Поставала перед очима Ганджиха, немовби затуляла свою дочку, нахваляючись: "Віддам її заміж за Миколая".
І ось сьогодні несподівано зустрів шкіпера, який, напевне, скоро таки одружиться з Оксаною, можливо, візьме її з собою. Залишаться тоді на острові тільки Ганджа з Ганджихою. І ніхто не знатиме, навіть Оксана, про те, як він, Мартин, любив її, але ні єдиним словом не обмовився про свої почуття.
"Та й нащо говорити їй?" Він ось іще поживе тут з місяць, і хто знає, чи доведеться коли-небудь знову побувати на цьому острові? Може, й ніколи більше не зустрінуться вони з Оксаною?
Вечоріло. На призьбі сиділа Ганджиха, співаючи свою улюблену пісню:
Ой сама я, самісінька, Як билинонька в полі, Не дав мені господь щастя Ні доброї долі.
Приємний голос плив у тихому надвечір'ї. Заспокоювались віти тополь, затихала молода осичина. Спадали над островом сутінки...
Ой візьму я відеречко Та піду по воду,— Ой там хлопці-риболовці, Всі хороші на вроду. Ой ви, хлопці-риболовці, Ви хороші на вроду, Візьміть мене на човничок, Перевезіть до роду.
Здавалось, свою душу вкладала Ганджиха в цю пісню. Туга її ставала особливо виразною, коли доводилось випивати чарку горілки. Тоді вона годинами ладна була говорити з чоловіком про рідне село на Полтавщині, про людей, за якими дуже скучила. І запевняла Ганджиха, що вже цієї осені обов'язково побачиться з рідними. Упорає город і поїде.
Та надходила осінь, починалися дощі. Холодний північно-західний вітер грего дув день у день, і тоді бурхливим ставало море, наступало на острів, заливаючи в ньому всі низини.
І чекала Ганджиха наступного року, чекала вже отак п'ят* надцять літ, та все не могла вибратися з острова, щоб побувати на Полтавщині.
А літа минають... Новим життям люди живуть у Довгалівці.
Здається, в рідний край летять ранньою весною журавлі... Летять і звідти вони восени, часом сідають на острові, щоб, перепочивши ніч, знятися знову в небо цілою зграєю, продовжуючи свій довгий шлях за сині моря та океани.
Може, відчула Ганджиха, що й цієї осені не доведеться їй побачити рідних, бо особливо сумно звучить її пісня на тихому подвір'ї.
Не чув Мартин, коли підійшла до тополі Оксана.
— А-а, циганочка,— сказав він жартівливо, як і завжди.— Ну, сідай, розкажи мені, як проводжала Миколая. Хоч поцілувалися з инм? Признавайся!..
— Не треба... не говори мені про нього.— І вперше помітив Мартин в її очах сльози.
— Ти плачеш? Оксано!..— схопився на ноги, вражений. Щось дивне сталося з нею. Вона довірливо впала обличчям
йому на груди, несподівано заридала... Мартин розгубився.
— Він образив тебе... Щось негарне сказав?.. Я знаю... він ревнує...
— Як міг... пе вірити... Адже знає, що я люблю... люблю його...— вимовила вона слова, що вирвались самі собою з душі, сповненої гіркої образи та болю.
Мартин гладив її пахуче волосся, відчував на своїх грудях тепло її дихання, вологу сліз, що змочували йому сорочку... Мовчав... Та і які слова він міг знайти в цю тяжку для нього хвилину, коли його власне серце, здавалося, краялось на частки, а він не мав права сказати їй про свої почуття і свою любов.
Отак би взяти в гарячі долоні її заплакане обличчя, впитися губами в її повні й червоні, мов достигаюча вишня, губи, розказати з такою ж одвертістю їй про те, як блукає він у степу, як вимовляє її ім'я і голос його чують тільки пташки та вітри крилаті...
Але він не сміє про це сказати їй. Навіщо? Адже любить вона іншого... Хай не знає, нічого не відає про його любов, що народилася тут, на острові Бірючому, і засяяла в юнацькій душі, як сяє в небі зірка вечорова.
— Ти не плач,— втішав він її, мов старший брат.— Я скоро виїду звідси, і знову все буде так, як було досі... Я знаю... Ти заспокойся...
Чи в словах його, чи в інтонації голосу відчула вона раптом незвичайне хвилювання, і це примусило Оксану одірватися від нього. Заплаканими очима глянула в його очі і, ні слова не промовивши, побігла геть. Тільки майнуло поміж зеленню віт її плаття та зашуміло листя на виноградних кущах.
— Оксано!.. Куди ж ти втікаєш? Зажди!..
Не повернулась. Стиха шелестіла над ним тополя, а від хати линула журлива пісня Ганджихи, і долітав з-за пагорба, не стихаючи навіть вночі, шум Азовського моря, що теплими хвилями плескалось у сонний берег.
На обрії з'являється біла як сніг хмарина. Вона швидко росте, захоплюючи собою виднокруг. Стає сизою. З півночі дме могутній трамоитаи. Досі спокійне, морс починає вкриватися піною. Літають над берегом чайки, припадають до води, і їх жалібне квиління губиться у плескоті хвиль.
На березі стоїть Оксана з Пальмою. В очах Оксани тривога і страх... Гляне-погляне на хмарину, а вона росте, насувається, все густішає. Помітно чорніє під нею вода, вкриваючись білими гребенями. Оксана вдивляється в далечінь, але не помічає там знайомого баркаса.
— Буря починається, справжня буря.
Поплив Мартин з самого ранку в море і досі не повернувся.
— Що ж робити?.. Нема... Нема його.
А вода стає все чорнішою. А хмара вже зайняла собою півнеба. І суне, грізна і невблаганна, над морем, розбурхуючи його глибини.
— Загине... Ой загине ж Мартин.
Та раптом серед високих хвиль з'являється баркас. Він то виринає на поверхню, то потопає у воді.
— Бачиш, Пальмо, бачиш? Онде він! — радо скрикує Оксана, але радість її недовга. У баркасі видно вже людину в синій сорочці, а Мартин же у білій поплив з дому. Тривога стає більшою. Придивляється до тієї людини Оксана: "Хто ж це, хто пливе до острова в таку негоду?"
Все ближче баркас... Метнувшись до води, гавкає Пальма. Сумніву більше немає: до острова наближається Микола.
Оксана здіймає косинку, махає нею в повітрі, щось кричить, а що саме — не добрати. Микола Ремез налягає на весла. Він не забув, як останнього разу проводжала кохана його. Краще не згадувати! Востаннє поговорить з нею, спитає: або він, або той... земляк полтавський.
І ось вона, як і завжди, чекає на нього. Хвилюючим теплом сповнюються груди. Ладен він уже не згадувати більше минулої зустрічі. Даремно пив тоді горілку і, здається, образив орнітолога... пташиним базаром...
— Миколо-о-о!.. Швидше давай до берега-а-а!..
Шкіпер обертається. Уже помітно її обличчя. "Чим вона стривожена так? Що сталось?" Водяні гребені б'ють у борт, обдаючи одежу солоними бризками. Недалеко вже берег. Весело мотає пухнастим хвостом Пальма, гавкає. То підбіжить до води, то відбіжить назад, коли накочується запінена хвиля. Причалює до берега змокрілий від бризок Микола.
— Що сталося?
— Поплив на баркасі... У морі... один...
— Батько?
— Ні... Мартин. Ще зранку... І досі нема. Він же моря не знає... Може загинути...
Шкіпер мовчки дивиться в морську далечінь.
— Миколаю,— схоплює його за плечі, в очі дивиться. В очах тих і страх, і благання.— Врятувати його треба, чуєш? Попливемо удвох... Загине він... прошу тебе...— Вона йде до баркаса. На босі ноги їй набігає тепла хвиля.
— Не пущу! — говорить, нахмурившись, Микола.— Бачиш: буря надходить.— І, ні слова більше не промовивши, він одча-лює від берега.
— Загине... загине Мартин...
Неначе серце вирвали в Оксани. Зів'яла одразу.
— Не схотів. Та я ж до нього ставлюсь як до друга... Не чула вже, коли підійшла до неї мати.
— Хто поплив? — запитала вона, придивляючись.— Миколай?.. Він і є. Та нащо ж ти його відпустила? От лихо! У таку бурю на баркасі... Мико-ла-ай! — закричала Ганджиха своїм сильним голосом.— Завертай назад! Заверта-а-а... Горенько ж ти моє!.. Один поплив, та й нема... А другий теж на вірну смерть...— І знову гукала його. Та Миколай відпливав все далі й далі. То потопав його баркас, то виринав на високому гребені хвилі, щоб знову провалитися потім у водяну пучину.
— Що ж його робити? — промовила вкрай розгублена Оксана.— Не схотів... Поплив до свого судна... відмовився...— Дівчина дивилася в море, бурхливе, грізне в своїй стихійній величі.
— Треба, щоб наш батько метнувся на коні в якесь село та підійняв людей або подзвонив до Генічеська: хай вишлють рятувальний катер.— І Ганджиха помчала до двору, гукаючи ще здаля чоловіка:
— Іване, запрягай коня та змотайся до Степок або Кирилів-ки. Чуєш, Іване? Мерщій! Хлопців рятувати треба.
Але з подвір'я ніхто не обізвався. Поки вона ото до моря сходила, чоловік у своїх справах виїхав з двору і був уже далеко в степу.
— А, матінко ж моя... Та що ж його робити? — Ганджиха злякано позирала в небо, де напливали сизі армади хмар. Здавалося, їм не було кінця-краю. І тоді жінка, схопивши з стіни рушницю, вийшла з хати: вистрілила в повітря, надіючись, що чоловік, зачувши постріл, повернеться.
І справді, спинився у степу Ганджа, почувши постріл.
"Що б це значило? — подумав він.— На моєму подвір'ї стріляють..." Одразу ж завернув коня.
(Продовження на наступній сторінці)