— "Государь, этих доблестных георгиевских кавалеров вполне достаточно,— сказал Воейков,— для того, чтобы ваше величество, окруженный этой славной свитой, могли явиться в Царское Село. Там вы станете во главе верных вашему величеству войск Царскосельского гарнизона и двинетесь в Петроград к Государственной думе. Там взбунтовавшееся войско вспомнит царскую присягу, и вы сумеете справиться с молодыми солдатами и революционерами". В этот момент в поезд вошел генерал Цабель. "Все это ложь,— сказал он.— Вас обманывают. Вот телеграмма. Смотрите. Она подписана петроградским комендантом Николаевского вокзала поручиком Грековым. Вы видите, тут приказ задержать на ст. Впшера поезд литера "А", а затем направить его в Петроград, а ие в Царское Село". Государь воскликнул: "Что это? Поручик Греков — комендант Петрограда?" А Цабель сказал: "Ваше величество, в Петрограде шестьдесят тысяч войска во главе с офицерами уже перешло на сторону Временного правительства. Ваше величество объявлены низложенным".
— Розвалився царський трон.
— Куди ж Гюго, царя, дінуть? На дачі буде жити, чи легшу роботу для нього знайдуть?
— "Родзянко объявил по всей России о вступлении в силу нового порядка. Ехать вперед нельзя. На всех дорогах распоряжается депутат Бубликов". С крайним изумлением, растерянностью и горечью государь воскликнул: "Но почему же мне ничего не сказали об этом раньше? Почему говорят только сейчас, когда все кончено?" Но через минуту сказал со спокойной безнадежностью: "Ну, и слава богу. Я поеду в Ливадию. Если потребует народ, я отрекусь и поеду к себе в Ливадию, в сад. Я так люблю цветы".
— Не слід йому їхати до Лівадії. Стільки крові народної пролив...
— А що ж ти хочеш? — обережно спитав Трохим Іванович, дивлячись на селянина, одягненого в старенький піджак.— Ну, відповідай!
— Те, що я хочу, лишиться в моїх думках. І ти мене, Трохиме Івановичу, не випитуй...
— Я так, для інтересу.— І він знову уткнувся в газету, читаючи поволі й неголосно: — "Многие из присутствующих лиц, составляющих свиту государя, утверждают, что в эту минуту генерал Воейков воскликнул, что "остается одно — открыть Минский фронт немцам, и пусть германские войска придут для усмирения этой клоаки". Адмирал Нилов, как он ни был пьян, взволнованно сказал: "Вряд ли это удобно, ведь они заберут Россию и потом обратно нам не возвратят". Воейков продолжал настаивать, уверяя, что, по словам княжны Васильчиковой, император Вильгельм воюет не с Николаем, а с Россией, преследующей противодинастические стремления. Государь ответил на это: "Да, об этом много раз говорил мне Григорий Ефимович (Распутин)".
— Листівку нам солдата показували... Просто стид і сором... Распутін з царицею голісінькі... Тьху!..
— "Но мы его не слушали,— продовжував читати Безсалий, що, як губка воду, вбирав у себе кожне прочитане слово.— Это можно было сделать, еще когда германское войско стояло под Варшавой. Но я никогда не изменил бы русскому народу".
— Не "ізмінив"... А у п'ятому році в Петрограді хто дав наказ розстрілювати робітників? Жінки там були, діти, старики немічні... А тепер, чуєш, до Лівадії він хоче їхати, квіточки нюхать... Забити його треба, як убивав він трудовий народ. Не шкодуючи — забити! — повторив уже сміливіше селянин, одягнений в старенький кожушок. На нього з острахом подивилися всі.
— Гляди, Мефодію, посадять тебе за такі розмови під арешт, тоді нікому буде стерегти ізаровський ліс.
Трохим Іванович удав, ніби він нічого не чув, про що розмовляли МІЖ собою селяни, і читав далі:
— "Последний раз я видел Николая в четыре часа тридцати минут вечера верстах в тридцати от ст. Русса. Он вышел на площадку землисто-бледный, в солдатской шинели с защитными полковничьими погонами. Его папаха была сдвинута на затылок. Он несколько раз провел рукой по лбу. Растерянным взглядом обвел станционные постройки".
— Знову, певно, нализався горілки.
— "С ним рядом, тяжело покачиваясь, стоял пьяный Нилов и что-то напевал. Постояв минуту, Николай вошел обратно в вагон. Поезд тронулся. Попасть на него я не мог".
Трохим Іванович закінчив читання і з хвилину, а може, й дві, мовчки розглядав листок, потім, повернувши його візникові, сказав:
— Ти знаєш, що тобі може бути, коли цю штуку знайдуть у тебе стражники? Не знаєш? Тебе за цей листочок можуть на каторгу вислати.
— Ну-ну, Трохиме Івановичу, ти не залякуй. Не сам же я... Он скільки нас на станцію їздило. Всі ми відповідачі. А Мефо-дій порадив до тебе зайти, бо ти грамотій, ти теж разом з нами цю бумагу читав, отже, й тобі доведеться відповідати.
— Я радив до Македона,— обізвався Мефодій,— а вам закортіло швидше прочитати. Але ви нічого не бійтеся. Царя нема, значить, все повинно тепер бути по-новому.
А другого дня вся слобода вже знала про здійснений переворот. Особливо раділи солдатки. Адже коли нема царя, значить, кінець війні. Значить, фронтовики повинні скоро повернутися додому.
Але минали дні за днями, а солдати не повертались.
До Софіїної кімнати служниця внесла букет розквітлого бузку, поставила у квіткову вазу. Відламуючи зайві гілочки й листя, вона спитала:
— Чи можна мені, Софіє Іванівно, відлучитися на годинку? Приїхав на побивку Яків Македон. Хочу в нього дізнатися, чи не зустрічався вій з моїм чоловіком.
Служниця помітила, як на щоках Софії зайнявся рум'янець, як засвітилися радістю очі.
Скільки безсонних ночей минуло у спогадах про нього, Якова. І ось так несподівано він прибув до слободи, але не зайшов побачитися з нею, ні єдиним словечком не дав знати їй про себе. Про цю новину, на жаль, Софії доводиться дізнаватися від служниці. Яків у слободі. Яків повернувся з фронту, і вона вже не відпустить його від себе нізащо в світі. Зуміє свій давній план здійснити.
"Боже мій, що зі мною робиться?" — подумала Софія, глянувши мимохіть у дзеркало. їй стало незручно перед служницею— свідком її хвилювання й радості.
, Служниця стояла мовчки, чекаючи на відповідь.
. — Іди... Можна відлучитися... Але прошу... Скажи ти йому, мовляв, Софія Іванівна просить до себе в гості. Обов'язково щоб зайшов сьогодні надвечір... Ні, зажди... Краще передай йому записку.— Вона написала йому кілька слів, поклала листок паперу в конверт, старанно заклеїла його. Служниця вийшла. Софія нічого не могла робити. Всі думки її линули до нього. Всі поривання її були зв'язані в цю хвилину з ним, дорогим і коханим, що його вона ждатиме, як нікого ще так не ждала в житті. Приходили до неї в справах люди, але вона нікого не приймала, ні про які справи не хотіла зараз говорити.
— Завтра... Прийдете завтра... Сьогодні я нездужаю.
Спровадивши відвідувачів, вона підійшла до гардероба, почала приміряти найкоштовніше вбрання, але тут же, оглядаючи себе в дзеркалі, бракувала його, змінюючи іншим.
Згадавши про темно-вишневе плаття, те саме, в якому вона їздила до мамврійського дуба, Софія лишилася задоволена своїм вибором. Саме в цьому платті хотілося їй тепер зустріти Якова. Дивлячись у трюмо, вона розмовляла сама з собою, знаючи, що її ніхто не підслухує.
— Любиш? Любиш, Софіє, Якова? Ну скажи, любиш?
. Із дзеркала дивились на неї сповнені хвилюючого щастя очі. І раптом з'явилася думка: "А що, коли він не прийде? Батько розкаже йому про Пимона, і Яків не прийде".
Але цю тривожну думку відігнала геть. Він повинен прийти. Повинен, нарешті, дізнатися, який він потрібний їй, як знудьгувалася вона за ним, як страшно їй буває залишатися вечорами самій у цьому великому будинку, повному всякого добра. Бона буде прохати... Так, так, навіть прохатиме, щоб він лишився в слободі, щоб зустрічався з нею, як і раніше. А вона вже потім зуміє розбудити в ньому колишнє кохання, примусить витравити з свого серця й забути назавжди образ Ніни Черкашиної.
Софія нетерпляче чекала повернення служниці. Як ніколи, повільно, здавалося, минав час. Уже кілька разів підходила дlt;gt; вікна, дивилась в ту вулицю, де живуть Македони. Коли б тільки Яків лишився в слободі!
Софія пригадала невелику кімнату поблизу фронту, зустріч і розмову з Яковом, його образливе відмовлення... А їй досить було б тільки забажати — і вона могла б одразу вийти заміж. Не один уже ласий молодик з інтендантства пропонував їй свою руку і серце. Не один з них, охмілівши, повзав перед нею навколішках, благаючи дозволу поцілувати ручку. Хоч вона й не вчена, зате багата, красива, розумна. їй смішно було дивитися, як поважні підполковники і навіть полковники признавалися їй у коханні, шаленіючи від пристрасті. Софія в такі хвилини вміло підсовувала договори на вигідних для неї умовах, просила написати рекомендаційні листи до впливових осіб, уміла вдало обробити свої справи і за це платила їм, розпусним гульвісам, удаваною ніжністю, нещирим поцілунком... І тільки...
Свою пристрасть і свою ніжність зберігала вона для людини, яку любить давно. Цією людиною був Яків Македон — молодий, красивий, розумний столяр, з яким вона згодна в будь-який момент з'єднати свою долю. Але на шляху до її щастя стояла тепер Ніна Черкашина. І коли Яків одружився з нею, то даремно вона чекає на його прихід. Ця думка обпалювала її серце, викликала в ній почуття безумних ревнощів і люті до суперниці.
(Продовження на наступній сторінці)