— Трошки є. Та нічого, ми тебе за ці дні поправимо.
Батько засвітив лампу, мати завісила вікна перкалевими завісками. Увійшла знадвору Олена, щоки в неї — паче яблука рум'яні. Свіжа, здорова. Не боїться вона холоду, й не дошкуляє їй ніякий мороз. Глянувши на сестру, Тетяна подумала: "Розцвіла, хоч заміж віддавай".
— Уже попоралась? — спитала вголос і знову помітила, що сестра не витримала її погляду. "Чи вона мене соромиться? От чудна! За кілька місяців одвикла... Наче я їй чужа".
— Корову подою, а тоді вже й звільнюся,— відповіла Олена, беручи дійницю з теплою водою.
— Піду ж і я з тобою, подивлюсь па нашу Зорьку. Мабуть, вона мене забула.
Сестри попрямували до хліва. І тут, залишившись віч-на-віч, Тетяна спитала:
— Як же ти живеш, Олено? Як подруги?
— Та нічого. Ходимо на курси в агрогурток, та й у драматичному... Оце ставили "Наталку Полтавку".
Тетяні хотілося швидше дізнатися в сестри про Степана. Але незручно було про це питати одразу. Олена негарно про неї подумає. "Не встигла, мовляв, до хати зайти, а вже Степан їй на думці".
Тетяна підійшла до корови, почухала її під шиєю.
— Що, не забула мене? Ух ти, Зорька!
Корова простягала шию, а в дно дійниці било струменями тепле молоко, пінилося, парувало.
— Що я в тебе, Олено, хочу запитати...
— Про Степана... Він у селі,— сказала Олена, не припиняючи доїння.
— Я тебе дуже прошу... Сходи, скажи йому...
— Добре,— так само просто відповідала, навіть не глянувши в її бік.
Тетяна вийшла з хлівця. На заході ще жевріло небо, помережане голими вітами дерев.
Але вже засвічувались на ньому поодинокі зорі. Холоднішим ставало повітря.
Старі тополі стояли непорушні, а на самих вершечках їхніх вмощувались на ночівлю дві галки.
В кіпці садиби лягли гори, заметені снігом. То звисали вони рудими кручами, то випинались дивовижними горбами, то утворювали яри з чорними й колючими кущами терну.
Вечоріло швидко.
— Таню, іди до хати, а то замерзнеш! — гукнула від хліва Олена.
— Я не мерзлячка,— відповіла сестрі й подумала: "Це ж вона занесе молоко до хати, піде пройтися на вулицю, а там забіжить до Степана. Що він їй скаже? Може, одразу примчить до мене?"
Шкода, що Тетяна сама не зможе його побачити сьогодні, бо незручно якось перед батьками відлучатися з дому. Спитають: "А куди це ти, Тетяно?" Що вона їм відповість?
Вулиця була порожня. Пробіг собака з кудлатим хвостом, що в ньому ще з осені, мабуть, лишилися реп'яхи. Пройшла молодиця з повними відрами води, привіталася до Тетяни.
— До батьків у гості?
— На канікули...
— Та то треба,— промовила жінка; повертаючи коромисло з одного плеча на друге, і пішла собі вулицею далі.
Повз двір проїхало кілька підвід з хмизом. Хмиз волочився по снігу, залишаючи слід. І знову спорожніла вулиця. Тетяна постояла Ще трохи біля воріт та й пішла до хати. Розтопила грубку, аж загуділо в трубі. Задиміло на плиті, а мати, набравши у жменю піску, посипала ним по залізних кружальцях.
Олена внесла молоко, процідила його в глечики, а тоді почала переодягатися.
— Куди це ти збираєшся? — спитала в неї мати.
— До колбуду. У нас хоровий гурток..
— Посиділа б вдома сьогодні. Сестра приїхала, ще й не поговорили, не надивилися одна на одну, а ти вже біжиш. Обійдуться там без тебе. То драмгурток, то хоргурток, то агрогурток, та за цими гуртками й світлого вечора не бачить.
— Хай іде, мамо. Ми ще поговоримо з нею і надивимося одна на одну. Яка ж то буде робота, коли вона не прийде та ще хтось не прийде,— так же й гурток може розвалитися. Іди, Олено, йди.
І сестра пішла з дому. Цілий вечір її не було. Заснув батько, заснула вже й мати. Та не спала Тетяна. Хтось пройде вулицею, і лине звідти рипіння снігу. Тетяна прислухається: "Олена? Ні, не її кроки". А дійсно, людина минала дворище, і поволі завмирала хода у тихій вулиці.
Тихо було і в хаті. "Ну, що вона мені скаже? Напевне ж, бачила, розмовляла з ним. І де це вона так забарилась?"
Поволі минали1 години, і видавалися вони Тетяні довгими-довгими. Та ось, нарешті, рипнула хвіртка, гримнули сінешні двері, і до хати увійшла Олена. Повечеряла, не засвічуючи лампи.
— Олено! — стиха покликала її Тетяна.—Лізь до мене на піч. Тут так тепло...
— Зараз.— І Олена почала скидати чоботи. А через кілька хвилин лягла поруч сестри, принісши з собою надвірний холод.
— Ой, які руки в тебе...
— Я зараз їх нагрію.
— Бачилася з ним?
— Бачилася.
— Ну й що? Сказала?.. Як він? Що він тобі?.. Не питав нічого?
Олена помовчала, а потім, хвилюючись, зашепотіла:
— Нащо ти мене розпитуєш... Не треба... не можу я...— І на своїй руці Тетяна відчула її сльози. Вони вразили старшу сестру.
Що трапилося? Посварилася з ним? Чи він образив її негарними словами? Чи, може, почав зустрічатися з іншою дівчиною і Олені боляче сказати про це сестрі?
— Олено, я хочу знати все.
— Не можу я... не питай,..— І вона несподівано заридала.
Прокинулась мати.
— Хто це плаче? Це ти, Олено?
— Спіть, мамо, спіть,— озвалась Тетяна.
Мати одразу затихла, а Олена, тамуючи сльози, затуляла подушкою обличчя.
— Як дитя маленьке. Ось я зустрінуся з ним, я йому чуба вискубу,— пробувала пожартувати Тетяна, хоч в душі її знялася буря. Плутались думки. Важке передчуття стискало серце.— Завтра про все мені розкажеш. Добре?
Олена заспокоїлась. Мовчала й Тетяна. І вже згодом, обіймаючи сестру, спитала в неї:
— Аз ким же ти гуляєш, Олено? Хто твоє серденько зачепив?
Олена мовчала, тільки очі її, широко відкриті, пильно дивилися на старшу сестру.
— Соромишся мене? Я нікому не скажу. Ех ти! Я сьогодні як глянула на тебе, така ти стала гарна, аж заздрісно мені. Здорова, рум'яна, свіжа... Коли б я хлопцем була, закохалася б у тебе. Правду кажу.
— Будемо спати, Таню, пізно вже.
— Добре, але я хочу все ж таки знати, що він, як він, коли ти йому про мене сказала? Зрадів? Не помітила? Не сказав, де зустрінемось?
— Завтра ж до лісу ідемо... на лижах... І хлопці, й дівчата. Прогулянка у нас.
— І я з вами. Лижі мої збереглися?
— Є. Ми щонеділі на лижах їздимо. І переходи вже робили... Загартовуємо себе... А вечори великі, часу багато вільного, так ми гуртки різні відвідуємо, вчимося.— І, помовчавши трохи, сказала: — Ти з дороги втомилася, а я торочу тобі всяку всячину та заважаю спати.
— Ні, не заважаєш, Олено. Я залюбки тебе слухаю. Тетяна обійняла сестру, пригорнулася до неї, та й заснули обоє на печі.
Старі липи, могутні дуби, як богатирі, уквітчали собою круті горби. Синюваті тіні лягали від дерев на сніг, холодний, блискучий. Десь по-весінньому цвірінчали горобці. Глибокий заячий слід потягнувся до ліщини, обпетляв її, загубився на схилі.
У глибині лісу чути було виразний гомін, сміх, крики.
Раптом на крутому горбі з'явилася постать людини. Здалеку видавалася вона зовсім маленькою, і добрати було важко — чи то юнак, чи дівчина. На мить спинившись, людина махнула рукою, наче давала знак комусь, і враз, як вихор, зірвавшись з місця, помчала вниз. Дві яскраві смужки слалися на снігу.
Ось минає вона липи, минає дуб і ще один дуб, рогатчастий ясен, і тепер виразною стає дівоча хустка.
Та це ж Олена! Це ж вона, ловко петляючи між деревами, прокладає перший слід у долину!
А назустріч їй, з гори ще крутішої, зривається юнак у лижному костюмі. Ось перед ним горбок... злетів з нього в повітря, немов птах, з страшною швидкістю мчить до Олени, і спиняються вони обоє біля старої дупластої липи.
— Відстали наші,— сказав юнак, озираючись навколо.
— Таня звернула вліво. З цієї гори треба її виглядати,— промовила Олена.
Несподівано юнак обійняв її, поцілував у губи.
— Не треба, Степане!.. Тетяна може побачити...
— Хай бачить!
Не слухав, припав знову довгим поцілунком до вишневих губів.
Вирвалася з обіймів, рум'яна, сильна, молода.
— Не бійся. Я, може, сам їй про все скажу. Ну, зустрічався з нею, але ж я, мабуть, не любив її. Ти моїм серцем заволоділа... Ти дружиною моєю будеш. Не соромлюся я про це сказати всім хоч зараз...— І знову поцілував дівчину.
— Ой Степане, а вона ж тебе любить... знаю... Та як же я сестрі у вічі дивитимусь? Не треба... Не треба цього робити... Хай нічого про це не знає. Хай канікули проведе як слід, а потім ми їй напишемо.
Вирвалась з обіймів, засміялась:
— Лови! — І, забувши в цю хвилину про сестру, помчала, бистра, нестримна, як вітер. А за нею слідом Степан.
— О-го-го-го-го-о-о! — почувся з горба крик. І відповіла Олена звучним і сильним голосом:
— О-го-го-го-о-о!
Почули. Побачили. З'їжджають вниз, одна за одною. Хтось упав, зарившись у пухкий сніг, а хто саме — здалеку не вгадати.
(Продовження на наступній сторінці)