Забудько (витягає з лантуха макітру, а в макітрі... кошеня). На, їж!
Зміючка. Ой дурні! Несусвітні дурні! І де ви вродилися отакі?
Незнайко. Не знаю. (Викидає кошеня за хату).
Зміючка. Візьміть пилку та спиляйте сухого дуба, наколіть дров і нікуди не відлучайтеся, доки я вас не покличу. Ідіть робіть, що вам загадую.
Забудько. Хлопці ми підневільні... Ходім, Незнайко!
Незнайко. Ходім, Забудько.
Виходять.
Зміючка. Дізнається Баба Яга, що свиту її пошматовано,— ще й мені перепаде... Краще заховаю її кудись. (Ховає свиту).
Входить Яга.
Яга. А що, прийшов уже наймит Кирило? Зміючка. Іде. Ось він іде.
Входить Кирило.
К и р и л о. Ви кликали мене, Бабо Яго?
Яга. Кликала. Хочу нову роботу тобі загадати.
Кирило. Слухаю.
Яга. Піди у стадо, забий сто пар волів, вичинь шкіри, буду я з них майструвати корабель.
Кирило. Та хіба ж із шкір майструють кораблі? На корабель потрібна деревина.
Яга. Без тебе знаю. Я хочу на дно морське опуститися, щоб знайти чарівний перстень. Вибери сто пар волів найкращих.
Кирило. Добре. А м'ясо куди дівати?
Яга. Що сама з'їм, а що моїм друзям роздам, Вовкам-сі-романцям. Бистрих Яструбів нагЬдую, Лисицю-сестрицю почастую, ще і в діжках засолю.
Чути гавкання собак.
Що там за гість?
Зміючка. Дівчина... Якась дівчина йде сюди.
З'являється Орися.
Кирило. Доню моя... Орисю!
Орися. Тату! Яка я рада! Ой, яка ж я рада, що розшукала вас.
Кирило. Як же ти потрапила сюди? Хто тебе провів?
Орися. Дівчина мені зустрілася в лісі. Я запитала у неї дорогу до хати Баби Яги.
Яга. Де моя хата, того ніхто не знає, крім моїх друзів вірних. Ти говориш неправду.
Орися. Ні, я кажу правду. Снігуронькою мені та дівчина назвалася. Така люб'язна, добра. Оце ж вона і привела мене сюди.
Кирило. Щось трапилося вдома?
Орися. Татусю, ви, певно, пам'ятаєте той день, коли у селі, біля річки, я пізнала ту дівчину, що мене осліпила. Я довіку той голос не забуду. Прикинулась тоді вона подорожньою, попросила води напитися...
Кирило. Не доберу, для чого ти мені це все розповідаєш?
Орися. А для того, що вона мені у відра кинула страшної отрути, бо коли я полила водою квіти, на третій день вони стали чорні, мов земля, а на четвертий згоріла наша хата.
Кирило (здивовано). Хата!.. Наша хата...
Зміючка (торжествуючи). Я так і знала, що згорить.
Орися (здригнулася). Що чую я? Татусю... Той самий голос.
Кирило. Доню, ти, певне, обізналась.
Орися (гаряче). Ні, тату, ні... Не обізналась. Це вона, вона мені у лісі... Вона у відра кинула.отрути.
Кирило. Скажи, Зміючко, дочка моя... говорить правду? Не крийся.
Зміючка (визивно). А я й не криюсь. Росою з квітки сліпоти я бризнула їй в очі.
Кирило (гнівний кидається на Зміючку). Уб'ю!
Яга (схопила кулак наймита). Спинися і слухай, що говоритиму. Нікому я не дам скривдити онуку.
Орися. Таточку... Не займайте її. Ходіть звідси. Тут недобрі люди живуть. Я їх боюся, боюсь! Таточку, де ви?
Кирило. Я тут, біля тебе, доню. (До Яги). Ти, Бабо Яго, знала, що твоя онука вчинила такий жорстокий злочин над моєю дочкою?
Яга. Знала.
Кирило. І, знаючи, взяла мене до себе в найми? Робив два роки чесно, сумлінно, робив на моїх лютих, смертельних ворогів...
Яга. Опам'ятайся, наймите! З ким розмовляєш так?
Кирило. Дочку... Єдину мою радість... Єдину втіху затемнили, а я, одурений батько, пішов робити наймитом, надіявся, вірив, що доньці моїй буде повернено зір.
Яга. На дні синього моря росте така квітка чарівна, що на своїх пелюстках променистих цілющу росу має. Та хіба ж можна ту квітку дістати? Подумай сам.
Кирило. Значить, нема надії?
Яга. Нема. Довіку їй бути сліпою!
Орися. Довіку...
Кирило. Що ж, і з сліпою донечкою ми якось проживемо на світі. Але ти, Бабо Яга — костяна нога, запам'ятай: два роки я робив у тебе, і жодної копійки ти не сплатила за мою важку працю. Прощаю тобі навіть це, але не можу я простити...
Яга (люто кричить). Досить! Терпець мені увірвався! Ти розгнівив мене, і я тобі скажу: тільки з моєї волі можна вийти звідціля, бо той, хто потрапить у мої володіння,— назад уже не повертається.
Орися. Тату! Таточку, де ви? Боюсь...
Кирило. Ні, Бабо Яго, по-твоєму не буде! (Кидається на неї, починається бійка).
Орися. Тату! Татусю...
Зміючка (схоплює Орисю, б'є її дубцем по руках). Сиди. Сиди отут на місці.
Яга (переможно). Ну, ось і впоралась з тобою, Кожум'яко. А щоб надалі ти мені коривсь...
Кирило. Не діждеш... Не коритимусь!
Яга. Примушу!
Орися. Тату... Боюсь... Боюся... Де ви? Яга. До темниці відвести їх. Три дні їм не давати ані хліба, ані води!
Зміючка (бере меч). Забирай свою дочку, й ходімо! (Ви* водить їх).
Яга (глянула на сонце). Пора вже й гостям прибувати. Загавкали собаки.
Хто ж це буде моїм першим гостем? (Розглядає). Ведмідь...
Входить Ведмідь.
Ведмідь. Ну, ось і прибув я. Здрастуй! Вітаю! Яга. Друже мій дорогий, рада тебе бачити в себе. Ведмідь. Скільки вже разів на віку твоїм ранкова зоря займалася?
Яга. Так багато, що й не злічити. Ведмідь. Сто літ маєш? Яга. Дев'яносто дев'ять.
Ведмідь. З вигляду ще міцна. Житимеш довго.
Собаки спочатку гавкають, потім боязко виють. Входить Зміючка.
Ростеш?
Зміючка. Росту. Ведмідь. Ну, рости.
Яга. І кого це мої пси так злякалися? Ану глянь, Зміючко, в тебе очі молодші.
Зміючка. Прибули Вовки-сіроманці, а разом з ними й Лисиця-сестриця.
Яга. Добре.
Зміючка. Бачу ще Яструбів... Он вони з-за лісу на стежку сіли...
З'являються гості.
Вовки (завиваюча). Ми вовки. Гау! Гау! Гау! Довгого життя на многі літа бажаємо. Гау! Гау! Гау!
Яга. Спасибі вам, друзі мої вірні, гості любі. Сідайте!
Вовки всідаються.
Лисиця. Я так поспішала, так поспішала, щоб тебе, моя сестрице, привітати. (Цілує Ягу). Ти ще така молода, гарна собою. І постать у тебе струнка, і очі сяють, мов зорі в небі. Як хотіла б я в твої літа хоч трішечки бути схожою на тебе.
Яга. Спасибі тобі, Лисице-сестрице, на добрім слові. Твою приязнь ціную, шаную твій розум, дружбою з тобою перед усіма горджусь.
Яструби (говорять швидко, рубано, махаючи крильми). Ми покрили відстань не малу, вітаємо тебе, Баба Яга — костяна нога. Сто літ тобі жить! Сто літ тобі їсти й пить! І горя не знати, і нас, Яструбів, не забувати!
Яга. Не забуду вас, дорогенькі Яструби, не забуду. Ще немає моєї куми Сови-нічниці, але вона обіцяла прибути, як місяць зійде.
Входять Забудько і Незнайко, витирають спітнілі обличчя.
Забудько. Ну, все. Роботу скінчили. Можна йти відпочивать?
Помітили гостей, сміливо їх розглядають.
Ведмідь. Оце і є ті молодці, що ти мені, Яга, про них розповідала? Хто ж із них Івасик-Телесик?
Яга. Телесик стоїть біля скелі, прикутий ланцюгами. (До Зміючки). Піди скажи, хай розкують ланцюги і приведуть його сюди. Я вам, любі мої гості, покажу хлопця, що ні в чому не схотів мені коритися.
Зміючка. Все буде зроблено, бабусю, як ви звеліли. (Виходить).
Забудько. А нам теж можна йти?
Яга. Заждіть. Я, любі мої гості, хочу вас потішити сьогодні. Ось гляньте на них. Це в мене дурники. Ось ти, Незнайко, скажи: чим коней годують?
Незнайко. Не знаю.
Яга (до Забудька). Що скажеш ти, Забудько? Забудько. Коней? Чим годують коней? Та сметаною.
Загальний сміх. Із-за лісу підводиться місяць. Гавкають собаки.
Яга. Місяць зійшов. Певне, моя кума Сова-нічниця прилетіла. Так і є.
З'являється Сова.
Сова (говорить так, немов плаче мале дитя). Я прилинула до тебе, кума Яга — костяна нога. Я бажаю тобі здоров'я, щастя, довголіття...
Яга. Рада я, що ти прибула мене поздоровити.
Сова. Я вітаю гостей! У-а-а! У-а-а! У-а-а! (Вмощується на пеньку).
Забудько. Уже нам можна йти? Яга. Заждіть.
Входять Зміючка і Телесик. Ось він, непокірний Телесик!
Гості оглядають його з зацікавленням. Телесик тримається сміливо, незалежно, гордо.
Телесик. Що тобі від мене потрібно?
Яга. Хочу в тебе дещо спитати та послухаю твою відповідь, а тоді, може, на волю відпущу, а може... Телесик. Що "може"?
Яга. Скараю тебе на смерть, коли загадок моїх не відгадаєш.
Незнайко. Пам'ятай, ми тебе у біді не покинемо. Яга. Що? Роздумуєш? Боїшся?
Телесик. Не боюсь. Загадуй свої загадки. Я згодний.
Яга (бере на ганко$і сито). Ось тобі десяток варених яєць, посади на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, щоб ти зарізав трьох, спік мені на снідання. Не зробиш цього — буде тобі смерть.
Забудько (лячно). Що ж ти будеш робити?
Незнайко. Хіба ж можна таке загадувать?
Телесик (підійшов до ганку, взяв горщик). Каша... Пшоняна каша.
Яга. Ну і що ж?
Телесик. Виори, Бабо Яго, поле, посій на ньому оцю кашу, і щоб вона за ніч виросла просом, поспіла на ниві, і щоб ти теє просо скосила, змолотила, натовкла пшона годувати ті курчата, що я їх маю тобі подавати на снідання.
Яга (нервує). Ще тобі загадку загадаю. (Зриває під вік-ном стеблину льону, дає Івасикові). Візьми оце стебло льону, вимочи, висуши, побий, потіпай, напряди й витчи мені до ранку сто локіт полотна.
Гості. Оце придумала Яга!
(Продовження на наступній сторінці)