Медаль чомусь була холодна й тьмяна, як і його душевний настрій... Може, це все тому, що пригадав свою рідню, Кирилівку?.. А може, всю обідню знов зіпсував йому Іван Максимович?.. Він чоловік тихенький, проте настирливий та беручкий... Згадав, як він тебе настирливо виводив, наче Мойсей, з єгипетської неволі? Чи як не дав спокою ані собі, ані Брюллову з усім його синклітом, аж доки визволили вони тебе?.. Як ввів таємно до рисувальних класів і явно — в хату Євгена Павловича Гребінки?..
Аж стало душно. За що ж вони горшки побили? Маруся — лише остання крапля, що переповнила... Ат, що там дівчина і все, що їх відчужувало, у порівнянні з тим, що єднало, зближувало!.. Іван тепер поїде на Україну — нещасний, хворий, скривджений і розчарований в найвищих людських чуттях... Той велій друг, якого, власне, він сотворив, постав на нього!.. Так чи не так, а він гадає, певно, що знає правду... Зрада найближчих друзів — наче глибока рана в грудях... Навіщо тобі здалась, Тарасе, та білолиця німочка? Нехай би брав її собі за жінку Іван Максимович!.. У Ніжині знайде собі чорняву. В стрічках, коралях й вишитій по рукавах сорочці... Там жде якась кирпатенька, з бровою, ніби ластівчине крило!..
— Ти що, не маєш де ночувати? — спитав Мокрицький голосно.— 3 Михайловим не помирився?
— Та ні...
— Чого ж сидиш? Крім нас, уже нема нікого в залі.
— А й справді!.. — глянув з подивом і рвучко звівся.
На набережній узяв за лікоть друга і попросив:
— Ходімо вдвох... провідаємо Сошенка... А то поїде...
— Добре, видать, почубилися!
— Та як сказати... Діти не можуть бути копіями батьків... І друзі також.
— Хтозна...
— Нема людей, які були б однакові. Близнята й ті лиш зовні схожі.
— Правда...
— Пардон! Прошу пробачення! — заледве не збив їх з ніг високий пан в окулярах.
— Елькан! — зрадів Мокрицький. — Куди біжиш?
— На похорон.
— А звідкіля?
— З весілля.
— Знайомтесь! Це відомий фейлетоніст і театральний критик, а це художник, теж учень Карла Павловича, Тарас Шевченко.
— Мені приємно дуже... — подав Елькан м'яку, спітнілу руку.
— Не впізнаєш? — спитав Мокрицький критика і пригорнув Тараса.
Елькан поглянув пильно, дістав хустинку й витер ретельно скельця окулярів.
— Не мав, як кажуть, честі...
— А пам'ятаєш того хлопчину, що в нас питав дорогу до Академії? Біля Неви, весною... І ти його...
— Жартуєш?
— Їй-богу, він.
— Воістину метаморфози!.. — розвів Елькан руками. — Таки знайшов? — спитав уже в Тараса.
— Вже рік учусь...
— То ти і є той діамант з народу, якого викупили Брюллов з Жуковським у Енгельгардта?!
— Він, Олександре Львовичу, — сказав поспішно Аполлон, відчувши, що надто вже безцеремонно мовлено.— Прошу любити й жалувати!
— Жаль, жаль, що я вже мушу бігти!.. — зітхнув Елькан. — А втім, небіжчик може і зачекати... Махнемо, братці, до "Капернауму"?
Мокрицький був не проти. Й Тарас не став на перешкоді, дав "відпускну".
— Ви йдіть, — сказав, — а в мене є нагальне діло.
— Справді, у нього дуже-дуже нагальне діло, — спинив Елькана Аполлон, узяв його під руку й повів у райські кущі для тих, хто любить чарку.
— Юначе, ми ще стрінемося! — через плече гукнув Елькан Тарасові. — Au revoir, mon ami!
Сошенко вже складав потроху речі. Не здивувався його приходові, а навпаки, був радий, хоча і виду не подавав.
— Сідай, спочинь,— підсунув йому стілець.
Слухняно сів, дивився на дорогу людину й не міг ніяк повірити, що не приходив сюди, не бачив її три місяці.
— Пробач мені... Я завинив, Іване, перед тобою... — сказав тремтливим голосом, немов чужим.
— Обоє добрі... — буркнув Іван Максимович. І раптом вдався до філософії, чого за ним раніше не помічалося: — Як будемо отак сваритись за казна-що, не знатиме народ наш щастя-долі. А з ним і ми...
— Поїдеш на Україну!.. — зітхнув Тарас.
— Не заздри, — торкнувся його плеча Сошенко. — Не знаєш, яка платня мізерна в тому училищі... Тут злидні, там...
— Садки цвітуть, напевно!.. А ряст, барвінок!.. Боже, як я давно не був у нас удома, на Україні!.. Аж цілих десять років!..
Сошенко теж задумався. Лице його осяялося якимось милим спогадом.
— Можливо, я одужаю на тій красі... — озвався згодом тихо.
— Недаром кажуть, що й "дым отечества нам сладок и приятен".
— Спасибі, що завітав... — утер сльозу Сошенко. І осміхнувся: — Як там іде навчання?
Тарас дістав медаль з кишені й подав йому.
— Вітаю!.. Даремно я тоді на тебе так нападав.
— А може, й ні...
— Я радий твоєму успіхові! — промовив, ніби скинув з плечей тягар, і простягнув медаль господареві.
— Візьми собі на спомин, — сказав Тарас.
— Та що ти, що ти!
— Справді. Коли по совісті — вона твоя!
Іван подумав трохи, тримаючи медаль на витягнутій правиці, тоді всміхнувся радо й поклав її на столик.
— Спасибі. Буду згадувати...
Він підійшов, обняв Тараса й поцілував. Заплакав. Неначе знав напевно, що їхні шляхи розходяться; і не на день чи місяць, а на роки...
...Вже їдучи, Іван гукнув йому останній свій заповіт: "Тримайсь, Тарасе, Штернберга!.." І от він радий був би, та десь той Штернберг бродить по Оренбуржчині, а він живе з Михайловим, точніше, наймає на двох із ним квартиру на Сьомій лінії в будинку пані Аренс.
Сюди й прийшов до нього Євген Гребінка. Сіявся нудний осінній дощик, і гість добряче вимок.
Тарас стягнув шинель із нього і витрусив її в порожньому й від того аж лункому передпокої.
— На більше вже вибачай, Євгене, сушити ніде, — мовив, беручи також важкий з негоди капелюх.
— Я ненадовго, — мерзлякувато повів Євген плечима.
— Проходь туди, там затишніше, — вказав Тарас рукою на їхню власне хату. — Сідай, — подав йому стілець, який уже ледь животів.
— Єхидний дощ... — потер Гребінка руки. — А де Михайлов?
— Хтозна. Блукає десь.
— Ти чув такого — Мартос, Петро Іванович?
— Ні.
— Він прийде до тебе, щоб змалював його портрет. Заплатить добре — грошики у нього водяться... І ще одне... — обвів кімнату поглядом. — Де ти храниш свої папери з віршами, сиріч рукописи?
— Під ліжком, он в коробці. А що?
— Нічого... Просто так поцікавився...
Лукава, тиха усмішка світилася в його очах.
— То як там наша "Ластівка"? — спитав Тарас.
— Ще в клітці, — махнув Євген рукою і посмутнів. — Панок оцей, — вернувся до попереднього, — не густо має розуму, а гонором його господь не обійшов, і тягнеться він до людей відомих, талановитих... От я собі й подумав... Ну, знаєш, я напевно, уже піду! — підвівся. — Прохання є до тебе: твої папери з віршами нехай лежать і далі у тій коробці... Згода?
— Нехай лежать, — стенув Тарас плечима. — А де ж їм ще лежати!..
— Сошенко пише?
— Ніби у воду канув.
--— Дивно... То на коли призначиш сеанс Петрові Йвановичу? — всміхнувся знову.
--— Мабуть, нехай приходить завтра. О п'ятій вечора.
--— То будь здоров! — подав уже зігріту, ласкаву руку. — Злупиш побільше з нього, — кинув у передпокої, — бо ще образиться.
— Послати треба братові. Просив оце...
— На ловця, як кажуть, і звір біжить.
— Дорога ложка до обіду.
— На цій мові будьте здорові!
Жартуючи, потисли ще раз руки, й Гребінка знову пірнув у мжичку.
Мартос прийшов точніше, ніж пароплав із Ревеля. О п'ятій рівно почувся стук у двері, й дебелий пан, років під тридцять, упхався в хату.
— Здрастуйте!.. — гукнув, чомусь відсапуючись, хоча піднявся лише на другий поверх. — Під небеса забралися...
— До бога ближче, — скромно сказав Тарас.
— Я — Мартос, Петро Іванович. А ви — Тарас Шевченко?.. — скосив на ліжко очі.
— У мене все готове. Сідайте ось тут, — подав стілець,— та й розпочнемо.
— Дякую, — вмостився важко. — Витримає?
— Сидіть лишень спокійно... Лице ліворуч трохи, до світла... Так... Не рухайтеся!..
Узяв картон з папером та олівець, примружився, щоб роздивитись краще лице моделі... Що він весь час косить очима? Не бачив зроду ліжка?.. Намалювати б його отак! Мов виглядає чужих курей у шкоду...
— А що то у вас таке? — спитав Петро Іванович, як тільки сеанс скінчився. — В коробці тій?..
— Під ліжком?
— Так.
— Порою, коли журба на душу ляже, беру й пишу...
— Виходить, то ваші вірші?
— Можна і так назвати...
Мартос зірвався з місця, витяг на світ коробку й взяв перший-ліпший аркушик. Поспішно одяг пенсне і прочитав уголос:
Над річкою, в чистім полі,
(Продовження на наступній сторінці)