Але я свою історію вирішив усе‑таки записати і оце викладаю її з усією безсторонністю, на яку здатен. Бо вірю у зворотнє: злочин не засуджений удвічі більший од засудженого. Вчинок неосуджений проростає бур'яном у нащадках наших і ближніх, розростається і випиває із землі її поживні соки, а вчинок осуджений – це бур'ян виполений. Через це коли хочемо, щоб на городі нашому виріс плід, ми бур'ян з нього маємо виполоти. Але бур'яну не виполеш, коли в тебе заплющені очі – пальці наші не настільки чутливі, щоб розрізнити, що росте для плоду, а що до того, щоб плід заглушити. Синій же чоловік воліє, щоб ми пололи все підряд: бур'ян і те, що росте для плоду. Ось чому я сиджу й трачу час для цього писання, хоч і не впевнений, що це писання комусь у майбутньому згодиться й освітить душу. А не впевнений я тому, бо той синій чоловік у дечому мас рацію: ми в цьому світі й справді наче листки, доля котрих колись опасти із дерева життя і стати гноєм для життя нового…
Я зустрівся з Мирославиним залицяльником того вечора випадково. Блукав по Долині Джерел сумний, малий і неприкаяний. Спершу пішов на ту гору, за яку щовечора сідає сонце. Тут пахло нагрітим каменем, квітами і скошеною травою: хтось траву покосив і залишив сушитися – її вже взяло сонячним тліном. Сюрчали цвіркуни, однодушно, завзято, натхненно: між камінням шурхали, тікаючи при моєму наближенні, ящірки. Я пішов до саджалки, тієї ж, у якій був утопив одежу батькового кривдника – тут купалися хлопчаки, з галасом розбиваючи воду. Збоку, біля Чортової кузні, сиділи каменярі, половину обличчя яких затуляли величезні окуляри, і тесали надмогильні плити. Я зупинився біля лабрадоритного відшліфованого просто кутника, на ньому було написано, що тут спочиває вічним сном… прізвища ще не вибили. Натомість написано було дати життя – смерть позначалася біжучим роком.
Я сів на скельку над саджалкою й дивився, як купаються хлопчаки і як плавають білі, аж світилося їхнє пір'я, качки. Побачив я там і батькового кривдника, той став ще грубіший і сидів у світло–синій майці та в довгих чорних трусах – ловив у саджалці рибу. Вряди–годи підсмикував вудочку, і на ній теліпалося щось таке дрібне, що й розгледіти було важко з того місця, де я сидів. Я подумав, що оце чудо в майці і трусах – батько однієї з найчарівншшх дівчат, які живуть у цьому кутку, і вирахував, що та дівчина мала б уже закінчити школу. Колись уразився нею ще школярем і відтоді не оминав її увагою, це хоч траплялося нечасто. А вона з кожним роком розцвітала все екзотичніше. Це не була ота тиха ясна врода, що нею світилася Мирослава, це була краса виставна, виклична, вражаюча. Але зараз про Юліану я подумав тільки мимохіть – тихий смуток мене колисав. Покинув саджалку й рушив до того місця, де колись улаштував схованку Пепа. Пепа давно з околиці зник, казали про нього, що він не вилазить з тюрем. Повернеться на місяць додому, знову щось украде і повертається у краї невідомі. Його вітчим помер, а мати стала суха і плоска, як дошка. Очі в неї повилазили з орбіт, а на шиї витинався борлак, очевидно, хворіла на базедову хворобу. Камінь біля Пепиної схованки лежав на місці – цікаво, чи є під ним і зараз тайник? Ні, мені було те нецікаво.
Я вийшов з полону хат і спустився до Подільського мосту – зібрався піти по стежці, що мала привести мене в місцину, яку любив. Тут росли кущі й дерева і не було хат. Тут зможу спокійно посидіти й подивитися на річку. І тут пахло сіном, розігрітою за день травою, а трохи далі косив однорукий косар. Звідсіля був маленький, і коса в його єдиній руці химерно вимахувала, ніби то був образ смерті.
Отут я й побачив Мирославнного залицяльника. Він зупинився біля косаря – вони про щось балакали. Повз них проїхав на велосипеді немолодий уже чоловік: велосипед струшувався на горбках, і дзвінок од того подзенькував. Проїхав повз мене, і я вразився, яке втомлене і смутне в того велосипедиста обличчя. Контрастом до того стало обличчя Мирославиного залицяльника – було воно щасливе. Ішов по стежці в траві з піджаком на руці, здається, щось помугикував, і його губи вряди–годи розсувалися – хлопець не міг стримати усмішки. Дивився на те щасливе обличчя з холодною увагою. Ну, ось він, той щасливий, котрий володіє. Ось він той, кому немає жодної потреби неприкаяно блукати по кручах і вдихати на повні груди тлінний запах прив'ялої трави. Може милуватися світом і дивитися на нього ситими очима, адже має змогу здобути все, на що впаде його погляд. Ніколи не подумає, зиркаючи на дівчину, що та на нього й дивитися не захоче, а може, вразить зневажливим словом, як це вчинила щодо мене навіть найнегарніша дівчина з нашого курсу. Він собі йде, і стежка в траві покірно кладеться йому під ноги, тоді як мені вона обов'язково підсуне під носок каменюку, щоб я об неї перечепився. Перед таким, як оцей, стежка, навпаки, поховає своє каміння, перед такими вона улеслива й догідна, таким вона пестить підошви черевиків і млосно під тими черевиками потягується. Ні, все‑таки я мав підстави не любити цього хлопця, бо він у мене забирав якусь частку мого куценькою щастя. Йому і в голові не кладеться, що й він крадій чийогось щастя, бо навряд чи й відає, що таке в світі буває. Це він причина того, що я холодно розійшовся зі своїм єдиним приятелем і вже не маю бажання до нього заходити; це він причина й того, що я змушений був негарно говорити про дівчину, котра була в моєму існуванні одним із сонць. Те сонце для мене погасло теж через те, що з'явився він, оцей самовпевнений щасливець, оцей усміхненець, перед яким навіть стежка покірливо влягається. Чи ж є у мене підстави його не любити?
– Є, – сказав обіч мене знайомий голос синього чоловіка.
Так, і він був тут, синій чоловік. Сидів біля мене й усміхався. Показував сині зуби й радів. Радів з моєї урази, з моїх негарних думок і моєї заздрості.
"А що, коли не так, – подумав я, не відводячи холодного погляду від щасливого обличчя Мирославиного залицяльника. А що, коли спущуся до нього й простягну йому дружню руку. Вибачуся за ту дурну й неприємну балачку, яку ми з ним вели, і визнаю, що вів я себе недостойно. Або й не так, вибачуся перед ним, і не спускаючись, а подумки – й цього досить, бо що зробив лихого мені цей хлопець і яке я маю право втручатись у його життя?"
– Й будеш дурний, – сказав обіч мене голос синього чоловіка. – бо є вина не тільки вдіяна, а й закладена.
Я різко звівся. Ні, таки спущуся до нього й вибачуся. Зробив крок, і черевик на моїй лівій нозі бовтнувся розв'язався там шнурок. Я нагнувся, щоб зав'язати того шнурка. Отут і сталося те, чого я й не мислив ніколи чинити. Бо той синій чоловік раптово став за моєю спиною, ліг на мене, обхопив синіми руками руки мої, і пальці мої раптово схопилися за камінь, що лежав у ногах. Я різко розпрямився і раптом жбурнув каменем у того, котрий ніс супроти мене щасливу всмішку і сам був щасливий, як боже теля.
Я не влучив, каменюка пролетіла повз хлопця і врізалась у прирічкове багно. Якусь мить стояв сторопіло, а затим кинувся навтьоки. Але мене підвів отой шнурок, що розв'язався на черевикові, я наступив на його кінець й гримнувся на землю. Окуляри злетіли мені з очей, і я перестав орієнтуватися оточив мене туман. Правда, не настільки щільний, щоб справді нічого не бачити.
Той, у кого жбурляв я каменем, підскочив до мене, схопив мене й підняв так незручно, що я немічно, як кошеня, задригав руками й ногами. Синій чоловік реготав.
Мій супротивник поволочив мене до річки з твердим наміром скупати, і мені не лишалося нічого іншого, як знову пустити в діло свої акторські здібності, адже не з розбишакою я мав діло. І я розслабив м’язи й повис, ніби втратив свідомість, безвольно заметилявсь у його руках. Це справило враження, і мене було поставлено на ноги, як стовпчика. Я й стояв, ніби стовпчик, а обличчя моє було перелякане, ні, повне непідробного жаху, хоч жах той був‑таки цілком підробний. Я ошкірився й вирішив раптово перейти в наступ.
– Де ти подів мої окуляри? – плачливо мовив я, часто поморгуючи повіками. Я нічого не бачу!
Ясна річ, що свого супротивника я бачив добре – не така страшна в мене короткозорість. Окрім того, короткозорість – це вада дальнього бачення, а не ближнього.
– Навіщо ти каменем у мене кинув? – люто рявкнув залицяльник.
Тоді я вирішив удати із себе дитину. Сліпу ображену дитину, яка рюмсає, і, отак рюмсаючи, наказав йому знайти мої окуляри, заявивши, що без них я не доберуся й додому, що без них я не мужчина (тонко використаний милий дитячий наїв), але моя гра, здається, на нього не вельми вплинула – надто був розсерджений. Він знову назвав мене "загепаним джентльменом", але це вже не був розлючений звір; здасться, я зачепив у ньому жалісливу струнку. Це треба було використати, і я з'явив свою здатність витискати з очей сльози – одна із моїх блазенських управностей. Більше того, я заридав, попросивши сипким од плачу голосом, щоб мене не мучили, а щоб знайшли мені окуляри. Хай знайде мені окуляри, патетично заявив я, а тоді й убиває!
Я знав: ніхто мене вбивати й не збирався. Побачив, як мій суперник дивиться на мене – очі розширені й здивовані; я таки майстерно грав на його жалісливій струні, хоч це увіч мене не красило. Синій чоловік продовжував реготати.
Я сам корчив із себе блазня, вимагаючи, щоб мені таки знайшли і віддали окуляри, заявивши, що сам я до того неспроможний, що я таки сліпий, що не відшукаю місця, де падав, тобто варнякав якусь цілковиту нісенітницю. Зрештою, й сам побачив, де ті окуляри, нічого їм не сталося, вони спокійненько висіли на гілці верболозу й похитувалися. Але хай піде й подасть їх мені.
(Продовження на наступній сторінці)