Поклали ми йому в рюкзак тютюну і солі, нібито це все він має обміняти на продукти. Пішов Сагадинський до села. Дорогою натрапив на худобу, яку гнали партизани, і ті забрали його, як підозрілого, з собою і доставили в штаб. Сагадинський розповів там усе. Це було в Мінському загоні генерал-майора По-.пова.
Партизани добре почастували Сагадинського і написали мені листа російською і німецькою мовами. Місце зустрічі призначили між селами Капцевичами і Селютичами на 14 годину за московським часом. В умовлений день ми з Катіним взяли кавалерійський взвод, прибули на місце призначення точно.
Біля шляху вже лежали партизани. Забачивши нас, вони сказали пароль: "Здрастуй, Рєпкін!" Я відповів: "Здрастуйте!"
Ми пішли на узлісся. Там уже нас чекали. Зустрілися ми, як брати, поговорили, покурили. Хоч в першу хвилину нервувалися і ми, і вони, але швидко освоїлись.
Партизани запитували в нас, чим ми зможемо їм допомогти.
"А що саме вам потрібно?"
"Ми хотіли б довідатися про плани наступу".
Ми обіцяли їм це зробити. Я і Катін почали зустрічатися з німецькими офіцерами, навмисне їх підпоювали. І одного разу, під великим секретом, вони повідали нам, що готується великий похід на Сталінград, має бути форсована Волга з тим, щоб захопити потім Куйбишев, Саратов, відрізати Урал і піти з тилу на Москву. Друга група мала вдарити по Москві з Ленінградського напрямку. Про ці наміри німецького командування ми повідомили партизанів.
Тоді ж, при першій зустрічі, ми домовились, що під час бою не будемо вбивати партизанів, а вони не вбиватимуть нас. Так ми і робили. Стріляти стріляли, але в повітря. Німцям не подобалось, що ми, захоплюючи села, не спалювали їх, не винищували мирного населення. Вони називали нас "партизанами номер два". Пізніше окремі вояки теж зв'язалися з партизанами, ходили до них у гості. Ті одного разу привезли кабана, горілки, а наші частували їх цигарками і давали мило. Ми знали про це з Катіним, але не вживали ніяких заходів, щоб ці зустрічі припинити.
Партизани діяли активно. Майже щодня на нашій дільниці вони пускали під укіс два-три німецькі ешелони. Бували випадки, коли самі словаки мінували залізницю й підривали мости. Одного разу наші вояки з вогневих точок обстріляли об'єкти, які вони охороняли, підпалили їх і перейшли потім на бік партизанів. Ми знали й про це, але німцям пояснили, що словаків партизани захопили в полон.
Німці стали за нами стежити. Тоді ми вирішили зробити щось більше. Я скликав перевірених офіцерів. Домовилися перебити німців і цілим гарнізоном перейти на бік партизанів.
Вже виробили й план нападу, визначили навіть день. Познайомили з цим планом партизанське командування і вирішили діяти спільно з ними. Але знайшовся серед офіцерів один зрадник— командир артилерійської частини. Він розказав про паші задуми дивізійному начальству. А командиром дивізії був словацький німець. Він викликав до себе командира полку і дав наказ послати дві роти есесівців, щоб нас заарештувати. Я про це довідався першим, як начальник штабу. Одразу скликав офіцерів і повідомив їх, що нас викрито. Повідомив я про це й партизанів. Та есесівці чомусь не прийшли, а наш полк було спішно переведено в іншу область. Ми прибули до Єльська. І ось несподівано прилітає сюди генерал авіації Кіцінгер, скликає нараду. Були присутніми на ній командир словацької дивізії і командир нашого полку. Мене теж було запрошено на цю нараду, але коли я з'явився, мені не дозволили зайти в кімнату. Я стояв за дверима і чув, як Кіцінген люто кричав на командира дивізії і командира полку: "Що творять ваші офіцери? Що творять солдати? їздять до партизанів у гості, приймають їх у себе! Це вже більше не солдати! Це більшовицькі бандити. Я сповіщу про це словацькому урядові".
Потім генерал спитав за мене, як я поводжуся. Командир полку відповів: "Сотник Налепка справляється з службою".
"Стежте за ним,— наказує Кіцінгер,— пильно стежте".
Він, очевидно, вже дещо чув про мене.
Після наради Кіцінгер відлетів, а ми виїхали на операцію проти партизанів.
Нам було вже відомо, що в цім районі діють сабуровці. Ми хотіли налагодити зв'язок з їхнім штабом, щоб вчасно їх попереджати і передавати важливі відомості. Цю справу ми доручили капітанові Чембаліку Юзефу.
Чембалік сів у сани й поїхав в напрямку села Картеничів. Біля мосту поблизу Злодіна його взяли в полон партизани і направили до Сабурова. Сабуров визначив день і час зустрічі, вибравши для цього місце біля села Ремезів. Два рази ця зустріч зривалася з нашої провини, бо ніяк не можна було вирватись. Командир полку вже мені не довіряв. Дуже стежили за мною й німці.
Але ми все ж таки про наступ німців вчасно попередили Ковпака, який стояв тоді між Прип'яттю і Дніпром. Попередили і Сабурова. Ми з ним листувалися. А тим часом проти мене й моїх товаришів почалося слідство. Нас обвинувачували в зв'язках з партизанами, але водночас побоювались брати під арешт, бо коли б вони це зробили, в полку могло б статися заворушення. Командування вирішило поодинці відсилати нас до Словакії, а там уже нас судили б як зрадників. Я це добре розумів.
Одного разу начальник штабу дивізії викликав мене телефоном.
"Вам краще б поїхати додому,— став він мене умовляти.— Ви не бійтеся, вас не судитимуть. Адже всі такі справи знаходяться в руках словацьких людей. Я сподіваюся, що ви, як офіцер, виконаєте мою пораду".
Я відповів йому, що суду не боюсь, бо ніякої провини за собою не почуваю. Але й не обіцяв йому повернутися до Словакії. А тим часом ми підготували в Єльську групи, які мали перейти до Сабурова. Та план і на цей раз не вдалося здійснити, бо партизани, які мали ждати нашу артилерійську групу, прийшли до села трохи зарано. А місцевий староста повідомив про це командування. Одразу здійняли бойову тривогу. Та я, а зі мною офіцери Катін, Лисак Імріх та ще один вояк — Петер Бенко-вич — вирішили перейти в цей день на бік партизанів, хоч би там що. Про наше бажання ми повідомили листом Сабурова. Товариші чекали мене з осідланими кіньми аж до півночі, бо я ніяк не міг вирватись раніше. Поїхали ми до села Ремезів. Там нас зустрів Сабуров. З того дня ми тут. Цей перехід відбувся вночі проти 15 травня цього року. Оце і все,— закінчив свою розповідь Ян Налепка.— А про те, як ми воювали з німцями, почуєте сьогодні на нараді. Гадаю, прийдете,— і він знову набив свою люльку тютюном, сів у човен і, не вихлюпуючи з нього води, поплив до півострова, де горіло багаття, де дві єврейки-кравчихи шили словацьким воякам і офіцерам трусики з парашутного шовку.
ТАК ВОЮВАЛИ ВОНИ З НІМЦЯМИ
Командири всідались на траві, курили, жартували між собою. Серед них були й словацькі офіцери Налепка, Катін і Лисак.
Першим на цій нараді виступив Іван Олександрович Ар-тюхов.
— Двадцять шостого червня,— почав вій,— загонові було дано завдання лишитися в районі Шугалі, Данилевичі і Рубіж. Двадцять сьомого червня в села Дубницькі хутори, Борове, Картеничі, Данилевичі почали прибувати німці й мадьяри. Ми разом з капітаном Налепкою вислали в засідки бійців. Тричі йшли на нас в атаку п'яні мадьяри, і нам, під натиском переважаючих сил, довелося відступити в район Тонежа, а потім па Сологубівку.
В районі Тонежа ми вивели з ладу двадцять п'ять машин противника, одну танкетку і одну легкову машину. А в Сологу-бівці нами знищено вісім автомашин. Тоді німці кинули проти нас великі сили, щоб оточити паш загін і знищити. Довелось маневрувати. Між Боровим і Марковськимп хуторами ми теж підірвали дві машини. Противник почав тоді пускати вперед мотоциклістів. Партизани прозвали їх "смертниками". Ото їде мотоцикліст по одній колії, а повертається по другій. Тільки після такої перевірки німці пускають колону автомашин. А наші партизани стали робити так: мотоцикліст проїде, вони замінують одну колію, а коли повернеться назад — замінують і другу. Сидимо ми в сосняку, стежимо.
Ось їдуть дорогою п'ятеро німців, за ними суне автоколона, за автоколоною підводи, а ще далі женуть худобу. На деяких грузовиках — і німці, і телята молоденькі. Ми стежимо. Міни в нас поставлені на електродетонатор. Пропускаем^ піших, пропускаємо кілька автомашин, а тоді п'яту чи шосту підриваєм. Вся колона одразу спиняється. Передні машини завертаються назад і теж підриваються. Німці такі були налякані, що сідали верхи на телят там же, на машинах, щоб швидше втікати.
Цю дорогу навіть під час бою мінував боєць Столяренко. Забили ми тут 70 есесівців. А всього за ці дні ми знищили 213 ворожих солдатів і офіцерів. Наші втрати такі: двох бійців убито і одного поранено. Серед убитих один словак. Ще один словак занедужав на тиф.
А тепер про німців.
У Симоновичах ми наскочили на них саме тоді, коли вони грабували в селян полотно й одежу. Я скомандував: "По фашистах — вогонь". Три вантажних машини і одна легкова залишилися на місці.
— Розкажіть про тактику німців у цих боях,— просить Сабуров, пихкаючи люлькою.
(Продовження на наступній сторінці)