Степанида. Хотілося б мені... Сергій. Що? Ну що ви хочете?
Степанида. Щоб трішечки... Хоч трішечки любили мене.
Сергій. Я вже вам говорив... І ви знаєте...
Степанида (не слухаючи його). Тоді б мені в світі було радісніше жити, а я б нікому про те не сказала. Я б оберігала моє таємне щастячко...
Сергій. Навіщо таке говорити?
Степанида. А коли б ви були моїм мужем...
Сергій. Ніколи цього не буде!
Степанида. Коли б ви були моїм мужем, як би я доглядала вас, милувала, голубила... Я була б вірна до смерті... А зустрінуся з вами — і серце моє щемить, бо знаю: не мене любите. Думала хату її спалити.
Сергій. Ви б цього не зробили.
Степанида. Зробила б. Розум мій був тоді, мов у чаду... Я бажала їй смерті. Сергій. Смерті...
Степанида. Не я,— вона стала на моїй дорозі. Життя моє покалічила.
Сергій. Не знав я, Степанидо, що ви... така жорстока.
Степанида. Я і сама цього не знала. А потім вона... з Дніпра мене витягла... І тепер я нічого вдіяти не можу.
Сергій. Відступіться, Степанидо! Забудьте мене. Степанида. Відступитись?.. Ой Сергію, тяжко вас забувати!
Сергій. Треба, Степанидо. Ви повинні це зробити. Степанида. Розумію...
Сергій. Побачить разом... знову подумає... щось таке у нас з вами...
Степанида. Мені тепер байдуже, що вона подумає. Я вийшла прощатися... Більше не підійду. Сергій. Бажаю щастя. Степанида. Щастя? Сергій. Щастя!
Степанида (дивиться закоханим і в той же час болісним поглядом). Нікого в житті я не любила. Ви, Сергію Андрійовичу... перший... Як у чаду ходжу. Про вас думаю... Вами живу... Та знаю... Не мій... Тетяна вашим серцем заволоділа.
Сергій. Я не криюсь і не крився перед вами.
Степанида. Аяж мов сліпа була... Здавалось, доля мені всміхнулася, коли вперше переступили поріг моєї хати. Я годинами дивилася на вас, коли ви спали, і мені хотілося все зробити, щоб вам було добре... Щоб і їжу вчасно дати, і сорочку чисту... У мене тоді наче крила виросли!
Сергій. Коли б я знав, що таке трапиться,— іншу б хату собі шукав.
Степанида. А я не жалкую і не дорікаю вам, бо вперше в житті справжньої радості зазнала. Тільки ж не відала я, що потім буде. Жила в одній хаті з вами, як зачарована, а вашою душею вже інша дівчина...
Сергій. Степанидо... Навіщо? Ну, навіщо знову це все мені говорите?
Степанида (болісно). Справді... Навіщо говорю? А хотілося... хотілося, щоб знали. Найясніші для мене дні, коли ви жили в мене.
С е р г і й. Ну і як же ви, Степанидо... відступитесь?.. Степанида. Відступлюсь. Будьте щасливі! Сергій. Ви молоді... Гарні... Зустрінеться достойна людина...
Степанида (з відчаєм). Не добивайте мене, Сергію. Мені й так тяжко.
Сергій. Визнаю... Погана рада... Пробачте. Я все сказав.
Степанида. І на тому спасибі, що душу мою розбудили, дали звідати радощів. Шкода тільки, що таким коротким було моє щастя... і обірвалось воно, як недоспівана пісня... Моя вечірня пісня! Лишились муки... І серце щемить... Та, може, воно припокоїться.
Сергій. Степанидо... Зрозумійте мене...
Степанида. Хотілося, щоб вона, Тетяна, вас так... як я... Не мені судилося — їй з вами в життя йти... її любите... Знаю...
Сергій. Будьте здорові, Степанидо! (Простягає руку, та молодиця його руки не бере).
Степанида. Люблю вас... Люблю! (Рвучко обіймає, закохано дивиться в очі. У погляді її мука, страждання й незгасна любов). Прощайте!.. (Цілує його).
Входить Таня.
Сергій. Ну, навіщо це, Степанидо? Я ж вас просив... Степанида. Таня?!
Таня (голосом, в якому відчувається образа й ридання). Тепер знатиму... знатиму, які ви... (Іде). Сергій. Таню!.. Таню!.. Степанида (наздоганяє). Зажди!
Таня (гнівно). Пустіть!.. Пустіть мене... Я ненавиджу... Ненавиджу вас... обох!..
Степанида. Зажди... Не все ти знаєш... А я хочу, щоб знала... (Хвилюючись). Так от, слухай!
Таня. Що слухати? Хіба й так не ясно?.. Хіба не розумію?.. Тільки навіщо... Навіщо з мене так глумитися! Що я зробила вам... поганого?
Степанида. Ти моя рятівниця. Знаю — як думаєш про мене.
Таня. Інакше думати не можу.
Степанида. А ти вислухай! Ніколи більше не доведеться нам... про таке говорити... Сергій. Степанидо!
Степанида. Не криюсь... Люблю Сергія Андрійовича... Таня. Я... Що я можу вдіяти?
Степанида. Сказав би він: "Степанидо, віддайте за мене своє життя". Віддала б! Сказав би: "Степанидо, ходімо зі мною на край світу!" Все покинула б, пішла за ним.
Сергій. Отямтесь! Що ви говорите? Кому говорите?
Степанида. Хай чує... Хай знає, чого зрікаюся.
Таня. Хіба я... на перешкоді...
Степанида. Не моє щастя! Тебе він любить.
Таня. Не вірю! Не вірю!..
Степанида. А ти слухай, що тобі кажу. Пам'ятаєш, як увечері до тебе приходила? Забудь ту розмову... Брехала я... що мужем мені був... Брехала...
Сергій. Навіщо ж ви, Степанидо, такий наклеп...
Степанида. Не знаю. Думалось — разом будемо. Нічого тоді не тямила... Що робила, що говорила... Не сердься на мене. Я сьогодні прийшла сюди попрощатись.
Таня (до Сергія). Це правда?
Сергій. Правда, тільки не думав я...
Степанида (перебиває). Зрозумій, не легко, Таню, від власного щастя відрікатись... А я відрікаюсь... Назавжди... Бажаю вам обом... любові і діток. Коли б у мене вони були — була б радість у хаті. А так знову одна... Тепер уже навіки...
одна... І нічого більше не питай, бо й так серце моє розкраяне на частки... (Виходить).
Сергій. Ну, ось... Ти все чула... Всю правду знаєш.
Звідкись лине вже знайома пісня:
...Ми підем, де трави похилі, Де зорі в ясній далині. І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.
За річкою за голубою
Дві чайки у хмари зліта,
В краю подніпровськім ми стрілись
з тобою,
Веселко моя золота!
Сергій і Таня дивляться одне на одного. Він несміливо підходить до неї, бере її руки в свої. Вона падає йому на груди й ридає... Сергій мовчки гладить її плечі і цілує в голову... А пісня ще звучить:
...В краю подніпровськім ми стрілись
з тобою,
Веселко моя золота! Завіса
Березень, 1961 р.