«В пошуках скарбів» Іван Шаповал

Читати онлайн збірку оповідань Івана Шаповала «В пошуках скарбів»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли Яворницький був там, то узнав, що в такі архіви, які дуже суворо оберігаються від стороннього ока. Отут стала в пригоді "біблія".

— Збираючись у дорогу,— розповідав Дмитро Іванович,— я знав, що на Соловках зустрінуся з монахами, від яких буде залежати успіх моєї розвідки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повіз чародійну вологу. Але не в звичайній пляшці, а в "святій біблії", бо везти туди спиртові напої суворо заборонено.

Таку "біблію" за його замовленням зробили в Петербурзі. Там він і наповнив її чистим, найміцнішим спиртом. Зовні ця "свята" книга була схожа на справжню біблію, але всередині була порожня і вміщувала три літри спирту. Щоб не викликати підозри, "біблія" мала кольорову стрічку для перекладання сторінок, а насправді нею прикривався чопик яким було загвинчено отвір до спирту.

І що ж, історик не помилився. "Біблія" йому дуже допомогла, бо, як виявилось, цю "вологу й монасі приємлють". Ось копається Яворницький в архівному мотлосі. Біля нього-весь час на сторожі — монах. Його прислав сюди архієрей, щоб наглядав за допитливим істориком. Дмитро Іванович каже йому:

— Ану, отче, досить вам топтатися за моєю спиною, йдіть лишень сюди.

Сухорлявий і сутулий монах з рудою борідкою і клобуком на голові несміливо підходить до нього, насторожується.

— Ви мене тут хлібним квасом пригощаєте,— почав Яворницький,— а я з України привіз свячену водицю. Підійдіть ближче, не бійтесь.

Бере Яворницький свою "біблію", відкриває чопика й націджує повну чарку спирту.

— Пийте, батя, це медя...

Монах усміхається, підходить, хреститься, бере чарку — ковть, і немає. Потім крякне, понюхає житника і враз наче перероджується: стає веселий, балакучий, доступний.

Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького, здружилися з ним. Вип'ють святі отці, а потім з них хоч мотузку крути. Все, що б не попросив Дмитро Іванович,— до його послуг. Вони дозволили йому користуватися архівами, до яких раніше не було доступу. Навіть самі допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторічної давності.

Історик випадково знайшов архівні документи про те, що 19 травня 1724 року, за вироком "правительствующего сената" і синоду, лубенському козацькому писареві Захару Патоці одрізали язика й заслали навічно в Соловецький монастир. У царській грамоті було наказано: "Замурувати його в Коржній тюрмі навічно, тримати під суворим доглядом, чорнил і паперу давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока поніс за те, що знав багата таємниць державних .

Про що ж розповідають знайдені архівні матеріали?

Як свідчать історичні джерела, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський. належав до заможної козацької верхівки. Очолюючи Запорозьку Січ і будучи одним з найбагатших землевласників на Запорожжі, він підтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду, Калнишевський проводив політику ліквідації виборності старшини і обмеження прав рядового козацтва. Саме тоді козацька влада на Запорожжі втратила своє колишнє значення і зосередилася в руках так званої старшинської сходки. Калнишевський брав участь у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 pp. і виявив себе здібним воєначальником. Та, незважаючи на все це, в 1775 році, після зруйнування з наказу Катерини II Запорозької Січі, Калнишевського було заарештовано і вислано у Соловецький монастир.

До рук Дмитра Івановича попала копія указу імператриці Катерини II за № 1419 від 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського в Соловецький монастир.

З документів, знайдених в архівах монастиря, Яворницький довідався, що в'язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирській варті наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тільки озброєні вартові,— з нього весь час не спускали очей монахи. Ці святобожні інквізитори в рясах сліпо, але віддано, неухильно, з тупою жорстокістю виконували "высочайшие" укази. Ніде в документах не було зазначено, за що саме Калнишевського позбавлено волі.

Далі Яворницький знайшов касові книги монастиря, з яких видно, що П. Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна річ! Кожного разу в одержанні цих грошей розписувалися караульні солдати, що були приставлені охороняти отамана. Немає сумніву, що ці гроші не доходили до Петра Калнишевського.

Через 25 років, коли імператор Олександр І зійшов на престол, П. І. Калнишевський, за маніфестом царя, одержав "волю". Та кому потрібна та воля, коли отаман ледве перебував неги. Він відмовився від дарованої йому "волі" і лишився на острові до самої смерті, яка сталася через два роки (1803). Прожив Калнишевський 112 років.

Вартий уваги і такий цікавий факт. Коли імператор Олександр І відвідав Соловки й побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він "пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: "Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах" . Цар наказав ями ліквідувати, але збудував такий острог, в якому в'язні почували себе анітрохи не краще, ніж у ямах.

Закінчивши справи, що були пов'язані з розшуками слідів кошового отамана П. І. Калнишевського, історик почав розглядати визначні місця монастиря і його околиць. Вів побував у музеї, в старовинних церквах, нічого не пройшло повз його допитливе око.

Після триденного перебування на Соловках Дмитро Іванович пароплавом повернувся до Архангельська, а звідти — на Україну.

Дорогою до Катеринослава Дмитро Іванович заїхав у Качанівку, на Чернігівщині. Там він оглянув багатющу колекцію запорозької старовини, що зберігалася у власному музеї колекціонера В. В. Тарновського.

У будинку В. Тарновського зберігався альбом, в якому свого часу зробили записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та інші видатні люди. Тарновський запропонував гостеві занести до альбому свою яку-небудь думку. Дмитро Іванович на дванадцятій сторінці альбому написав:

"1887 року, 14 червня, відвідав чарівну Качанівку Дмитро Іванович Яворницький, коли повертався з Соловецького острова після розшуків там могили останнього кошового" отамана Петра Івановича Калнишевського".

НА МОГИЛІ СІРКА

На віддалі семи кілометрів од старовинного міста Нікополя, на крутому березі Дніпра, лежить гарне козацьке село Капулівка. Влітку Капулівка потопає в зелених фруктових садах. І хто б сюди не зайшов, обов'язково запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Івана Сірка.

Тут, на Нікопольщині, чи не найбільше лишилося слідів від запорозького козацтва. На тому місці, де тепер Нікополь, стояла довгий час Микитинська Січ. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З Микитинської Січі

Богдан Хмельницький виступив у похід на польську шляхту. Як відомо, невдовзі відбулося історичне возз'єднання українського народу з братнім російським.

Перед тим як піти в Капулівку, Яворницький пробрався на високий острів Чортомлицький і оглянув руїни колишньої Чортомлицької Січі.

Столітні діди з Капулівки розповідають, що спочатку могила Сірка була на півострові Чортомлик, але в другому десятиріччі XIX століття її перенесено на нове місце. Однієї весни Дніпро загрожував затопити півострів. Тоді капулівські селяни разом з жителями села Покровки та інших сусідніх козацьких сіл перенесли труну з прахом отамана в село Капулівку, поховали на урвищі і, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною могилу.

Талановитого, хороброго козацького воєначальника Івана Сірка вісім разів обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькій Січі, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запорожжя. Сірко був організатором численних переможних походів запорожців проти загарбників. Це він протягом двадцяти років боровся проти татаро-турецьких наїздів, змушував своїх ворогів тремтіти за морем і за горами, а коли вони насмілювалися йти на Україну по "ясир", цебто брати людей в неволю, Сірко рубав їх на полі й на морі, продирався через Перекоп аж у самий Крим і наганяв там такого переполоху, що грабіжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспішати назад боронити свої улуси.

Не раз ходив він і на турецькі заслони по берегах Чорного моря, зруйнував, зокрема, місто Очаків, а 1675 року очолював спільний похід запорозьких козаків і братнього російського війська проти ординців.

З усіх кошових, що були до й після нього, Сірко був найяскравішим виразником інтересів народних мас і тому мав велику популярність не тільки на Запорожжі, а й серед широких кіл українського селянства.

У Капулівці Дмитро Іванович кинувся шукати старих, дідів. Перш за все він зустрівся з дідом Кіндратом Дивниченком, про якого казали, що він "балакучий" і "дуже" кохається у запорозькій старовині.

Це був середній на зріст дідусь, геть білий, як молоко, з навислими над очима, мов острішки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими, але живими й повними вогню й веселості очима, з свіжим, майже юнацького кольору обличчям. Симпатичний і приємний дідусь з першої зустрічі сподобався професорові і назавжди залишив у нього світлі спогади. Він ще раніше чув про історика Яворницького й охоче йому розповів кілька легенд про Івана Сірка й про Чортомлицьку Січ.

(Продовження на наступній сторінці)