— Тату, таточку, рятуйте нас! — І Марія впала на коліна.— Сяде Карпо в тюрму, що зі мною буде? Пожалійте його... Прошу, благаю вас...
— Замовчи, дурна! — гримнув на неї батько, і Марія затихла, підвелась на ноги, потім скрикнула знову: "Пропала ж я, пропала!.." — і з риданням вибігла з хати.
Материнське серце першим відчуло горе і стало на захист рідної дитини.
— Аркадію... Дочку нашу пожалій. Не розбивай життя... Зглянься...
— Помовч, стара! Розмова ще з ним не закінчена.— І, так же суворо дивлячись на зятя, Аркадій Павлович запитав: — Що думаєш робити?
— Сподіваюсь, папашо, що виручите мене у такій біді.— І Карпо вперше сміливо й нахабно глянув тестеві в холодні, безжальні очі, що ховалися в густих кущуватих бровах.
— Даремно сподіваєшся.
— Як? — здивовано розкрив рота Карпо.— Значить, ви... категорично... проти мене?
— Категорично,— відповів з нещадною жорстокістю тесть.— Сам знав, що робив, сам і відповідай.
Нервово смикнулася рука, кинувши портфель на диван. Очі звузились, стали колючі й злі.
— І це ви мені таке говорите, папашо? — Очі стрілись з очима. Одні палають зневагою й презирством, другі — образою, гнівом.
— Забули, папашо, скільки разів я вас виручав? І лісом, і послугами всякими...
— Ти в мене живеш, ти мій хліб їси... Мусив допомагати. Карпо Нехльода ще більше розлютився.
— Що я чую, папашо? Ви в своєму розумі? Я ваш хліб?.. А моя зарплата?..
— Про це у Марії питайся.
— Я знаю... Вона давала...
— Давала,— підтвердила Ганна Федорівна, боячись сварки.— Давала на харчі.
— Не бачив... Не знаю,— сказав тесть, і в нього засмикалося повіко.— Злодієві, розтратникові не допомагатиму! Знай, я не такий багач, щоб тисячами розкидатися.
У Карпа очі стали вузькі, мов щілинки, вузькі й люті. Незважаючи ні на Прохора, ні на Віру, не помічаючи тещі і її жалісливого погляду, він бачив перед собою тільки невблаганні, суворі очі тестя, що їх нічим не в силі був розжалобити, і, відчуваючи й розуміючи це добре, Карно тоном згубної приреченості запитав:
— Значить, під ніж мені йти, папашо? Нехай, значить, ріжуть, топчуть, вам не жаль? Так знайте: сьогодні вони мене втопили, а завтра за вас візьмуться і вас з'їдять, товаришу Шумейко! Підріжуть вам крила, бо захисту ні від кого не буде... Є млин, а завтра не буде млина! Вони візьмуть... їх не зламати, бо за ними сила, за ними влада. Подумайте, ким розкидаєтесь? Про дочку подумайте свою, пожалійте її...
— Не вмовляй! Як сказав — так буде! Ні копійки тобі не дам. Умів розтрачувати — умій тепер відповідати! Ти ж комуніст, то дій по-партєйному!
— Жалиш у таку хвилину? Ну, нічого... Тепер я знатиму, біля якого гада жив, кому допомагав.
— Ну-ну, ти говори, та не заговорюйся!
— Знаю! — кричав, уже не володіючи собою, Карпо.— Я знаю, гроші в тебе є!.. Та попливуть вони, як вода. Без мене продподатками тебе задушать. Не поживишся добром своїм... Паровий млин заберуть. Я стримував, я охороняв, а тепер відберуть!
— Що ти мелеш, дурний? Без твоєї допомоги обійдуся. Сам з ними подружу. Млин як був, так і лишиться при мені.
— Не лишиться! Скрутять і тебе. Радянська влада сильніша... І вони прийдуть! Рубан прийде, Шульга, Олійниченко... І ти їм віддаси ключі й замки. Все віддаси!
— Годі! — втрутився у сварку Прохор.— Не дозволю батька ображати. Чуєш? — і став перед Карпом, готовий до всього.
— Ти? Знову битися хочеш?
— Битимусь, коли не припиниш отаких розмов.
— Куди я потрапив!.. У якій сім'ї жив? Тут же всі вороги мої, вороги! — кричав Карпо, метаючись по хаті.— Де мій картуз, де портфель?
Портфель йому подала Віра, а картуз був у нього на голові.
— Кінчено! Чужі... Всі тут мені чужі, всі ладні мене втопити. Та знайте, я постраждаю, але й вам не солодко буде. Ще ви пошкодуєте за мною. Не люди ви — гадюки отруйні! Будьте ви прокляті! — І він, грюкнувши дверима, вискочив на подвір'я. До нього метнулася Марія, але він, ображений, засліплений гнівом, крикнув на неї:
— Геть! Геть від мене!.. Ти теж така, як і вони... Гадюка!
— Карпе, чому ж ти гніваєшся на мене? — запитала, зупинившись перед ним, Марія, але він нічого їй не відповів.
Де блукав той день і де ночував три ночі, того не знали в сім'ї Шумейків. І дізналися тільки на четвертий день, коли у Карпа Нехльоди двоє міліціонерів одібрали наган, а його самого арештували й відправили до повітового міста.
Там його віддали до суду, а потім одвели під конвоєм до в'язниці.
Зовсім несподівано Зінька одержала листа від чоловіка, і той лист збентежив її, вніс неспокій в душу, завдав нових страждань.
— Приїде восени... восени...— вимовляла вона розгублено, дивлячись на аркушик паперу, де не зазначено було навіть його адреси. Чи забув написати, чи не схотів, щоб вона, Зінька, знала, де він живе, з ким живе.
Лист був коротенький. Повідомляв у ньому Тарас, що він жив-здоров і що приїде додому гостювати. "Що ж мені робити?"
Зінька відчувала, як внутрішній жар обпалює їй щоки. Вона уявляє оту страшну хвилину сорому й ганьби, коли він переступить хатній поріг і побачить її, Зіньку, в такому вигляді...
— Тільки не восени! Потім... Пізніше,— вимовляла вона пошепки, наче він міг почути її слова, розуміти її душевний стан, бачити її зраду.
"Що робити? Що? — билася тривожна думка, мов птиця, посаджена в клітку, не знаходячи виходу.— Хіба зрушити дитя?"
Але сама вона тут же цього жахнулася. "Ні, ні, тільки не це! Убити радість, убити свою втіху, щастя, вимріяне, довгождане... Нізащо в світі!" І вже докоряла собі за слабодухість, за те, що навіть могла подумати про таке.
"Шукати інший вихід. Але який? Який же саме? — запитувала себе і не знаходила відповіді.— Я скажу йому, скажу Тарасові: "Ти поїхав, покинув мене напризволяще... Погасла до тебе любов, інший заволодів і серцем моїм, і душею... Його люблю й любитиму довіку". Тарас зрозуміє. Мусить зрозуміти... Адже в мене буде дитя від Прохора".
Згадка про милого завдала їй ще більших мук, страждань і тривоги.
Ось уже другий тиждень не приходить він до неї, і Зінька не знає, що трапилося з ним, чому раптом така дивна мовчанка. Даремно виходить вона у надвечір'ї на гору, де він завжди її ждав перший і кожного разу, зустрічаючись з нею, обіймав, голубив, дивився в очі їй своїми карими очима, що з них випромінювалось невидиме, але відчутне тепло й ласка, які сповняли її душу чимсь хвилюючим і радісним. Певне, то і є любов.
"Але чому ж вона почала згасати в нього? Чим я розгнівала, чим образила його?" Не пам'ятає такого випадку Зінька. Востаннє розійшлися з ним, як завжди.
"Чому ж не виходить більше він до мене вечорами? Може, розлюбив? Може, щось трапилося вдома? Але що саме?" Нічого Зінці не відомо, і ця невідомість гнітить, вносить тривогу, навіває неспокій і сум.
"Ну що, що могло скоїтися з ним? Як дізнатись? Чи підійти до саду і ждати його, виглядати, може, побачить і сам пояснить усе, і не буде тоді оцієї тривоги, що сушить мені серце. А може, він занедужав?" — прийшла несподівана думка, і Зіньці наче перехопило подих. Уявила, як палить Прохора жар, а па його гарячий лоб Віра кладе змоченого у воді рушника.
Що б віддала Зінька зараз, аби можна було їй увійти в кімнату, де він лежить, побачити його, побути з ним наодинці.
"І чому я така вродилася? Не маю щастя, і чи буде воно в мене, чи будуть тільки муки та страждання?"
Зінька відчуває, як з очей самі ллються сльози, рясні, чисті, падають на руки, на шиття.
Раптом у хату як буря вриваєтся Ольга. Переповнена щастям до краю, підвладна тому щастю, вона не помічає навіть сліз, а обхоплює Зіньку за шию, притискає її до себе...
— Ой Зіню, рідна. Та яка ж я щаслива! Ти знаєш, що сказав мені оце зараз Єгор Шульга? "Хочеш,— каже,— бути моєю дружиною, відгуляємо комсомольське весілля".— І зупинилась, відчула смак солоних сліз, що їх не встигла витерти подруга. Ці сльози, особливо зараз, вразили Ольгу, душа якої була щедро переповнена найсвітлішими почуттями.
— Що з тобою, Зіню? — Глянула в очі, повні сліз.— Зіню, дорога моя, скажи...
Зінька впала їй на груди, не в змозі стримати свого болю, почала причитувати:
— І навіщо я полюбила його? Занапастила тепер себе. Пропаща я, Ольго... Навіки пропаща...
Ольга, обнявши її, гладила тремтливі плечі, гладила волосся, намагаючись заспокоїти.
Безрадісно для Зіньки минув цей день, а надвечір вона вийшла до річки нажати татарського зілля, бо дуже любила його духмяні річкові пахощі. Та не так те зілля, як хотілося їй зустрітися з Прохором, бо вій іноді сам водить до річки напувати бистру Метелицю. Жне Зінька гострим серпом, а сама очей не зводить з провулочка.
І яка ж то була радість для неї, коли нарешті з'явився Прохор, тримаючи в руках ремінний повід. Вій не помітив її одразу у високому надбережному зіллі, зате вона стежила за кожним його кроком. Ось Метелиця ввійшла в річку, припала до чистої води, а Прохор стояв на ситій траві і злегенька підсвистував, заохочуючи тварину.
(Продовження на наступній сторінці)