Мирослава була в зеленій сукні – трав'яна панна; її напарник вряди–годи повертався до неї й дивився на дівчину із завороженою усмішкою – цвіркунець у траві: я раптом помітив, що на ту пару дивиться ще один юнак: худий, із пишним кучерявим чубом і з великими сірими очима, десь я того юнака вже бачив: чи не він читав у парку на естрадному майданчику запашні й трохи гуманні вірші? Він був сумний, той юнак, і нас обох, хоч і стояли ми віддалік один від одного, освітило раптом чуже щастя отих двох; принаймні мене точно, і я забув чому тут і що маю чинити. Забув, що наклав на себе сумну і ганебну місію нишпорки, бо навколо затамовано лише живий, трепетний і неповторний світ. Я хотів уже покинути це дурне стеження, бо що воно для мене, коли все вже ясно, коли я можу Владеку Шарому все логічно розтлумачити, бо він, бідолаха, запізнився і власне щастя прогавив, бо він, бідолаха, ніколи не поведе цієї дівчини в отакий зачарований вечір, як повів її отой незнайомий юнак; бо він, бідолаха, відчуває тільки красу, кимось творену, але ніколи ні вмітиме створити її сам.
Але я не міг покинути своє дурне стеження хоч би від того, що ці двоє стали для мене чимось таким, як тепле сонце, котре гріє, освітлює й пестить хлопця, який довго хворів і вперше вийшов на свіже повітря; отже, не про Владока тут ішлося, а про мене, і я не переставав бути їхньою тінню, бо вже не міг інакше – чуже щастя мене освітлювало, підносило й надихало. Ось чому проблукав я за тією парою цілий вечір, не маючи сили від них відклеїтися; ось чому дочекався пори коли по дворах і в затінках почали збиратися сині сутінки, почали наповнювати мене як молоко. Ось чому, коли Мирослава зі своїм супутником сиділи на кручі неподалець Замкової гори, я примостився за сусіднім кущем і так само, як вони, дивився, як сутінок наповнює Долину Джерел. Ні я не підглядав за ними і не відчував нездорового інтересу до їхнього зближення а тихо мовчки й покірно сидів побіч, намагаючись і не дихнути. Становище моє було двозначне. Коли б Мирослава помітила мене й упізнала, я б не тільки зганьбив би себе, але зробив би ведмежу послугу своєму приятелю Владеку. Отож мусив позирати в їхній бік, а це було все одно, що підглядати. Піти ж звідси я також не міг, бо мене помітили б. Тим‑то я сидів, пік раків і молив бога, щоб вони пожаліли мене, нещасного, і фізично не зближувалися; а сутінок знизу ріс, і набухав, і наповнював долину густим синім димом, наповнював моє бідне розтерзане серце; а камінь, в який упиралися мої ноги, пригрівав підошви сандалет, тримаючи іще сонячне тепло…
Мирослава зі своїм хлопцем змилосердилися наді мною, звелися й пішли, а я сидів тут довго – був–бо вичерпаний до дна. Там, на горі, мене застала темрява, і я подумав, що Мирославин обранець десь іде глибоко внизу, оповитий тією темрявою – де він живе, я вже довідався. Я знав, що він іде щасливий і повен козлячого чи телячого захвату, але вже не відчував до нього ані захвату, ні симпатії, хоч не відчував і антипатії. Хай собі йде!
Повертався додому, вибираючи темніші вулички, і ноги мої зробилися важкі. Вже прожив, перегорів чужим щастям – якась бридка бовтанка, гірке похмілля залишилося в моїй душі: ніхто ніколи в цьому світі чужим щастям не насичувався. Я знову себе упосліджував і принижував – відчував себе комахою в чорному тілі ночі. Відчував себе нетлею, яка вдарилася грудьми об розпечене скло лампи, а тепер ошпарено тікає назад у прохолодну її рятівну темряву, котра її й породила…
Вранці я йшов до Владека з тим‑таки бридким почуттям. Уже те мене розсердило, що він спав, хоч годинник показував дев'яту; я ж у ту ніч ледве склеплював очі, та й у ті хвилини мені снилися змори. Здавалося б, коли б я провів вечір у товаристві літніх дам і переконався б, що мене таки упосліджують, то я не спав би так спокійно й довго, як він. Але на мені було покладено обов'язок приватного детектива, і я спробував цю роль зіграти так, як умів, тобто бездарно. Навіть захотів жартувати, хоч це були, здається, жарти сумнівні. Зате у Владековій кімнаті стояло таке сперте й несвіже повітря, що я без дозволу господаря повідчиняв вікна. Дихати стало легше, і ось ми, двоє нещасних дійовців програної гри, сидимо на кону один супроти одного і вдаємо спокійних, трохи цинічних, розважливих, мій голос пробує імітувати діловий тон, що ним має говорити приватний детектив; я викладаю Владекові цікаві йому факти й можу не помічати, що він поблід, що він не на мене дивиться, а у вікно, що факти, які ми теоретично передбачали, йому глибоко неприємні, бо в глибині серця він у них не вірив – Мирослава запустила в нього глибше коріння, ніж це здасться; але ні, Владек раптом позіхнув, не прикриваючись, адже він щойно прокинувся, і його видок стає ніби й байдужий – для чого ж, питається, я розрипався? Стало бридко слухати власний голос, який із робленою бадьорістю викладав здобуті факти: щось мене не вдоволило в цій історії, хоч навряд чи мав я у ній якийсь власний інтерес. До Мирослави претензій мати не міг, до її хлопця хоч і міг (адже заздрість до нього – цілком закономірне почуття в істоти з моїми комплексами), але це почуття було більш видиме, ніж реальне; в глибині душі не міг не визнати, що хлопець попри все мені подобався. Ні, для Мирослави я, може, відшукав би не таку пару – це мав би бути хтось подібний не до того хлопця, а швидше до мого батька, але що є, те є; принаймні він для неї більш підходяща партія, ніж мій інфантильний, напівбайдужий приятель.
Владек хоче знати, як він виглядає? Будь ласка. Я описував хлопця з іронічними нотками в голосі і зробив раптом не безглуздий висновок: він, той Мирославин обранець, син каменяра–могильника, котрий теше каміння на річці Кам'янці. Я подумки визнав, що це припущення трохи зловтішне, бо до Владекового суперника, крім симпатії, заздрість я таки відчував, але Владек той умовивід прийняв з несподіваною легкістю; виявляється, Мирослава ходила до того каменяра замовляти батькові пам'ятника. Там він її, сказав похмуро Владек, і підхопив.
– Цілком можливо, – сказав я. – Дай ручку, запишу.
Я взяв ручку, в мені прокидався блазень, і таки справді записав Владекове повідомлення.
– Зазначаємо, – сказав єхидно. – Інформатор: Владек Шарий.
Але мої кпини, здасться, Владека роздратували. Зирнув на нього: е, ні, він усе‑таки переживає; все‑таки Мирослава для нього це тільки підказаний матір'ю об'єкт, гідний його залицянь, він хоч і не горить, а тліє вогнем кохання, коли висловлюватися на високому регістрі. І мені знову стало шкода свого приятеля, адже не був він сильний і не перемагав; був би я негодящим чоловіком, коли б у цій ситуації співчував отим щасливим телятам, за якими вчора стежив, – вони обійдуться без мене. Саме тому я став у позу проголошувача істин і висловив кілька афористичних суджень про непостійність і зрадливість жіночого роду; до речі, це була одна із традицій нашої дружби, і я почав вдавати перед Владеком Шарим жононенависника, хоч ніколи насправді ним не був. Але виразно бачив, що моє жононенависництво (ясно, у жартівливих формах) Владека втішає. Зі свого боку він вдавав у моїх очах ледь не Дон–Жуана. але чудово знав, що Дон–Жуан він такий же липовий, як і я женоненависник. "Цікаво, – подумав я, висипаючи із себе антижіночі афоризми, – чи усвідомлює і він липовість мого жононенависництва?"
І все‑таки я йому отими афоризмами допомагав, я ними ніби улещував якесь інше, непозірне. сховане його "я", і хоч він буркнув, що мої афоризми сумнівні, але обличчя його вже не було таке насуплене: до речі, насупленим бути йому не личило.
Чим міг допомогти йому ще? Хіба тим, що спонукати його до активного чину: ну, що це за Дон–Жуан, який пальцем об палець не вдарить, щоб об'єкт свого зацікавлення відвоювати. Треба було його підстібнути, зачепити, викресати хоч якусь енергію, хай не дивиться сонливо у вікна – там сонце й досить бадьорий ранок; я запропонував йому свої послуги, ну, хоч би для того, щоб зустрітися з тим його суперником.
– Результат зустрічі, по–перше, дав би нам змогу визначити його інтелектуальний рівень, сказав по–діловому я, по–друге, ми визначили б, як він реагує на погрозу фізичної розправи. По–третє, – мовив я, набираючи повні груди повітря, бо молов уже цілковиті дурниці, те, що суперечило всім моїм моральним засадам, але треба було ж його якось розворушити, – так от, по–третє, – нещадно сказав я, – в розмові можна було б здескредитувати в його очах Мирославу Білецьку через наклеп, виставивши її особою аморальною і не вартою уваги…
Я аж дихання притримав, сказавши цю бридку фразу, – чекав на реакцію приятеля. Сподівався, що Владек Шарий, цей шляхетний, цей добрий і м'який серцем хлопець, спалахне, що він виставить мене за двері; принаймні я так учинив би з кожним, котрий образив би предмет моїх поклонінь. Але Владек і від цього не спалахнув, а тільки скривився, досить ялово спитавши: "Чи не можна обійтися без цього?"
– Все можна, – сказав я, – але, Владеку, ти навряд чи покладешся на силу власних кулаків. Ти, Владеку, вибач мені, гутаперчевий!..
І тут він обурився. Не тоді, коли я ображав предмет його поклоніння, з яким він був згоден поєднатися на все життя, а коли я зачепив його дорогоцінну персону. "Ну, що ж, подумав я, – може, я його хоч так розбуджу!.."
Але натомість побачив презирливо скривлене обличчя, таке дурне, бридливе обличчя; побачив, як зводяться його припухлі після сну очі і з них б'є в мене нещадно лезо погляду, а оті скривлені вуста проказали слова, які вдарили мене сильніше, ніж леза погляду.
(Продовження на наступній сторінці)