— До столу ближче треба... — протяг Грицько. — Щоб гість із нього дістав спокійно чарку...
— Без чарки меблі тріскаються, — підтримав гру Михайло. Так звали скульптора. Тарас, аби не плутати із Лазаревським, вживав до нього більш прізвище, хоча воно було незвичне вельми.
— Я в церкві чув, що пити гріх, — дражнився.
— А ми з хрестом, з молитвою, — не угавав Григорій. Дістав з кишені пляшку й поставив її на стіл. — Зі входинами вас, дорогий Григоровичу!
Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кімнату, що тут була неподалік, Микешин з Честахівським пішли по закусь. Стомлено Тарас присів на ще міцний диванчик, торкнувсь стола долонею... Віднині тут його робітня... Як довго він до неї йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця благодать!.. Тепер він може жити, як заманеться, вставати хоч посеред ночі; нікому не звітуючи, ні в кого не питаючи, трудитись тут... І що найбільше гріє — він в Академії!.. Нехай не жрець, та все ж в самому храмі!.. Про це не смів і мріяти, коли бродив довкола форту чи нудив світом у тісняві брудних казарм... А може, це лише жорстокий солдатський сон?.. Ні. Він не знав Микешина та Честахівського, а сниться те, що знаєш, що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вікна, до сходів на антресолі... Вві сні не можна діяти на власний розсуд...
— Федоре! — гукнув у двері.
— Що вам? — озвався той.
— Ти є?
— А де б я дівся!..
— У тебе чарка знайдеться? — спитав, аби спитати.
— Було б що в неї лити...
Узяв чарчину й знову сів на диван. І Федір не міг йому наснитися... Гаряча хвиля радості хлюпнула в душу. Вільний!..
Тихенько, так, що й не почув, ввійшов Михайло Лазаревський. Вручив мольберт.
— Спасибі, — сказав Тарас.
— Це я, щоб ти живопису не забував... Що там? — кивнув на стелю-антресоль.
— Ще порожньо, як у пустелі... Знаєш, я тільки що злякався, чи це не сон...
— І треба ж так замордувать людину!.. — зітхнув Михайло скрушно. — Туди тобі потрібно ліжко, письмовий стіл, ще столик — для умивання, ну й два стільці, — вказав великим пальцем на антресоль. — Те я беру на себе.
— Спасибі! — обняв Тарас товариша. — Для мене це — що темний ліс. Як здумаю!..
— Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи... Сюди стільці... Якісь картини... А на вікно...
— Мені потрібне світло!
— Так зробимо, щоб кози ситі і сіно ціле. Можна легкі гардини...
— Ні, бог мені тебе послав!
— Та й ти не кимось посланий для нас усіх... Роби свою роботу, а ми свою, — сказав Михайло твердо, мов наказав.
— О, й гості в хату! — вбіг Честахівський. — Добрий у тебе нюх, — поклав на стіл пакунки, хліб. — Освятимо нову оселю батькову!
— А чи не рано, отче?
— Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не підступитись з чаркою. Знаю це по собі.
— А що? — сказав Тарас Михайлові. — Сей муж рече правдиво, й гріх буде не послухатися його поради.
— Згоден, — всміхнувся Лазаревський. Із посудом й стільцем, притиснутим до боку, ввійшов Микешин.
— Здрастуйте!.. — кивнув він Лазаревському. — О! Ви мольберт вже принесли, а я збирався...
— Чим я віддячу вам, мої сердечні други! — радів Тарас старанням товаришів.
— Не потерпай. Ми не задарма, — мовив йому Григорій. — Хочемо на новосіллі випити!
Жартуючи, накрили стіл, вмостилися довкола нього, випили по першій чарці за щастя в домі цьому. Й не згледілись, як перейшли на інші теми. Нині боліла всім найдужче воля для покріпачених. Щоправда, різні люди від неї ждали для себе різних наслідків. Пани — одних, селяни — зовсім інших. Десь угорі, біля царя, варилося поволі діло, а по імперії повзли чутки, утворювалися комісії та комітети, — таки з панів! — і кожен, хто брав слово, — все ті ж пани, — відстоював свої добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянські бунти, й влада гасила їх, як завжди, людською кров'ю...
— Не зможу я спокійно жити, поки брати мої в неволі! — сказав Тарас Микешину, який радів, що він, нарешті, матиме у цій майстерні спокій. — Це підло!..
— Чим ми можемо допомогти?.. — розвів руками скульптор.
— Коли усі мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що він ухопиться за сокири — й сторіками поллється кров!
— Тихіше... Ви ж під наглядом... А тут будь-хто підслухать може у коридорі... — спинив його Микешин, що жив на третім поверсі.
— Ай справді, ти б, Тарасе, пошанувався, — сказав Михайло Лазаревський. — Гарячим серцем не підсобиш, тут треба тільки розум...
Григорій мовив скрушно:
— Вже й хата є, а ви лихий, Тарасе... Радіти б слід!
— Радіти? — спитав Тарас. — Я, справді, тішусь хатою... Бо свій куток... Та що мені робити в ньому?
— Як що? Писати та малювати!
— Який художник з мене — я знаю й сам. Три місяці ось байдикую... А щодо віршів та повістей... Дістав листи з кишені й поклав на стіл.
— Від кого? — спитав Григорій.
— Можеш читати вголос!
Григорій так поволі та обережно виймав з конверта аркуш, що він не витримав — схопив листа і прочитав одразу суть, найголовніше в ньому:
— "Я обіцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твір. Виконую свою обіцянку: я не раджу Вам друкувати цю повість. Вона незрівняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лірик, елегіст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепні..." Ось так, панове, з повістями!... — зітхнув Тарас.
— І хто ж це пише? — глухо спитав Михайло Лазаревський.
— Аксаков. Це тобі не жарти... На прозі він, як кажуть, собаку з'їв...
— Та плюнь ти, батьку! — гнівно гукнув Григорій. — Що там він розуміє!..
— В листі високо ставиться твоя поезія... — несміливо хотів утішить Лазаревський.
— А другий лист — про неї, — сказав Тарас. — Від Куліша... Запала тиша. Куліш у цьому ділі для них був визнаним авторитетом.
— То ось що пише мені, панове, Пантелеймон: "Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою..."
— Якась мана... — озвався Лазаревський. — Це пише тобі Куліш? Тарас подав йому листа.
— Його рука...
— Мо', блекоти об'ївся, коли писав? — сказав Григорій, схоплюючись.
— Ні. Скільки ми знайомі, Пантелеймон напоучає і що, і як мені писати. Для нього я ще й досі темний, простий мужик...
— А ви згадайте, як приймає вас Петербург, — сказав Микешин тихо. — Що говорилося про вас на учті в графа, що відбулася на вашу честь...
— А раптом правду каже Пантелеймон?.. — спитав Тарас схвильовано.
— Порви й забудь! — гукнув Григорій. — Вірші, в яких кукіль з половою, не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив!
Підбіг, обняв Тараса й поцілував у хмурий лоб. Михайли його підтримали.
Велике щастя мати незаздрих, щирих друзів на цій землі!..
...У серпні добра доля, що поверталася і так, і сяк до нього, послала ще одного із давніх друзів-братчиків.
Тарас трудився саме в своїй уже обжитій майстерні-хаті в Академії, коли ввійшов ставний, високий чоловік і, зупинившись біля дверей, сказав:
— Здоров, Тарасе...
Як не вдивлявся — не впізнавав. Здавалось, ніби бачив цей лоб, цей ніс і губи, в яких блукала усмішка...
— Не признаєш?
— Пробачте, не пригадую...
— А ще казав, що будемо укупі жити...
Дивно, і голос чув, і рухи рук знайомі... Життя його так кидало й стількох стрічать доводилося, що, певно, вже всі люди не поміщалися в його сердешній пам'яті.
— Хто ж ви такий, добродію?
— Микола Костомаров...
Це ж, справді, він!.. Заплакавши, Тарас підбіг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцілував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знімав маленькі окуляри.
— Змінився й ти, Тарасе...
— Як не дивлюсь у дзеркало, то ніби й ні. Лиш притомився трохи...
— Мені прийшлося тяжко у Петропавловській. За рік отой постарів на десять літ... А потім жив у Саратові...
— Жаль, я тебе там не застав!
— А я приїхав у Нижній Новгород, — тебе ж таки побачити, — а там мені і кажуть, що ти подався у Петербург.
— Тепер звеліли звідси не виїздити аж цілий рік.
— Чому?
— Не знаю. Мабуть, цареві журно буде, як відлучусь.
— Ти все жартуєш з царствуючими особами!.. Забув свій "Сон"?
...Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
(Продовження на наступній сторінці)