Невідомо, що сталося б, коли б не став між ними Єгор. Схопивши Матюшину руку, парубок спокійно сказав:
— Не займай Зіньки!
— А-а-а! Так ти посмів захищати?
— Посмів. Нікому не дозволю її ображати!
Примруженими очима Матюша вдивлявся в Єгорове обличчя, вибираючи, куди і як зручніше вдарити, щоб одразу звалити свого супротивника з ніг. Ось розмахнулася рука, та так і застигла в повітрі, бо в цю секунду сильний Єгорів кулак першим викресав іскри з очей Матюші, збивши його з ніг.
Це все сталося так швидко й несподівано, що всі його спільники сторопіли.
— Ряту-у-уйте! Вбива-а-а!..— закричав старий Жигай, кинувшись до сина. Та Матюша спритно звівсь на ноги і, згоряючи від сорому й люті, потягнувся було рукою до кобури, щоб вихопити зброю, але пальці ковзались по холодній шкірі, не потрапляли одразу на застібку.
Грізною стіною стали навколо свого ображеного ватажка друзі й однодумці.
Невідомо, що трапилося б далі, коли б у цю хвилину вихором не мчала з гори просто на людей Шумейкова Метелиця, розколовши гурт на дві половини. За саньми волочився засніжений килим, а в санях нікого не було.
Севастян Жигай схопив сина за руку:
— Бачив? Нема... Кобила промчала, а свата нема. Невже пограбували? Матюшо, синку... Ходімо дізнаємось... Може, яке нещастя? Може, допомога потрібна? Ходімо! Облиш їх зараз. Нехай їм грець!
— Ну, гаде, я ще з тобою зустрінуся,— погрозив кулаком Матюша, і разом з батьком вони попрямували до сватової хати.
Розбрелися хто куди Матюшині спільники, і тоді Зінька сказала:
— Спасибі тобі, Єгоре, що заступився.
— А чого б і не заступитись, коли він ображає тебе негарними словами.
Хтось із хлопців нагадав:
— Я знаю, Матюша мстивий. Він тобі цього не забуде.
— А я не боюсь. Коли допече, то піймаю десь у закутку, зброю відніму і провчу добре, щоб надовго запам'ятав. І так вони залякують слобідську молодь. Зібралася компанія: той син попа, той з куркулів, і тримаються дружно, гади. Один за одного горою стоять. А ми мовчимо...
Розмова урвалася, бо всі почули цокіт копит і скрипіння снігу. Вулицею мчала бистра Метелиця, Правив нею Прохор, а в санях, поруч нього, сиділи Жигаї — батько й син. Слідом за саньми бігли Ганна Федорівна з невісткою.
— Мамо, вернімося назад,— умовляла Віра свекруху.— Вернімося. Вони самі знайдуть... Куди ж біжите проти ночі? Чуєте, мамо?
Та свекруха не слухала її вмовлянь. Побачивши хлопців, вона, захекавшись, зупинилася.
— Немає вже сил... Упаду...— говорила Шумейчиха, приклавши руку до грудей.— Четверть самогону поставлю... тільки розшукайте чоловіка... Дві четверті поставлю! Ой, чує моє серце, щось недобре сталося з ним у дорозі... Допоможіть... Не поскуплюся... Знайдіть його. •
— Що ж, хлопці,— спитав Єгор,— хазяйка просить, уважимо? Гайда за мною!
— І я з вами.
— Мамо, що ви надумались? Бачите, зривається сніг. Куди вам іти з хворим серцем? Повернімось додому!
— Піду!—уперто сказала Шумейчиха.— Як же можна не йти, коли з чоловіком, може, трапилось нещастя? Піду!
Холодний вітер пригнав снігові хмари. Він то завивав у ярах, то кружляв між кручами, то виривався на звивисту дорогу, обдавав крижаним холодом людей, але вони вперто йшли далі.
Гори лишилися позаду, а попереду прослалося широке поле, окутане темрявою. Пильно вдивлялася в нього Ганна Федорівна. То вчувався їй далекий крик, то ледь вловимий стогін, і тоді вона ще уважніше прислухалась і переконувалась, що то шурхотять у полі сніжні коси. Часом їх підхоплював вітер, вихрив ними в повітрі, засліплював очі.
Ганна Федорівна гукала чоловіка, але на її голос, сповнений відчаю й тривоги, ніхто не озивався.
Попереду чорніла смуга лісу. Шуміли під вітром голі дерева, шуміло на зимових дубах листя пожовкле, пругке, яке опаде тільки весною. Цей загальний шум, що котився по верховіттях, мов хвиля морського прибою, непокоїв Ганну Федорівну, будив у неї тривожні думки.
— А може, його вже й на світі немає, та, може ж, його розтерзала вовча зграя, і кісточок не знайдемо... Горенько моє!.. Горе тяжке... Та де ж ти, мій голубе, озовися! — плакала вона, голосячи, наче за покійником.— Та я ж тебе ждала, мого сокола, богу за тебе молилася, а ти ж поїхав і не повернувся. Та, може ж, твої рученьки заклякли з морозу... та, може, твої ніженьки вже не ступатимуть по землі... Ой хлопці, постарайтеся, допоможіть! Нічого для вас не пошкодую, тільки розшукайте мого хазяїна.
— Не вболівайте, не горюйте так. Може, ми тут шукаємо, а він собі десь у теплій хаті начальника станції сидить та по чарці п'є,— говорив Єгор Шульга, намагаючись заспокоїти Ганну Федорівну.
— Як же п'є, коли Метелиця додому прибігла одна, без хазяїна. Ніколи ж такого не бувало. Серцем чую — скоїлась біда... Шукаймо його, люди добрі, шукаймо!
— Те, що прибігла Метелиця сама,— нічого дивного в тому немає. Одірвалася з припони й помчала.
— Ой не вмовляй мене, Єгоре. Не заспокоюй, бо я заспокоюся тоді тільки, як його розшукаємо.
Йшли далі в глиб лісу, раптом Єгор Шульга, зупинившись, сказав:
— Хтось стогне в кущах.
— То листя шумить на дубі.
— Ні,— настоював Єгор,— я чув стогін.
Всі затихли, напружено вслухалися, раптом стогін, тихий, невиразний, повторився, і його тепер почули всі.
— Він... Аркадій!..— скрикнула Ганна Федорівна і першою шурхнула валянком у глибокий сніг. Та молодший і здоровіший за неї Єгор обігнав Шумейчиху. Вона бачила поперед себе широку сильну спину, бачила, як вправно юнак розводив руками холодну ліщину, прямуючи навпростець.
Біля старого дуба сидів у засніженому кожусі й шапці Аркадій Павлович Шумейко.
— Ну ось і знайшли. Живий хазяїн. Так що могорич сьогодні вип'ємо! — сказав Єгор, натякаючи на обіцяну винагороду. Але Шумейчиха, нічого не відповівши Єгорові, кинулась до чоловіка.
— Аркадію! Чого ти тут? Що з тобою?
— До вітру треба було... А коли повернувся — глядь, немає Метелиці. Тоді я пішов шукати...
— То чого ж дорогою не йшов? Чому тебе у такі хащі понесло? Та чи тобі очі туманом завіяло? Чи в тебе розум помутився?
— Не гримай на мене, жінко... Чуєш? Не гримай!.. Я спати хочу.
Від Аркадія Павловича тхнуло міцним горілчаним перегаром. Він ледве повертав язиком.
— Лихая година тебе носить!.. Вставай мерщій та ходімо додому, бо ти ж замерзнеш тут навіки.
Шумейко нічого не відповів, тільки знову з грудей його вирвався стогін, короткий, нестямний, і він заплющив очі.
— А лишенько! — скрикнула Ганна Федорівна, доторкнувшись до його холодних, закляклих пальців.— Він же рукавиці загубив. У нього ж пальці подубіли. Мерщій беріть його, хлопці, підводьте!
Хазяїн лежав байдужий до всього, мов колода.
— Вставайте, Аркадію Павловичу, ходімо до саней.
— Не займайте мене... Спатиму...
— Він нічого не тямить. Ой горенько ж моє! Та біднай ж моя голівонька! Та це ж він замерзає, коли його на сон хилить. Рятуйте! Виносьте силоміць на дорогу.
— Не хвилюйтеся,— знову почав заспокоювати Єгор.— Не з морозу, з похмілля йому хочеться спати.
— Несіть,— благала Шумейчиха.— Беріть його й несіть. Хлопці були дужі. Підняли хазяїна й понесли.
Та він, трохи отямившись, почав вириватися з їхніх рук:
— Не смійте! Сам піду. Сам! Ну, пустіть!
— Куди ж тобі самому йти, коли в тебе і руки, й ноги, мабуть, задубіли зовсім?
— Піду! — сказав з п'яною впертістю Шумейко. І, одвівши парубоцькі руки, мовив: — Метелиці не бачу. Подати сюди Метелицю!
— Навіщо вона тобі? Ходімо пішки. Так буде краще. Ти зігрієшся.
— І пішки можу... Ти гадаєш — не піду? Піду! Помогоричу-вав начальника станції, і знаєш, скільки вугілля матиму? Два вагони! Он як! — І, несподівано зупинившись, обвів охмелілими очима парубків.— А це хто? Що за люди? Що їм тут потрібно?
— Не впізнаєш хіба? Це ж наші хлопці, слобідські. Я їх попросила, щоб допомогли тебе розшукати.
— Єгора пізнаю... Чому тут? Чому не в млині? Я ж наказував.
— Встигну, хазяїне. Могорич ось вип'ємо, а тоді вже й піду.
— Не буде! Ніяких могоричів не буде!
— Ведіть його під руки, бо він упаде,— попереджала Ганна Федорівна, помітивши, як хитнувся Шумейко, але не впав.
— Не смійте! Кому сказано? Сам піду. Що я, хіба п'яний? Але на його протести не зважали, і він, пручаючись, все ж
ішов, підтримуваний з обох боків сильними руками.
Привели його додому, роззули, почали розтирати снігом приморожені ноги.
— Ой Єгоре, врятуй мені чоловіка! Нічим не поскуплюся. Довіку не забуду. Не дай йому стати калікою... Відморозив... Пропали ніженьки. Ой пропали!
— Ну чого ти?. Чого про таке дурне говориш? — бурчав на дружину Шумейко, але в тоні голосу відчувалася тривога, поступово зникав хміль, світлішали очі, а в них засвічувався тепер страх.
— Невже справді відморозив? — І хазяїн уже не гримав ні на кого, з довірою позирав на Єгора, на його червоні від снігу, вправні руки, якими той розтирав ушкоджені ноги.
— Три дужче, бо не чую їх,— і він сам поривався допомагати парубкові.
(Продовження на наступній сторінці)