— Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Україні. Студенти тут були й казали...
— Хочу купити шмат землі на горах біля Дніпра й поставить хату.
— Правда? Так це ж чудово!
— Вибрав уже місцину... Аж тут мене хапають і... на ланцюг!
— В хурдигу?
— Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколі, немов бичок... Васильчиков порадив швидше їхати до Петербурга. Подалі, мов, од гріха. Жду гроші...
— А тут тебе студенти ждуть...
— Я повернусь! Поставлю хату й житиму під рідним небом.
— Знаєш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усіх нас душу... Бачиш, яким я став?..
— Не одружився?
— Що ти! Платня така, що ледве зводжу кінці з кінцями... Справді, його квартира мала печальний вид. Убогі меблі, всюди сліди злидарства та запустіння.
— Треба тобі женитися! — сказав Тарас рішуче.
— А ти хіба?..
— Женитимусь. Знайду собі якусь чорняву кирпу!.. — пригладив ус. — Хатина біля Дніпра, а в хаті жінка, діти...
— Якби й мені до тебе ближче...
— Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тій горі пустельній...
— Покличеш — все покину й піду до тебе!
— Дякую. Покличу, жди. Тим часом візьмись людей навчати.
— Я й так, здається...
— Треба відкрить недільну школу, для неписьменних.
— Я вже над цим подумував... — сказав Олекса. — Важко!.. Нема ні книг, ні коштів, ні вчителів...
— Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши і не заждавши дозволу, влетів земляк Тарасів Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зеленої Діброви.
— О! На ловця, як кажуть, і звір біжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув... А ви ось де... — Добридень! — сів на лавку.
— Знайшов "Івана Гуса"? — спитав Тарас, згадавши, що при знайомстві в хаті отця Юхима просив про те.
— Ні... Є хороші люди, які бажають вельми зустрітись з вами...
— Хороші?
Так. Студенти, учителі, чиновники...
Коли і де? — спитав гранично коротко, немов спартанець.
— Я вас знайду і повідомлю! — зрадів його ласкавій згоді Лобода. — Ви тут тепер живете?
— Ні. На Преварці. Шукай Пашковської Варвари дім.
— То я побіг! — схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь під тридцять. — Зберемося за кілька днів.
— Не гайтеся! — гукнув Тарас, бо Феофан встиг відчинити сінешні двері, — Скоро мене відпустять з Києва у Петербург! Вже ніби зовсім виправдали...
— Розумний хлопець, — мовив Олекса, дивлячись услід меткому гостеві.
— Ти знаєш їх?
— Кого?
— Ну, тих студентів та вчителів...
Сенчило зразу не відповів. Зняв окуляри, витер старанно їх хустиною, знов одягнув і посміхнувся:
— Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...
— Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть ізледащів, — обняв Тарас товариша.
— Світюсь твоєю славою, — всміхнувся той. — Хто знає, чув, що ми з тобою друзі, товариші, до мене йдуть, розпитують, поради просять...
— Доброго я маю друга! — мовив Тарас розчулено. — Поставлю хату — й житимемо, як з братом брат!..
Хазяйка його зустріла весело. З її очей випорскували іскринки сміху. Наймичка всміхалась також.
— Тітонько, чого це ви сьогодні такі веселі? — спитав Тарас, чудуючись, у господині.
— Та ви ж мене й розвеселили, — мовила і погрозила пальцем: — Бач, прикидавсь сіромою, просився в борг пожити, а гроші добрі має!..
— Прислали вже з Петербурга?
— Та ні... Оришка знайшла в білизні, яку дали їй випрати.
— Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? — зрадів Тарас, бо вчора взяв у борг десять копійок.
— Аж двадцять вісім.
— Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собі...
— Як можна!.. Вони ж чужі.
— Спасибі! — розчулився ще більше відповіддю Оришки.
— Тепер не треба буде вам жити в борг, — промовила, віддаючи його добро, хазяйка.
— Е ні, дурні це гроші! — гукнув Тарас, надумавши чудову річ. — Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..
В неділю він, позичивши добрячу торбу, пішов раненько, — ще поки діти спали, — на базар і накупив повнісіньку, які були там, ласощів. Приніс із сіножаті учора скошеної трави, заслав увесь хазяйчин двір. На обрусі, що постелила наймічка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пішли будити хазяйчиних та вс сусідських діток.
Тарас сховався в кущі бузку й спостерігав, як сходили на учту діти. Менші спинялись, тільки входили і помічали обрус, а старші радо скрикували й сідали швидше за дивний стіл.
— А що ж це воно таке? — спитав один, не сміючи, хоч як кортіло, взяти що-небудь з миски.
— Мабуть, у них весілля... — тихо сказала дівчинка з блакитними, як льону цвіт, очима.
— А мо', хто вмер?
— Напевно, хтось іменинник!..
— Може, Тарас Григорович?
— Або Оришка...
— Буде тобі Оришка ставити такі гостинці!
— Мабуть, дядько Тарас!..
Облизувалися, проте ніхто не смів узяти першим.
Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зі схованки
— Це вам усе!.. Беріть сміливо, їжте!..
Малі злякались, більші схопились з місця, кинулися за куп бузку і витягли "страшне" у двір. Тарас упав, обвішаний малим народом, інші метнулись теж до кучі невеликої... Сміх вереск, жарти!..
Потім так само раптом стихли, розсілися довкіл Тараса та скатертини і почали трапезувати. Боже, які були в них милі щасливо-мрійні личка і сяючі, немов роса на сонці, невинні чисті очі!..
...Зустрітись вирішили на Оболоні, на березі Почайни-річки. Літо ж!.. Та й зустріч ця була така, що краще без зайвих вух.
Зібралися біля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу, чайник і нобрели Подолом, яе поспішаючи до місця, де Олекса та Феофан були не раз і запевняли, що ліпшого нема довкола Києва, їм заперечив якийсь студент залюблений в Труханів острів. Інший сказав, що справжнє диво — за Корчуватим, де річка Віта впада в Дніпро...
Тарас мовчав. Одне, що він не знав так добре околиць міста, а друге — тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, які чекали від нього слів, достойних його поезій, його парсуни, вималюваної в цих добрих, щирих душах. Вони зійшлись послухати борця за волю, лицаря святої правди світоча своїх надій, а він ходив, припнутий до Андрієвського й чекав, коли пілати дозволять йому зітхнути вільно, з миром зійти з голгофи й виїхати в Санкт-Петербург... На добрий лад він мав би не йти кудись у пустинь чи катакомби, а стати десь у найлюднішім місці святого Києва й гукнути людям сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем, кров'ю свого народу, болем за рідний край!.. Натомість ішов і мимоволі вивчав супутників, шукав між них затаєну чужу людину, шпика від жандармерії... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусіда, друга (навіть самих себе!), сахатись правди, істини, якщо вони не вимазані єлеєм слів, що свідчать про наше вірнопідданство царю й вітчизні-мачусі!.. Жандарми добре втямили: де недовіра й розбрат, там можна спать спокійно — вогонь повстання бунту не спалахне. Один не воїн, сила народу в єдності!..
— Не притомився? — спитав Сенчило.
— Трохи... Так ніби духу не вистачає...
— Може, десь ближче станемо?
— Ні, ні. Йдемо, куди намітили. Для молоді поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дістав хустину й витер на лобі піт. Сьогодні він устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрітися, вже дещо роблять, з'єднані в якийсь гурток чи товариство, що в них є друзі в Харкові... Що ж він їм мовить нині, які слова? Одкрити душу, вибухнути, а потім знову скніти в якійсь пустелі?.. Змовчати, погомоніти про се, про те? То це ж зламати пагін, що в них проріс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не зміг би собі до смерті!..
Молодики пішли вперед. При ньому (він бачив це) вони були притишені, врочисті, мов у церкві, а там, за кроків тридцять, вже чулись вільно. Молодість!.. Як був таким... Ні, ліпше того не згадувати! Його насправжня молодість розпочалася тільки в двадцять чотири роки, коли він скинув рабство й розправив плечі... Здається, те було недавно, а вже ось лисий, сивий... Так ніби він перескочив прірву в десяток літ солдатчини. Страшну, бездонну прірву!..
Місто давно скінчилося, і йшли вже лугом, між озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Дніпро й Почайни гирло. Ліворуч, скрізь, куди сягало око, ряхтіла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози...
— А пам'ятаєш вечір під Межигір'ям?.. — тихо спитав Сенчило.
— Ніч на плотах... — зітхнув Тарас.
— Розмови, співи біля вогню... І все пропало!..
— Бачиш, ти не забув, носив у серці цілих шістнадцять літ. І я носив. Куліш також недавно про вечір той нагадував... Ні, брате, все хороше навіки в нас!.. І цей похід відлуниться колись щемливим спомином... Яка ж краса!.. Як дихається на цій широкій волі!..
(Продовження на наступній сторінці)