ще не все. Хома Провора знає багато переказів про кожну річку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого боку підходить до Богодара; він знає безліч казок, багато всякого роду оповідань, примовок, прислів'їв, приказок, нарешті, він чудово грає народних українських пісень, а ще краще грає на сопілці.

— Скрипку та гармонію нечистий видумав, а сопілочку... Е, на сопілку сам святий Петро грав,— казав Провора.

Такого витонченого артиста, такого дотепного віртуоза гри на сопілці, як Хома Провора, важко знайти по всій губернії. А вся ціна його сопілці — три копійки! Але що він на ній тільки не висвистував, які тільки на ній не виводив трелі,— цього не передати, не розповісти: для цього треба послухати самого артиста-віртуоза. То він насвистує задушевно мелодійну козацьку пісню, то вдарить на сопілці пальцями й утне козачка, зорьку, катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить закаблуками єврейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь божественну, то виведе російську "Сашеньку", яку він тільки що, напередодні, слухав від захожої людини і яку вже з усіма відтінками виводить на своїй сопілчиночці.

Грати на сопілці для Хоми Провори було не тільки розвагою, але й високим, нічим іншим не замінним естетичним вдоволенням і насолодою: він вкладав у сопілку свою душу, всі свої думки, всі свої почуття. Тут він ставав вищий за самого себе, тут він справді підіймався до рівня артиста і забував увесь світ, забував свого гірку долю, свою самотність, свою вбогість, забував навіть страшне "сліпе" горе своє, яке іншим часом давалося взнаки на кожному кроці.

(Продовження на наступній сторінці)