— Привіт хімікам-алхімікам, шукачам формули життя і морквяного морсу надурняк...
— Здрастуй, ламай-майстер, сірий вовк — червона шапочка!
— Казка — не тільки дитинство цивілізації, казка — надія на довголіття людства. Чи не так?
— Тільки не твоя казочка і не ваша. Філологія, письменство давно вже цілують підметки науці.
— А я й думаю собі, чого це в тебе черевики драні, що, зацілували до дірок?
— Може, й зацілують...
— Де твоя скромність? І як же тоді з поцілунками прекрасної, слабкої статі?
— Не теревень. По-моєму, я на порозі незвіданого, перед дверима геніального...
— Відколи тебе знаю, ти все на порозі, все перед дверима. Коли ж переступиш, увійдеш і ми почуємо: "Еврика!"?
— Одною ногою вже там.
— Серйозно?
— Цілком!
— Не продаси?
— Дорого коштує.
— Я ж не торгуюся... Принцип...
— До часу...
— Деталь...
— Ані півдеталі! Але повір, твій друг, крім пити морс, і сам спроможний заварити дещо таке, що всі ахнуть, а ти перший піднімеш руку і скажеш: "Прошу спокою, товариство! Я це передбачав ще двадцять років тому. Ось вам газета, ось вам стаття "Кредо молодого вченого", тут чорним по білому: "В науці, як і в житті, Синиця Віктор не очікує на щасливий випадок, він його шукає, наближає, він готує його..."
— Впізнаю почерк справжнього майстра слова! Але ти мене заінтригував. Що сталося?
— Мамонт отруївся!
— Самогубство старого ревнивця?
— На вершинах людського духу немає метафор. І тут усе просто: наївся, напився і — прощай, світе білий...
— Оце і все? Цікаво...
— Дуже...
— Бажаю успіху!
— Взаємно!
Професору Сильнику М. Я.
У своїй науковій діяльності колектив лабораторії дбає насамперед про якість роботи, а не час її виконання. Тільки цим керуємося й нині, оскільки за даних обставин результати аналізів будуть суттєвим внеском до розв’язання проблем, які мають не лише загальноінститутське, а й передовсім загальнонаукове, державне значення...
Професор Малиновський В. Г.
Телефонна розмова в столиці
— Алло, товаришу письменник, не спиш?
— Вночі не сплять поети і сичі...
— Слухай, тільки не перебивай, слухай... Сам собі не вірю, але... Сталося фантастичне. Я відкрив препарат, ні, який з біса препарат! Кров! Ти пам’ятаєш мою ідею-фікс: у природі має, мусить існувати біологічний інгридієнт, що виконував би захисні функції людської крові? Так от, він є! Він зараз переді мною! Організм людини надійно захищений від проникнення в нього збудників хвороб! Уявляєш: ніяких недуг! Ні тобі раку, ні інфаркту, не кажучи про сухоти чи грип. Я здолав одвічний бар’єр старіння...
Кров для безсмертних!
Уявляєш, генії тепер зможуть жити вічно, вічно творити шедеври. Світ не оплакує геніїв — творці не вмирають! Перпетуум мобіле життя! Уявляєш, життя!..
— Знаєш що, Вікторе. Давай завтра зайдемо в "Чайник" і поговоримо про безсмертя, а сьогодні...
— Ти нічого не розумієш! Наша кров — це енергія Місяця, субстанція вторинна, а я знайшов первинну — сонячний еліксир!
— Все розумію. Перевтома. Епоха нервових стресів. І зі мною буває...
3
Степанида передчувала, що так воно и станеться — тягатимуть її Петра, як останнього злодія. Людям рота не заткнеш, от і плещуть кому що заманеться. Спершу — вбив, а тепер — отруїв. Образа хапала серце, гнів розпікав його, і вона полотніла з лиця, ковтала пігулки — легшало, та ненадовго, зайнятись було нічим, в’язання паморочило ще більше, гнітючі думки снувалися безперервно, вона почувалася шовковим черв’яком у власному коконі і нарешті почала збиратися до столиці. Там — правда. Там — сила. І співчуття. Нікому нічого не казала, ради-поради не питала, тільки Кості, котрий теж змінився з виду, почувши плітки про дядька Петра, тільки Кості сказала, що їде, він же і причепився: "І я з вами, тітко Степанидо, і я..." Тепер стереже її вікна, як собака хату, — аби сама не подалася. Та ще й надоумлювати взявся: "У міліцію не йдіть, ви в редакцію зразу, розкажіть усе, ще краще — напишіть, щоб нічого не забути. Розкажете, а тоді писане віддасте, то й вони не забудуть..." Може, так і зробити?
Степанида звіку нічого не писала. Кому? Нікому. З Петром в одній хаті, сестра у райцентрі — рукою подати, а більше... А більше їй і не треба було.
Проте завагалася. Розказати — одне діло. А якщо там справді щось переплутають, забудуть, тоді, ой, як важко кінці з кінцями зводити, а вік не наїздишся у таку даль...
З чого ж почати? З Петра чи мамонтів?
"Слухайте, люди, як воно все було... Я досі люблю Петра, мов колись, коли ще з молодістю не розминалися. Це я йому почепилася на шию, бо ноги підкошувалися, як побачу, бувало. Йому на біду почепилася, бо порожньою зосталася. Що вже до лікарів та знахурок попоїздили, кому лиш не били чолом... А бачте, й не кинув, жалів мене, заспокоював: перемелеться — мука буде, а воно мололося-мололося, не перемололося, вже й віку у заячий хвіст, а він все жаліє мене.
А тут же убили Сірка, мамонта, а чоловік мій знайшов його в лісі. На свою голову знайшов. Раз його викликають, і другий, і третій. То сюди, то туди, то ще кудись, бо, бачте, він перший помітив, що той лежить догори ногами. Велике діло — перший. Мертвий то мертвий, хіба не так? Виходить, ні. Виходить, краще було б заховатися, не зізнаватися, щоб хто-небудь інший першим побачив, тоді б, диви, і минула Петра лиха година.
Що вже я люблю Петрика — у слово не впхнеться, а як він уже мамонтів любить — і слова не знайдеться. Все оддав би їм. І оддавав, як діточкам..."
Почерк зробився геть кривулястим. Степаниді знову защеміло під серцем, в якусь мить все її життя зупинилося перед очима, як на фотокарточці: стоять вони вдвох із Петром, він, веселий, за руку її тримає, а вона не встигла й посміхнутися.
"...Ходила я до Фененка, до начальника, кажу йому, що ж це таке робиться? А він мені у відповідь: не хвилюйтеся, на все свій час, іде слідство, усіх розпитують, щоб, значить, знайти того, хто вбив. Наче він не знає, що мій і мухи не зобидить, а бач, раз іде слідство, можна й валити із хворої на здорову.
А це поповзли по селу чутки, що ніби не вбивано мамонта, а потруєно. Тепер ще гірше: Нечеса хотів піддурити народ, от і сказав, що вбито, бо сам же й отруїв Сірка. Ходила я до слідчого, такий молоденький, як рибка з акваріума. І він мені те саме: не хвилюйтеся, розберемося, що й до чого, невинного не засудять. А коли ж винного знайдуть, коли? Вже місяць Нечеса на язиці в села. А я й боюся гріх на душу брати, та все-таки, думаю, слід би потрясти добренько сусіду нашого — Кулагу. Сірко частенько гостював у них у дворі, Костя, синок їхній, дуже дружив із мамонтом, з старі сердилися, що він уроки не учить, все з тим Сірком возиться. Дак ніхто й не подумав спитати у нього. Хлопчик, правда, гарний, добра душа, а Валентин, батько, такий жмикрут, що прости і одведи. А на Фененка гляньте — не кращий. Уже й займалися ним, по машині собі й сину купив, трьох поросят годує, м’ясом торгує, як лавочник, цілісіньке літо, звідки воно береться? Позаймалися та й кинули. А в ньому правди — й на краєчку ока...
Казала Петрові своєму: всі нещастя, по собі знаю, через любов велику, розстебнув душу, от і простудився, тепер кутайся не кутайся, а не зігрієшся..."
Степанида відклала авторучку, ще раз прочитала останнє речення, покивала несхвально головою і закреслила його так, щоб слів не розібрати. Внизу дописала: "А я собі гадаю, той мамонт і сам отруїтися міг, мало в нас гидоти всякої, чи що?" Потім знову засумнівалася і закреслила. Чим закінчити — не знала, перечитала написане, пошкодувала, що не вчилася, бач, такого простого — написати, що думаєш, а — не може... І вона вкотре нагнала прокльонів на мамонтів, знесилена, люто пошматувала папір і вирішила зайнятися вечерею, скоро чоловік повернеться...
4
У "Чайнику" вже ніде було яблукові впасти. Глухий, роїстий гомін бився об стелю і стіни, мов густе непрозоре вариво, готове ось таки вихлюпнутись через край і затопити все довкола голосним словом, реготом, шепотом, піснею — тріумфальним безладом людської тісняви, байдикування, ностальгії душі за душею.
Віктор Синиця як міг витягнув шию, в цей час його і помітив Славко, одразу встав, замахав рукою. За столиком сиділо ще двоє, вже літні він і вона дивилися в очі одне одному і зрідка розгинали вуста тихим, таким тихим словом, що, певне, й самі не чули, і Віктор несамохіть подякував долі — за їхнім столиком, вважай, було тихо.
Вони пили — для зміцнення крові — морквяний морс. Віктор говорив майже пошепки і якомога популярніше.
(Продовження на наступній сторінці)