Я ж проблем собі з того не робив: перед кінцем робочої зміни сидів на лавочці біля якогось двору саме там, звідки проглядалася прохідна взуттєвої фабрики. То були часи, коли за самовільний невихід на роботу судили, отож батько на роботі мав бути конче. Я тільки виважував: чи стати стовпчиком перед самою прохідною і звідти забрати його додому, чи вислідити, де він знайшов притулок. Другий варіант мені здався цікавіший, бо тоді більша випадала б гра. Отож я легко міг поєднати корисне й принадне і пішов за батьком, скрадаючись і остерігаючись більше, ніж треба. Вдавав із себе слідопита, що вистежує звіра, а може, вождем індійського племені, котрий напав на слід білого чоловіка (саме тоді читався Фенімор Купер). Білий чоловік і гадки не мав, що за ним стежать. Ішов утомленою ходою людини, що відпрацювала зміну, одежа на ньому була вимнута, і він весь ніби пригнічений. Де ділася його особлива стрнблива хода танцюриста; багато він і курив: викидав цигарку й відразу ж припалював нову. Один менш допалений бичок я підібрав, а що сірники були при мені завжди, як у кожного порядного хлопця, то й докурив. Але недопалок здався мені особливо гіркий, і я виплюнув його так само недбало, як і батько. Поки що мій родитель йшов у напрямку власного дому, і я навіть подумав, що він отямився: мені ж тільки й випаде, що пригнати його як козу–дерезу, за що неодмінно одержу торбинку подушечок, обкачених у какао, або й "бон–бон". Робота неважка і без зайвих перевитрат. Але особи, в яких сидить на плечах тільки дванадцятирічна голова і які скидаються на десятирічних, не завжди проникливі. Батько звернув до Чортової Кузні, тобто до кар'єру, де тешуть намогильні пам'ятники: дубові стовбури із зрізаним гіллям і чорні, як горе людське, плити. Батько, однак, тут не затримався, а пройшов у кінець гори, де сів на каменя, з якого я недавно вилущував чорні кристали турмаліну, і задивився на долину. Я скочив в одну із ям, з якої вибирали колись камінь, і ліг на траву. Земля вже була прохолодна, але я лежав нерушно: пильно дивився у спину того, кого мав привести сьогодні додому. І диво дивне зі мною раптом учинилося: сталося так, ніби я із позиром своїм виплив із себе, пересік простір, що розділяв мене від батька, й нечутно увійшов у нього. І вже не батько, а я дивився з високої гори в долину, яку перетікала синя річечка, і на міст, що перекинувся через цю річечку, надто знайомий мені міст! На незмінну чергу біля магазину і на маленького білого коня шматника Йоськи, який стояв біля пивниці. Я знав із досвіду, що цього коня не зрушить із місця ніяка сила; мають тільки гримнути двері, почутися хрипкий Йосьчин голос і ляснути батіг. Я бачив вантажівку, повну дров, – білих, березових дров, вона також стояла біля пивниці. Але головний мій інтерес був не в тому, а біля двору із зачиненими наглухо віконницями; до того двору підходила сухоребра висока жінка, одягнена в шовкове плаття. Ця жінка зупинилася біля хвіртки й мимовільно подивилася туди, де сидів на горбі батько, який бачив світ моїми очима. Але батька вона не побачила, а великий червоний диск західного сонця, яке лежало на горі, й осліпилася ним. І чи не через те з її очей потекли раптом сльози, бо вона в цьому домі із зачиненими віконницями залишилася сама, як палець. Я дивився на ту маленьку постать у долині батьковими очима, розжалоблений і зворушений, адже жалів, скільки міг, оту мізерну постать, отож і хотів перелити свій жаль у батькову душу – хай розтерпне він, згасить свою уразу, що горить у ньому, ніби свічка, хай хапне вогник тієї свічки долонею і зачавить його; хай зволожаться його очі, адже це я дивлюся крізь них, хай увійде йому в груди хлопчик золотоголовий. Жаль і запалить у ньому свічку іншу – співчуття. Ось яку силу хотіла здобути ота покинута шкурка моєї плоті, з якої вийшло "я"; воно забралося в тіло інше і знамірнлось у ньому повелівати. Але я й справді був малий та кволий, і сили моєї – що маку в долоні із витрушеної уже головки. Тоді в мені народився відчай, який звів мене із землі й захотів повести до тієї пониклої постаті. Коли не можу подіяти на нього на відстані, подію безпосередньо. Підійду до нього, торкну пальцем плеча і стану поруч сумним стовпчиком, стану так. як стояв біля стовбура акації, очікуючи його із Зеленого театру. Тоді він зітхне, як зітхав завжди, візьме мене за руку, й ми повернемося у двір, на ганку якого скорцюблено сидить заплакана жінка – мати моя, а його дружина. Але й на це я не був під ту мить спроможний, бо нікчемна шкурка моєї плоті безживно лежала на холодній землі, а моє безвидне й безтінне "я" даремно торкало батька за плече й даремно стояло біля нього стовпчиком – до батька мій погук та сигнали не доходили, отже, не пора мені ще його забирати. Відчув, лежачи отам, що немає в мене ще такої великої сили, аби вплинути на цього смутного, оцього сердитого, ображеного, кволого чоловіка.
Я змерз, лежачи на холодній землі, мене морозило каміння, об яке впирався, тому сповз у глибину ями і почав там стрибати на одній нозі й другій – усе моє тіло покрилося буберцями, я був ніби общипана курка, яку викинули на холод, і та курка, щоб зігрітися, почала бігати по невеликому колі на дні ями, потріпуючи безперими крильцями – може, вона й злетіти хотіла?
Потім я помчав по схилі ями, по спіралі, викручуючись із неї, як снаряд із цівки гармати, я хотів уже вистрілити собою в те небо, в якому стояло велике червоне й негаряче сонце, котре втомилося світити, і коли я це вчинив, коли вирвався нарешті на вільний простір, батька на краю гори не було. Я побачив унизу, під горою, маленьку постать, таку мізерну, що сльози мені навернулися, – він ішов, опустивши голову й засунувши руки в кишені. Кинув оком туди, де мала стояти за моїм припущенням друга мікропостать у шовковому платті, але там не було ні душі, хвіртка зачинена, у дворі також ані душі, тільки проїжджав мимо по шосівці, поганяючи крихітним батіжком крихітного коника, шматник Йоська. І вечірнє сонце вдарило раптом у наші вікна, які зовсім не були зачинені віконницями, і поранило їх. І вони раптом запалали, аж я злякався, що з середини в нашому домі почалася пожежа. Але не було вже коли на все це роздивлятися, і я, налягаючи на п'яти, пішов просто із крутосхилу, розсипаючи пісок та каміння, бо раптом злякався, що та мала чоловіча постать із мого визору пропаде.
Унизу я зустрів Пепу. Отого Пепу, котрий десь був пропав і якого ніхто з нас не бачив цілий рік; хлопець гнав додому корову.
– О! – сказав я і завмер здивований.
– Здоров, Мавпо! – великодушно кинув мені Пепа, широко всміхаючись. – Куди це тебе несе?
– Додому, – сказав я. – А ти звідкіля взявся, Пепо?
– З неба впав, – цвиркнув під ноги Пепа. – Забрали мене від баби. А може, баба мене їм віддала, не знаю.
– Знову пастимеш корів? – спитав по–дурному я.
– Та вже пасу, – сказав Пепа. – А ти за своїм старим шиєшся?
– Шиюся, Пепо, – печально сказав я. – Утік мій старий із дому.
Пепа засміявся. Показав темні прокурені зуби, а переднього в нього й не
було.
– Твій старий, як і я, – сказав.
– Де ти подів зуба, Пепо? – спитав я, широко на нього дивлячись.
– З одним корешем побився, – сказав Пепа. – В селі. А знаєш, де твій старий ховається?
Пепа знову засміявся, показуючи щербу в зубах.
Дивився на нього на повні очі: чого це він так радіє? Що йому до мого батька і до того, де той ночує? Бачив, що батько на міст не пішов, а завернув за схил, а тоді й під моста. Пострибав по камінцях – переходив на той бік річки.
– Твій батько, – урочисто сказав Пепа, темніючи щербою, – ночує під мостом. Там, де колись ночував я!
Мені раптом захотілося стрибнути на цього старшого за мене хлопця і значно сильнішого за мене, того, кого ніхто не міг побити на вулиці, і вибити йому ще одного зуба. Чого він радіє, нещасний! Але я на Пепу не стрибнув. І не тому, що злякався. Руки мої обвисли й не рухалися, ноги мої вгрузли в землю і закам'яніли.
– З’їв, Мавпо? – сказав Пепа.
Повітря навколо стало зелене. Зелене стояло переді мною Пепине обличчя. І цього разу я не витримав. Підскочив і вгатив Пепі в зуби туди, де темніла в нього щерба.
Мене щось ударило, і я впав на землю. Але відразу ж схопився – переді мною засвітилося зелене Пепине обличчя. І я знову вдарив його туди, де темніла в нього щерба. Я побачив, що зелений Пепин рот раптом почервонів. Знову кинувся на нього, але мене збив сильний удар. Я впав. Пепа почав гамселити мене ногами. Затулив руками толову, але не кричав.
– Паршивий виплодку, – тусав мене Пепа. – Паршива Мавпа! Я тебе вб'ю, падлюку!
Я крутнувся і раптом хапнув Пепу за ноги. Смикнув до себе, і мій суперник гримну вся на каміння. Далі битися я не став, метнувся по стежці, а за хвилю уже завмер на насипі біля мосту.
Пепа там, унизу, стояв рачки. Натужно звівся й подививсь у мій бік; обличчя в нього було залите червоною юшкою. І мені стало його жаль. Шкода, бо я цього хлопця любив. Він був героєм нашої вулиці, до нього підлещувалися, але ніхто не любив його, тільки я.
Йшов через міст як побите песеня. Забув, що мені треба стежити за батьком, та й непотрібно це було – Пепа мені все виповів. Сьогодні не маю сили забрати його додому, бо в мене самого не все гаразд.
Брів додому, ледве пересуваючи ногами. Мати стояла біля хвіртки.
– Це не він тебе так? – зойкнула вона.
– Ні, – сказав я, дивуючись, що їй таке могло прийти в голову. – Посковзнувся на горі і впав.
– Не знайшов його?
(Продовження на наступній сторінці)