«Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим» Валерій Шевчук — сторінка 60

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим»

A

    – Ну так от, Володьчику, фокусники – це такі люди, котрі ніколи вдома не сидять. Все вони десь їздять, а додому приїжджають раз на три роки. Пам'ятаєш, коли я приїжджав до вас востаннє?

    – Ні, – сказав малий, і я відзначив, що починаю інтригувати його.

    – Ясно, що ні, – мовив я, – бо ти був ще дуже малий. Я прийшов тоді разом із татом і ти мене страх як перелякався! Тоді на мені також були чорні окуляри…

    Скинув окуляри з прозорими скельцями і натягнув чорні. Тоді звів руку й тримав писанку двома пальцями: великим і вказівним.

    І я раптом помітив: хлопчик щось пригадав. В нього на переніссі зібгалася смужка, а голівка радісно закивала.

    – Згадав?

    – Та не міг він згадати, радісно сказала Марія. Тоді дуже малий іще був.

    – Нє, мамо, я згадав. – мовив схвильовано хлопчик.

    – Бачите, він згадав, – урочисто мовив я, підкинувши яйце і ловлячи його. Отже, я фокусник і їжджу по білому світі. Знаєш, що таке білий світ?

    Хлопчик замахав головою, гра починала його захоплювати.

    – Білий світ – це земля, по якій прокладено безліч доріг. Це поїзди, в яких їдеш не день, а тиждень, а то й цілий місяць. Отож, поки об’їдеш цілий світ, минає якраз три роки.

    – А ви колись мене візьмете з собою? – заблищали очі в хлопця.

    – Візьму, коли казатимеш мені "ти", а не "ви". Братові "ви" не кажуть, навіть, коли він уже сивий дід.

    – Хіба може бути брат сивим дідом? – спитав малий.

    Я помітив, що Марія встала, приязно всміхнулася й кивнула.

    Приготую вам чай, сказала тихо й пішла в сіни. Я зрозумів, що вона хоче залишити нас самих. Я й справді вже входив у роль, і тільки присутність жінки мене сковувала, соромився я трохи – адже знову доводилося ставати блазнем.

    – Ти ще не знаєш, що таке мати дорослого брата, – сказав я. – Він може бути хлопцем, дідом, поважним дядьком або ж таким, як я, особливо тоді, коли він чарівник. А я чарівник. Не віриш?

    – Чарівник чи фокусник? – спитав малий.

    – І те й друге. Бо кожен фокусник – чарівник, а кожен чарівник – фокусник. Дивися, – мовив я і почав втирати писанку в долоні. – Оп!

    Хлопчик розсміявся.

    – Як ти це зробив?

    – Секрет фірми, підморгнув йому я, хоч він того підморгування не побачив – був–бо я в темних окулярах. – А тепер ми те яйце–райце пошукаємо…

    Я почав ходити по хаті, зазирнув під стіл (це був убогий, старий, погризений шашелем стіл), під ліжко (це було убоге, залізне, покрите ви тертою ковдрою ліжко), підняв стільця, на якому сиділа Марія (стілець був розхитаний), підійшов до шафи (так само поточеної шашелем) і тільки тоді рушив до малого.

    – Яйце в тебе в оці, – сказав безапеляційно.

    – Як так в оці? – хапнувся за обличчя малий. – Немає там його!

    Я взяв його обличчя в долоні й пильно обдивився вирячені оченята.

    – Правильно, нема, осьде воно, – я простяг руку й витяг писанку з кишеньки його благенької бобочки.

    – А інакші фокуси вмієш? – спитав ентузіастично малий.

    – Умію, – сказав я, сідаючи на стільця. Я ковтач доріг.

    – Як так ковтач доріг? – викруглив оченята хлопчик.

    – А так, сяду в поїзд і їду. Бо треба показувати свого фокуса новим і новим людям. Нецікаво, коли одне й те ж бачать ті ж таки люди.

    – Нє, цікаво! Покажи ще раз…

    Рипнули двері, зайшла Марія й почала розставляти на столі чашки. Чашки були грубі, потріскані; зрештою, в мене вдома вони не кращі. Але в цьому домі жили увіч убогіше, ніж у нашому. І я зрозумів раптом: мій батько й справді міг залишати тут якісь гроші, але не для того, щоб йому по смерті поставити надгробок, а щоб полатала ця жінка свої діри. Зрозумів я й інше: тих грошей було на надгробок увіч не досить, отож вона й дозбирувала їх – ось чому надгробка поставлено так пізно.

    – А він мені фокуси показує, – захоплено сказав хлопчик.

    – Твій батько теж умів робити фокуси, поблажливо зауважила Марія. – Сідайте, вип’єте в нас чаю.

    Насипала з банки у блюдечко варення, були то райські яблучка – варення, що його найбільше любив мій батько. Заходячи в це обійстя, я помітив і райську яблуню, густо всипану мацюпунькими плодами, – єдине дерево, яке тут у них росло.

    – Не хочу чаю. – трохи вередливо сказав хлопчак. – Хочу, щоб він ще раз показав мені фокуса.

    – Ну, ти не один у хаті, – докірливо сказала Марія. – Спершу вип’ємо чаю. а тоді буде й фокус.

    – Але я хочу зараз! – вередливо тупнув ніжкою малий.

    – Ви його зачарували, – всміхнулася тонко Марія. – Але не потурайте, бо на голову вам сяде.

    – Я не сяду на голову, я хочу ще раз побачити фокуса.

    – Ходи–но, брате, сюди, – покликав я тепло. – Ходи посидиш коло мене, а фокус я тобі після чаю покажу аж двічі.

    – Тричі, – сказав уперто малий.

    – Гаразд, тричі. – сказав я. – А зараз поговоримо, якого ти хочеш, щоб я приніс, подарунка.

    – А чого ти сьогодні не приніс подарунка? – спитав малий, таки рушаючи до столу.

    – Як тобі не соромно, Володьчику!

    – Ні, чого ж, сказав я, – його запитання правильне. Ходи сідай біля мене.

    Малий сів, а жінка докірливо подивилася на сина і тільки тоді вийшла. Навіть пальця на вуста поклала, щоб він не патякав зайвого.

    – Річ у тім, братику, – сказав я, обіймаючи малого за плечі, відчув при цьому, як напружилося його дрібне тільце – він уже тягся, але ще побоювався мене, – що я ходив на татову могилу. Отак прямо з поїзда, а потім поспішив, щоб побачити тебе. А йдучи до тебе, я думав: що ліпше завернути в магазин, не знаючи, якого подарунка ти хочеш, чи прийти до тебе ще раз із тим, що тобі найлюбіше.

    – Через три роки прийти? – спитав малий.

    – Ні, чого ж. Я у вашому місті пробуду довше. То що б ти хотів?

    – Пістолета з пістонами, – сказав малий.

    – Здорово! – сказав я. – А в кого ти стрілятимеш?

    – У сірих людей, – сказав хлопець.

    – Хто це сірі люди?

    – Вони мені сняться. Це ті, що забрали тата в могилу.

    – В сірій одежі?

    – Ні, вони голі. В них сіре тіло, а зуби чорні.

    – А очі червоні?

    – А очі червоні. А ви звідки знаєте?

    – Чарівники все знають, братику. І, крім того, я у них також стріляв.

    – І вбивав?

    – Ну, не знаю. Але вони після того уже не лізли в мої сни.

    – Атож, серйозно сказав хлопець, – і я теж не хочу, щоб вони лізли в мої сни.

    – Домовились, – мовив я. – Але про це нікому ані слова!

    – І мамі?

    – Мамі можна. Але в садку хлопцям ані слова. Ходиш у садок?

    – Ходжу, але не хочу. Там мене б’ють.

    – Б’ють? – повернувся я до нього. – Скажи тим, що тебе б’ють, що до тебе приїхав брат. І скажи тим, хто тебе хоч раз зачепить, що твій брат з такого шкуру спустить!..

    – Правда? – сказав радісно хлопчик.

    Зайшла Марія з чайником, з носика якого струмувала пара. Чайник був круглий, алюмінієвий, з погнутими боками. Жінка всміхнулася до мене ніяково і я раптом зрозумів батька: саме за цю ніяковість він колись її й полюбив.

    Ми пили чай. Малий наливав його собі в блюдечко і черпав чайною ложкою. Варення він не їв, зате активно молотив печиво, покладене у простій фаянсовій тарілці з надщербленим краєм. Марія пила чай обережно, відставивши мізинного пальця, а ложечка, якою вона набирала варення, ледь тремтіла; здається, мій візит її хвилював.

    Хотіла б у вас одне спитати, мовила несміливо й поставила чашку. Того разу, коли приходили востаннє. Вадим сказав… ну, що ви сфотографувалися. Забрали ті фотокартки?

    – Звичайно, – сказав я. – Батько там непогано вийшов.

    Незручно таке просити, мовила жінка й почала нервово ламати печиво, але коли у вас є зайва… Власне, я могла б попросити перефотографувати, а то в мене тільки оце і є… Ну, ще групове фото ансамблю.

    Фотокарток, знятих в останню нашу прогулянку, було шість. Ясна річ, одну я подарую.

    – Зі мною чи батька вирізати? – спитав я.

    – Ну, що ви? – перелякалася Марія. – З вами, як можна таке псувати…

    Фотокартки ансамблю я ніколи не бачив. Отож сидів і роздивлявся. Батько там був такий, якого знав: саме такий виходив він до мене після концерту: розхвильований і ще натхненний. Він стояв і всміхався, і мені навіть здалося, що вуста його ледь–ледь тремтять. Марія стояла в кутку за іншими, визирало з‑за плечей саме тільки її обличчя – вічна доля статистів чи тих, хто на кону у задніх рядах.

    На жаль, у мене тільки одна. Але коли хочете, я перефотографую…

    Я зирнув на батьків портрет. Її знайомий фотограф майстер був не вельми.

    – Гаразд, – сказав я. – Отак і обміняємося.

    – Він мені купить пістолета з пістонами, – гордо сказав малий і виказисто подивився на матір.

    – Негарно випрошувати подарунки. – строго сказала Марія.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора