— Панове! — мовив він урочисто. — Поет Тарас Шевченко! Їх тут було душ десять. Здебільшого прості солдати. Мовчки, один за одним вони підходили й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та Попеля, якого знав ще в Орській.
— І ти — поляк? — спитав у брата Олексіевого, що підійшов потиснути Тарасу руку.
— Урядник Оренбурзького козачого війська Олександр Чернишов! — став струнко той.
— Не бачиш, що я в пальті?.. — всміхнувся Тарас також.
— Крізь драп у вас просвічується чин генерала!
— Скажу про це начальству й подам негайно у відставку, — підтримав жарт. І спохмурнів, згадавши, що цар підтвердив заборону писати та малювати й відстрочив тим присвоєння йому звання.
— Я вибачаюся, що так повівся з вами, не попередив... — сказав Залеський. — За нами й тут потроху стежать... Чули про той конфуз, що стався з Обручовим біля костьолу? Ні? Хтось доніс, що вечорами в костьолі світиться і там збираються таємно заслані сюди поляки. Наш генерал взяв плац-майора та поліцмейстера й наскочив раптом. Двері були, на лихо, замкнуті. Гукнули ксьондза Зельонку, той відімкнув...
— І що?
— То сонце, вже призахідне, світило в різнокольорові шибки вівтарних вікон!
— Невже прибіг сам генерал-губернатор?
— У тому-то і весь комізм пригоди.
— Трагізм, скоріше... Спробуй збагнути їх, цих унтерів во генералах!.. А я гадав, що Обручов...
— Панове, — мовив Вернер. — Солдатам не дозволено судить своїх начальників.
— Це тільки осуд, братику, — озвавсь Попель. — Суд десь іще попереду...
— А поки суд та діло, прошу до столу! — мовив їм Олексій.
— Хотілось би поговорити... — скривився Попель.
— Раптом хтось набіжить, а стіл стоїть не займаний. Які ж у біса це іменини!
— Хто іменинник? — спитав Турно.
— Хай буде — ви.
— Чудово. Тоді прошу, панове, повіншувати мене з днем ангела! — ввійшов у роль.
За стіл сідали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за "руїни".
— Ну що, — спитав Тарас лукаво, — не посрамили христолюбиве воїнство?
— Я певен був, що ви солдати, вірні царю й отечеству, — в тон відповів учитель царських чад.
Одвівши вбік Тараса й пригладивши короткі вуса, Попель сказав глухим, статечним голосом:
— Я тут давно, вже цілих десять років... То вибачайте, коли скажу щось не до ладу...
— Аж десять літ!..
— Засуджено було до страти. А потім цим замінено.
— За що?
— Ми всі тут винні в одному "злочині" — бажанні волі.
— Правда.
— На жаль, я мало знаю вас як поета... Але вже те, що ви сюди попали за ваші вірші, свідчить, що ви поет великий, чесний і вільнодумний. — Передихнувши, Попель ураз спитав: — Чому ми тут?
— Тому, що тягнемо у різні боки. Як лебідь, рак та щука з відомої і вам, напевно, байки.
— У саму суть влучили! — зрадів словам тим Попель. — Якби повстання наші підтримали на Україні, то ми, напевне, тут не були б!..
Тарас вже чув такі розмови й такі думки, сам мізкував над цим питанням, проте не мав твердої відповіді, оскільки все було таке заплутане, що тільки час та спільне лихо могли навести потрібний лад.
— А хто б їх мав підтримати? — спитав спокійно.
— Звісно — пани, народ.
— Панам і так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борні за волю з Польщею.
— Коли-то все те було!
— Ай досі нам вилазить боком. І вам також.
— Ой правда!.. — сказав Турно.
— Колишнє слід забути, — озвався Вернер. Інші теж підійшли.
— Ми й так уже забули стільки, що ледь згадали, хто ми, — сказав Тарас. — І все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку.
— І Польща також.
— Добре. А як же буть, — всміхнувся, — з отим великопанським "від можа і до можа"? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!..
— Ідеться тепер про інше, — подав Залеський голос. — Боротись слід за волю для всіх знедолених!
— І росіян в тому числі, — додав Тарас. — Лише тоді ми зможемо перемогти.
— Тарасе, ви вгадали мої думки, — сказав урядник палко. — Солдат це хто? Кріпак колишній, мученик. Щоб він не став стрілять у волю, треба, аби він знав, що то його свобода, його життя!
Зніяковівши, він відійшов до брата, який сидів побіля столу й щось замальовував собі в альбом.
— Чим більший обсяг, тим менший зміст. Так вчить наука логіки, — сказав похмуро Попель. — Ви нас втопити хочете у снах своїх народів. Польща вже стільки років бореться, а ви спите...
— Сплячий — не мертвий, колись прокинеться, як мовить наш філософ Сковорода, — сказав Тарас.
— А нам сидіти й ждати?!
Будить гуртом. Єднатись для свободи.
— Так ми не вирвемося і до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олівець шурхоче об біле поле аркуша.
— Я не політик, други, — сказав Тарас, — не генерал... — оглянувся на Чернишових, — і все ж мені здається, що іншого шляху нема.
— Тарасе, він занадто довгий.
— По ньому ми, присутні тут, не дійдемо.
— Народ від нас одвернеться!
— Вважатиме за боягузів.
— Або й за зрадців!..
— Знаю те по собі, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволі... — сказав Тарас. — Сам плакав од безсилля зробити щось негайно... І все ж терпінням треба нам запастися.
— Сидіти й ждати?
— Діяти! Та не наосліп, з розумом. Здолать такого змія, що мучить нас, не можна тільки серцем. Урядник правду мовить: солдат — кріпак недавній — повинен знати істину і свій "маневр" у битві зі стоголовим чудиськом.
Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумління і долі власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.
Тарас вдивлявся в братчиків, — як подумки назвав поляків, згадавши Київ і Товариство святих Кирила та Мефодія, — й не міг збагнуть, як сталося, що він на першій зустрічі розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися... А Чернишови? Цих знав давно і вірив їм...
— Що буде, те, дасть бог, побачимо, — сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший від багатьох. — А треба нам триматись разом, діяти плече в плече...
На вулиці почулись кроки, гомін.
Поляки враз всі подались до столу, взяли чарки.
— Здоров'я пана Людвіга! — підніс свою Залеський.
— Панове, це не Обручов, — сказав Тарас, що причаївся біля вікна. — Якісь веселі панни із кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися.
І тут прийшов на допомогу дружбі Олексій. Всміхнувшись, він промовив голосно і безтурботно:
— Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили елліни, життя коротке, а мистецтво...
— Вічне! — додав Тарас.
На аркуші було чудово вирисувано портрети всіх присутніх. Художник навіть встиг згрупувати постаті, відбивши в цій композиції момент розмови. Попель щось промовляє, інші його уважно слухають... Тарас про щось замислився, ще не ввійшов у бесіду і в товариство... Схожість була разюча. Всіх одинадцяти.
— Ну як? — спитав художник.
— Чудово, — першим сказав Тарас.
— От тільки я... — озвався і Броніслав Залеський. — Я ж не сидів...
— Так треба для композиції. Ти ж сам малюєш... Липський і ти присіли, щоб покурити...
— Солдати, що всі стоять, нагадуватимуть скоріше стрій, аніж цікаву бесіду на іменинах у пана Людвіка, — додав Тарас.
— А ви в пальті, — помітив Попель. — Добре, як не побачать, кому не слід...
— За це спокійні будьте, — промовив твердо Олексій. — Ви ж знаєте мене і брата...
— Знаємо, — сказав Залеський. — Пізно. Час розбігатись...
— Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось із свого... на сон грядущий?.. — спитав несміло Людвік.
— Панове, тільки з пам'яті, — сказав Тарас у тиші, що наступила. — Та й то фрагмент...
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм...
Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз біжить по спині, бачив, як піднімається на голові волосся в Людвіга... Притишивши ледь не до краю голос, ударив, ніби шаблею:
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
(Продовження на наступній сторінці)