Люди здавна, запримітили цю богатирського зросту рослину. Спробували лікувати нею деякі хвороби — допомогло. От і зарахували її до своїх зелених друзів. Особливо гідно оцінили її лікувальні властивості наші предки слов’яни і назвали рослину "дев’ятисилом". Вона, мовляв, може вилікувати від дев’яти недугів.
Ось як мовиться про рослину в одному з давніх травників: "Трава дев’ятисил росте кущиками, висока, корінь товстий… А росте трава в городах по низинах. Хто ж її зварить з хлібом і часником та полином і вип’є натщесерце по півложки, усяку нечисть з середини вижене".
У російській мові і досі живуть назви "девятисил" і "девясил", а на Україні рослину стали називати дивосилом. Бо справді дивну цілющу силу відкрила в ній народна медицина. А ще більшу силу доточила їй людська фантазія…
— Чи не пошукати нам дивосилу? — пропоную Іванові Михайловичу. — Саме пора йому квітувати.
— Минулися ті часи, — відказує. Носаль, — коли дивосил у нас можна було шукати. Нині хіба що десь напитати пощастить: бабусі на городах вирощують. Отож тепер дивосил якось і незручно називати дикою рослиною…
І ми поїхали. Тролейбусом.
Довідавшись, хто ми, господиня невеличкого затишного особнячка повела нас у глиб городу, де на могутніх стеблах сяяли золоті сонечка.
— Бачите? Ціла грядка виросла. Раніше чоловік дивосилом лікувався, а тепер одужав, здоров’я нівроку. Та зілля бережу, хай водиться. Буває хтось попросить — поділюся… Вельми добре зілля.
— А ваші сусіди не пересаджують його на свої городи? — цікавиться Носаль.
Хазяйка розводить руками.
— На жаль… Це ж не помідори. Та й мало знають про зілля. А воно он яке вдатне, справжній дивосил!..
І коли ми оглядаємо грядку, хазяйка нам розповідає. Видалася балакучою, а легенду ту ми чули вперше. — Давним-давно одному чоловікові ворожка наворожила, що він помре, якщо доторкнеться до свого сина. Той любив одинака, проте й життям дорожив. Тому повелів одвезти сина у далекі краї, щоб не збулося оте ворожчине пророкування. Лише гінці зрідка доносили вістку про нього.
Минули роки. Одного разу батько одержав звістку, що син ходив на війну, був там порубаний-постріляний і зараз лежить недужий, з дня на день смерті дожидає.
Запечалився батько. Найняв найкращих лікарів і послав їх рятувати свого безталанного одинака. Проте нічим ті лікарі зарадити не змогли. Тоді старий батько сам полинув до сина, сльозами обмив його рани. І сталося диво: рани затяглися — і син одужав. Щасливий батько обнімав його, пригортав і не міг натішитися, зовсім забувши про слова ворожки. Та словам тим належало збутися.
І батька не стало. Проте він не помер, а перетворився на дивосил.
І відтоді люди лікуються цим зіллям.
…Слухаємо легенду і мимоволі закрадається думка: мабуть, недаремне люди назвали цю рослину "дивосилом". Надто вже багато дивного вони пов’язували з нею. І навіть зовсім фантастичне, таке, що нічогісінько спільного з правдою не має. А все через цілющу силу цієї рослини, пояснення якої люди не могли знайти. Вважали навіть, що дивосил допомагає боротися з нечистою силою, і з цією метою його листям обкурювали хати, хліви, щоб вона там не заводилася. А ще жінки курники ним обкурювали, щоб птиця добре неслася. Тільки треба було це робити потай, удосвіта, аби ніхто не бачив, бо якщо підслідить хтось, то дивосилова дія щезне. Ото й виходило: добре несуться кури, то подіяв дивосил, а ні, то, мабуть, хтось підгледів.
У цілющу силу цієї рослини вірили надзвичайно. Вважали, що дивосил діє навіть на віддалі, тому розвішували його скрізь, де утримували худобу. І він, як гадали, мав оберігати її від усякої моровиці… Слухаємо легенду…
А жовті сонечка лагідно тепляться на грядці. Звичайні такі квіти-сонечка. І якось навіть не здається, що це цвіте рослина, яка ховає в собі диво-силу.
Ялиновий лист
На невеличкій галявині, аж фіолетовій од розквітлого іван-чаю, сидять троє хлопчиків. Обідають.
Наша поява їх нітрохи не бентежить. Лише один із хлопчиків — худенький, циганкуватий — запитує для годиться:
— Багато лисичок надзьобали?
— А ми не лисички дзьобаємо, а красноголовці.
— Нє, — усміхається той, — лисички. Ми бачили, як ви в сосняку нишпорили.
Ми теж присідаємо обідати біля хлопчиків. Пропонуємо їм мінеральної води, але вони відмовляються: он огірки їдять, то пити не хочеться. Взагалі, пояснюють нам, найкраще брати до лісу огірки — і воду замінять, і з пляшкою не носитися.
— Ваш взвод, — цікавимося, — по ягоди чи по гриби спорядився?
— Нє, — відповідає циганкуватий, — у нас справи.
— Справи то й справи.
Так і обідаємо мовчки.
Помічаю, ті троє про щось перешіптуються. Почув навіть: "Та вони ж міські…" І вголос кажу:
— Гарні тут місця! Сотий раз ходжу, ніби й скрізь обчовгав, а все одно цікаво. Наступної неділі знову сюди, правда, Іване Михайловичу?
Компанія підсовується ближче:
— Дядьки, а ви на старий ялинник не натрапляли?
— Чого ж, бачили і ялини.
— Ті, що на Рудочці, так?
— І ті, й інші. Хіба тільки на Рудочці ялини?
— Покажете, як до них втрапити? — підхоплюються усі троє.
— Можна й показати. А для чого вам?
І ми почули таку історію.
Ще навесні їхній клас вирішив, що під час літніх канікул вирушить у похід слідами полку, який колись визволяв від гітлерівців рідне село. Та ось несподівано захворіла староста класу Наталка, її навіть у лікарню відвезли. А без Наталки ніяк вирушати не можна: це вона першою запропонувала піти в похід.
Бабуся Наталчина казала, якби знайти десь у лісі ялинового листа, то Наталка відразу видужала б. Ялиновий лист од усякої хвороби допомагає.
— Тепер нам треба того листа роздобуть, — кажуть хлопчики. — А з нас ніхто ніколи не бачив, який він з себе. Може, ви десь натрапляли?
Он воно що!
Переглянулися ми з Іваном Михайловичем та й не знаємо, як відповісти. Бо, якщо начистоту, давно вже й не чували, щоб хтось десь на Поліссі в нас навіть згадував про ялиновий лист.
А був же колись він знаний і в нашому краї. І вірило в його цілющу силу багато людей. Можливо, навіть надто багато. Отож від такої надмірної віри тільки пам’ять про цю рослину й лишилася.
Хоча, може, і не тільки від цього. Бо ялиновий лист — це зовсім і не лист, а один з видів листоподібних лишайників. Як і більшість лишайників, він дуже чутливий до забрудненого повітря. Тому на видноті його не побачиш, він усе тримається місць неходжених, а особливо неїжджених, бо не переносить бензинового диму. Оскільки глухих місць стає все менше й менше на землі, то зараз навряд чи багато людей в усьому світі можуть похвалитися, що бачили ялиновий лист. Адже відшукати його, певно, тільки трохи легше, ніж чарівний цвіт папороті.
Зовсім недавно Іванові Михайловичу потрібно було зібрати якусь пригорщу-другу так званого "ялинового моху" — дуже поширеного лишайника, який у ялинниках завжди звисає космами з гілляк дерев. Гайнули ми в ближній ялинник — а цього моху десь уже немає. Ідемо в інше місце — і там ялини гладесенькі, на гілляках нічогісінько… Зник "ялиновий мох", за останні роки зник, а ми й не завважили.
То що вже тут про ялиновий лист казати!
Лишайники здавна відомі людям. Ще в часи "батька ботаніки" Теофраста один із видів "хаосу природи", як тоді називали лишайники, використовували для виготовлення фарби. Споконвіку ці рослини є основним кормом для північних оленів. Ще недавно лишайник цетрарія ісландська в деяких північних країнах додавали до борошна, з якого випікали хліб. А листата умбілікарія їстівна і нині для японців — одна з делікатесних страв.
З лишайників упродовж століть виготовляли пудру, зокрема пудру для перук. З екстракту лишайника, відомого під назвою "дубовий мох", в усьому світі одержують багато видів духів і одеколонів — він фіксує аромат, надає парфумам стійкості.
Саме на його основі створено духи "Кармен", "Бахчисарайський фонтан", "Кристал", "Чайка", одеколони "Шипр", "Новий" та багато інших.
Ви, мабуть, чули вираз "манна небесна". Насправді це не щось вигадане, а цілком конкретна річ, — один із видів лишайника, так звана лекандора їстівна. Ця легендарна рослина, що має форму кульки завбільшки з ягоду нашої дикої черешні, росте в пустелях. Вона зовсім не прикріплена до грунту і з допомогою вітру вільно кочує з одного місця на інше. Трапляється, що вітер підхоплює тисячі таких кульок, здіймає високо вгору і несе далеко-далеко, іноді за сотні кілометрів. Згодом вони падають на землю, мов град. Тільки цей "град" цілком придатний для їжі, і місцеві мешканці йому завжди раді.
Нині вченим відомо понад двадцять тисяч видів лишайників. До цієї кількості додаються ще десятки, а то й сотні нововідкритих видів. Та лишайники й досі в переважній більшості залишаються рослинами-загадками. І хоч після того, як у минулому столітті вчений Сімон Швенденер відкрив світові їх біологічну суть (сьогодні кожен школяр знає, що в основі біології лишайника — співжиття гриба і водорості), все-таки ці рослини приховують в собі немало таємничого, до кінця не пізнаного людиною.
(Продовження на наступній сторінці)