Наступного дня листа написати Юліані я не зміг і то з простої причини: мій вітчим стукав молотком, немилосердно вганяючи гвіздки в обаполи з раннього ранку до ночі. Я був роздратований тим до такої міри, що знову вийшов і запропонував йому свою допомогу – захотів за прикладом Владека Шарого меланхолією вбити меланхолію. Мій новий родич звівся з колін (у руці тримав молотка, а кишені були забиті цвяхами, аж вилазили з дірок) і прорік одну зі своїх велемудрих істин, в рації якій відмовити я не міг.
– Воно то двом, може, було б і сподобніше, але не знаю. Я вже коло цього діла цілий вік возяюся, то мені воно і в привичку. А тобі воно в привичку?
Зирнув на мене палкими антрацитними очима, в яких зламалася хитринка. Я подивився на свої цілком безмозольні руки й засміявся. Мій новий родич засміявся й собі.
– Воно, сказати, – мовив він, – не святі горшки ліплять, але коли отако поміркувать, то нащо тобі ті горшки? Чи в тебе, може, якогось свого діла нема?
– Діло в мене є, – протяг я, не міг же сказати, що при цьому стуканні книжки в руки не візьмеш, так само й перо, але незручно, що це тільки на вас падає…
Я був гречний, як господь бог. Навіть усміхався ледве не великосвітською усмішкою. Мій новий родич почухмарив потилицю, і його антрацитні очі блиснули вже натурально.
– А що мені сидіть і ворон щитать? Не, я люблю, щоб мені робота в руках була. І не обіжайся, коли правду кажу: люблю діло без помошників робить. Може, негаразд кажу, але така вже, сказати б, натура моя…
Ці переговори провести нам потрібно було: ними визначили ми кожен своє status quo. Правда, коли він зчинятиме стільки стуку–грюку щодня проздовж усього подальшого нашого співжиття, мені доведеться працювати тільки по читальнях. Добре, що зараз канікули, поки що й роботи в мене ніякої не було, а щоб почитати, я можу вибратися десь у траву по той бік річки. Мій вітчим мав рацію, відмовляючись од моєї помочі ще й тому, що робив будь–яке діло страшенно повільно, а це мене при моїй експансивній вдачі напевне дратувало б.
Отак ми розійшлися, вельми вдоволені один одним, і я знову почув однотонний стукіт молотка, який лупав мене вже по плечах. Я подумав: а що коли й на це наладнатися, пристосуватися, як до реву машин, що переїжджають міст, адже тут і там – звук постійний! Але коли знову сів до письмового столу, коли перо моє завмерло перед тим, як сотворити ще один епістолярний шедевр, я знову почув стукіт молотка, який почав дзьобати мене не по плечах, а по голові. Ні, в такій обстановці нічого натхненного й путнього не створиш. Я взяв ковдру й книжку і пішов на той бік у траву: добре було б того листа обміркувати. Але тут замість молотка бухав волейбольний м'яч, якого завзято тузяли бронзовотілі молодики й дівулі, і я зі своєю ковдрою та книгою побрався під гору в поле. Тут усе цвіло й пахло, вітер погойдував торочкасту траву і квіти, літали бджоли, метелики та джмелі – пили з квітів нектар. Дзвонив жайворон, і вітрець обвівав обличчя густим, настояним на сонці та квітах повітрям. Нервово шамотіло листя ліщини; я ліг горілиць і раптом побачив перед собою небо, високе, вицвіле – це з нього зливалися потоки соковитого сонячного проміння і дзвенячі потоки жайворонячих пісень. Я дививсь у те небо й думав: якими маленькими, якими дрібними пристрастями я живу. Думав, що, може, й справді в кожному році можна зібрати події для сякого–такого оповідання, але кого воно вразить і схвилює? Ні, Віталію Волошинський, твої пристрасті – це пристрасті мізеру, їм бракує розмаху і навіть глибини. Ніколи, Віталію Волошинський, не виростеш ти в героя, про якого мріють, засинаючи, дівчата: немає в тебе для того ані сили, ані можливості. Але ти. Віталію Волошинський, живеш, у тебе в грудях тріпоче гаряче серце, на плечах твоїх зовсім не дурна голова, але все це в хирлявій оболонці бридкого каченяти. Отож ти й вигадуєш собі пристрасті. Віталію Волошинський, бо й тобі хочеться бути під цим небом бджолою, яка п'є із квітів нектар життя. І ти вдаєш, що жадібно його смокчеш, але це тільки імітація, Віталію Волошинський, – насправді не ти п'єш життя, а воно випиває тебе. Воно й вип'є тебе, може, й невдовзі, як росянка комаху, і виплюне нікчемні твої останки. Тоді світ забуде про тебе, Віталію Волошинський, бо ти в цьому світі істота мала і значиш не більше від комахи. Навіть не залишиш по собі подоби своєї ще однієї кволої, слабкотілої почварки, яка пристрасно й жадібно бажатиме в цьому світі існувати і випивати із квітів нектар.
При таких думках ніяка книжка не читалася; зрештою, вже й день кінчався. Вже, певне, повернулася з роботи мати; вони з вітчимом обійшли зроблений шматок паркану і дружно обговорили проблему цвяхів та дощок. Потім мати варитиме картоплю, а її новий чоловік умиється, оголившись до пояса. По тому сяде біля неї на кухні, і вони вестимуть мирну балачку. Бачучи таку напрочуд умиротворену матір біля цього недавно зовсім нам чужого чоловіка, я думав про батька й жалів його, адже саме такої умиротвореності він шукав, але ніколи її вдома не знаходив, і це при тому, що він був у мільйон разів культурніший, інтелігентніший, тонший у почуттях і глибший у думках від старого Ювпака.
Я спустився із Псищанської гори і думав над цим феноменом. І мені здалося, що починаю щось невиразно розуміти: гармонія в світі не залежить од нашого розуму і тонкощів наших почуттів, вона залежить від нашої взаємовідповідності один до одного. Розумний з дурним можуть ужитися, а розумний з розумним – ні. І все залежить, думав я, не від нашої вивищеності в розумі чи почуттях, а від того, чи гармонізуємо ми один одного, чи ж бо дисгармонізуємо. Тільки про одне це треба дбати, все інше прикладеться. Бо коли жінка, яка чудово гармонізувала свого чоловіка, перестане це чинити, зв'язок між ними порушиться й навпаки. Людина наладновується на ближнього, подумав я, всіма фібрами душі: духом, розумом, системою відчувань, системою своїх нервів, тут усе має значення; голосно чи тихо говориш, як пахнеш, який вираз обличчя маєш, чи не пересолоджуєш і чи не пересолюєш духовних та матеріальних страв – тисячі й тисячі дрібниць, з яких складається наше буття, має з'єднуватися в погідній спілці – ось що таке гармонізація! Ось той ідеал, до якого маємо прагнути, але чи посилимо ми стати його носіями? Біда в тому, що, замість гармонізувати одне одного, починаємо одне з одним війну, аж доки вона нас не зруйнує, адже й завойовника й переможця війна руйнує не менше, а може, й більше, ніж подоланого й потоптаного; горе подоланим, але горе й переможцям!..
Я прийшов додому на вечерю, мене чекали. Потім ми сиділи за садовим столиком і неспішливо вечеряли, мирно перемовляючись; сонце падало навкоси у наш двір, освітлювало посуд, страви, наші руки; червоне ставало ще червонішим, а біле білішим. У склянках з чаєм плавало по згустку світла, яке мерехтіло. Мій погляд часом падав на материні руки, які намащували на білу скибку лискучим ножем лискуче масло. Це були немолоді, жилаві жіночі руки, але робили вони свою роботу напрочуд злагоджено. Бачив, як тримає склянку зі згустком світла в середині темна, спрацьована рука вітчима, перекидав погляд на його вмиротворене обличчя й думав, що цей чоловік відчуває: сидить він за столом і їсть хліб, заробивши на те право. Я думав, що між них тільки я істота здисгармонізована, отож чинив так, як міг: хай вони того не помічають. І вони того не помічали – я був з ними і цього досить ставало матері, я був складником родини, в яку ввійшов цей чоловік, бічним дзеркалом трильяжа, і цього досить було для нього.
Молодь ішла повз наш двір у парк. Я кидав поглядом у той бік, коли повз нашу хвіртку проходила реготлива компанія, і думав: ніколи не піду на танці в отакій компанії, адже я не для компаній.
У цей час я й побачив Юліану. Йшла з кількома подружками в тому ж таки платті дзвоном, а коли повернула в мій бік обличчя, я відчув, що став за столом невидимий: дивовижне то було обличчя. Дивовижна була ота жовта постать, облита не тільки жовтим вечірнім сонцем; господи, подумав я, на що я замахнувся! Який дивний безум мною керує, який страшний безум! Навіщо турбую це ясне створіння, адже не для мене воно! Я чув, як у моєму невидимому тілі (адже не зупинила на мені погляду, хоч дивився на неї так. ніби з себе вилазив) голосно стукоче серце, як воно аж боліти починає, гак метиляється й обтовкується в грудній клітці – очі мої покривав жовтий туман.
Видіння зникло, а я вийшов з‑за столу і підійшов до хвіртки. Погляд мій печально лився услід за тією, яку вела за собою довга, відкинута на дорогу тінь. Я забув про матір і вітчима за столом, вони про щось захоплено балакали, моя власна довга тінь потягла мене по дорозі вслід за тим жовтим метеликом, квіткою кульбаби, яка перетворилася раптом у живу дівчину. Не міг нічого з собою вдіяти, бо таки й справді не належав собі. Таки справді керував мною безум, якесь дивне й дике запаморочення. Хтось ніби прив'язав мене до тієї жовтої квітки, до того метелика, який летів переді мною і тріпав привабно крильцями, я йшов ніби в тумані. Рука полапала кишеню: чи є в ній гаманець, адже на танцмайданчик без квитка не пройдеш. Гаманець є, і я полегшено зітхнув. Що буде, гарячково міркував я, коли підійти до неї й запросити до танцю: відмовить чи ні? Танцювати мене навчив Владек Шарий, але школи того вміння я не випробував з дівчиною, бо не ходив ані в парк, ані на студентські вечори. Зараз я дякував долі за те, що Владеку Шарому захотілося стати моїм учителем танців.
Ішов від дівчат на належній відстані, але не гублячи їх з визору. Вони сміялися й жартували, але не озирнулися ні разу. Зрештою, коли б і озирнулися, то що їм до того, що десь по вулиці плететься якась мала і нікому не потрібна почварка?
(Продовження на наступній сторінці)