Відав, що заснути сьогодні після обіду не зможу — це вже напевне. Тоді почав глушити чашку за чашкою каву. Здається, трохи полегшало. Отямся, чоловіче, сказав собі, і не роби проблем там, де їх нема. Ти винив три філіжанки кави, а тепер піди, ляж і спробуй заснути. Коли життям рухає абсурд, ти конечно заснеш.
Напрочуд ці резони мене заспокоїли, пішов до канапи і не встиг торкнутися подушки, коли ж і справді заснув. Власне, проваливсь у чорну прірву без жодних виджень, жодних Вікторій, жодних гір і хат у них, жодних дуелей і обговорень ситуацій дійства із їхнім режисером. Коли ж вирвався з тієї ями, то побачив, що за вікном повільно падає густий, лапатий сніг, тихо, покірливо, затишно пливе й пливе, і на колір той сніг був майже жовтий.
12
Ввечері я влаштував сімейну раду. Посадив на стільці супроти себе жінку ("Вашу жінку звуть Ніна". — знову почув хрипкого голоса) й дочку ("У вас дочка Лариса", — пролунав той-таки голос) і якнайдокладніше розповів їм про ту ідіотську зустріч із жінкою у блакитному (ясна річ, про зустріч із Вікторією — ані словечка, бо то була інша історія, в яку навряд чи треба було їх посвячувати), відтак наголосив, що вони — особи жіночої статі і мають мені пояснити, що це могло бути і з чим його їдять. Саме тоді, коли закликав до їхньої жіночої ради, обидві загадково поміж себе перезирнулися.
— Ну, татку, чи ж такий наївний, щоб не зрозуміти: та жінка колись була в тебе закохана.
— Але ж не давав їй до того жодних підстав, — твердо мовив я.
— Завжди казала, що нічого не тямиш у жінках, — категорично прорекла дружина.
— Гаразд, може, й так: до речі, не дуже цього й праг.
— Оце твоя біда, — сказала моя жінка.
— Давайте логічно розміркуємо, — терпляче проказав я. — Я теж у юності закохувався без відповіді, тобто мене не хотіли сприйняти.
— І не дивно, — сказала дружина.
— Ну от, знову мене перебиваєш!
— Мам, нехай скаже, — мовила зверхньо дочка.
— Кажи, кажи! — поблажливо озвалася дружина.
— Отже, я закохувався без відповіді — це мені пекло, боліло, — продовжив я, — а минув час, все зникло і стало смішне.
— Так що ж тобі не зрозуміло? — спитала жінка.
— А те, що мало минути безліч часу, бо, коли закохувалася, як ви вважаєте, мала бути молодою...
— Добре, що хоч у цьому ти самокритичний, — перебила жінка.
— Знову не даєш сказати.
— Мам, хай скаже! — скрикнула дочка.
— Чому ж вважає, що в своїх нещастях винувата не сама, а об'єкт її закохування, який про те знати не знав?
— По-моєму це дуже просто, — мовила трохи церемонно дочка. — Життя в неї не склалося, от вона й подумала: коли 6 звернув на неї увагу ти, була б щаслива.
— І в тому треба винуватити мене? — зчудовано спитав.
— А кого ж? — наївно мовила дочка.
Тут можна було 6, кажучи фігурально, почухати собі лисину, коли б вона в мене була. На щастя, природа наділила мене буйним чубом, який посивів, але й не думав вилазити.
— А що скаже фахівець-психолог? — звернувся я до дружини, яка підозріло довго мовчала.
— Вона приблизно твого віку? —Так.
— Тоді, можливо, ввійшла в клімактеричний період, у жінок це буває між сорока-п'ятдесятьма, хоча трапляється й пізніше. Тоді в організм відбуваються психічні зрушення, а на цій основі певні відхилення. Але Лариса має рацію: була в тебе сильно закохана.
— Невже гадаєш, що таке безпредметне закохання може тривати десятиліттями?
— А для тебе це неможливе?
— Таж певне! Ну, запалився, перегорів, знайшов нового об'єкта.
— Ось бачиш: знайшов нового об'єкта. Встав, пішов, здобув, переміг. Типова чоловіча логіка. А коли такий об'єкт не знайшовся? Ні, ти цілковито не розумієш жінок!
— Але ж кидати в обличчя звинувачення людині, яка ні в чому не винна? — обурився я.
— Ну, тату, може, в неї був такий настрій, — сказала дочка.
— Могла вчинити це в стані психічного роздразнення у зв'язку із фізіологічними змінами в організмі, — по науковому пояснила моя половина. — Але ж їй уже сподіватися ні на що.
— А до того було на що сподіватися?
— Жінка завжди очікує якогось дива. Вона мала тут рацію.
— Тобто я й справді винуватий?
— Таж звичайно, тату, — сказала дочка. — Це ж ти зробив її нещасною.
Логіка була разюча, тобто вона кінчалася там, як велемудро зазначав мій шеф, де починалася жінка.
— Отже, з цього випливає, — спробував я перевести мову на нормальні рейки, — що чоловіку треба не витримувати порядності, а йти на кожен жіночий поклик, аби не робити тих жінок нещасними?
— Переводиш речі із сфери психології у сфери моралі, — сказала дружина по-науковому. — А вони не завжди ідентичні.
— Тоді скажемо інакше, — мовив я. — Людина може бути доброносна чи лихоносна не обов'язково зі своєї волі, так? Коли лихоносна зі своєї волі, несе моральну відповідальність, а коли лихоносна позасвідомо, мимоволі — її не несе?
— Очевидно, що так, — мовила моя жінка ("Вашу жінку звуть Ніна", — почув я хрипкий голос).
— Тоді чому вона мене звинуватила?
— А я не кажу, що вона має рацію, — мовила дружина. — Ти, відшивши її, вчинив правильно.
— І залишився винуватий?
— Ну ж звичайно ж, тату, — сказала моя дочка. — Який ти занудний. Нещасною вона ж залишилася. І те, що зважилася підійти до тебе, нічим їй не допомогло.
13
Знову перейшов оту сновидну історію через прохід антисвітом, можливо, для того, щоб переконатися: не тільки те, що вчинене, є дійсне, а й подумане, зображене, нафантазоване, адже тим самим з'являється у світ, хай і в інших формах. Відповідно те, що собі придумала й жінка в блакитному, також річ уявно-явна, і моя дочка мала рацію: я таки винуватий у цій історії, хоч, може, й без вини. Відтак, коли виходити з цієї логіки, то й мої сни (а може, це й не сни, а транси уявлень, сам сон тут як літературний прийом) також дійсні, незважаючи на їхню неприродність, ба, й нереальність. У цьому розрізі вірю в можливість явища реінкарнації, бо життя — це своєрідне переливання живої енергії в посудини різного розміру та виду. Поясню це простіше: кожен народ, який він є тепер, — результат власного історичного розвитку в часі, в якому себе усвідомлює. Проста істина, а що це значить? А те, що дії цього народу (лихі й добрі) в часі не зникають, вони існують у формі записів, тобто власне історії, але й існують ніби коди в генетичній структурі народу і фактично творять його сучасну ментальність. Цю рацію признає мені й дитина, і це, можливо, тому, що подібні процеси відбуваються на основі не тільки великої спільності, а й малої (рід, наприклад, який має прокляття, продовжене в часі, чи здобуває так само продовжений у поколіннях успіх), а коли так, то подібні речі можливі й на рівні індивідуальності, отже, й вона така, яка формується сукупністю дій, енергетичних впливів не тільки теперішніх, собою чинених, а й дій предків, прямих чи непрямих. Ось чому я повірив у цю історію, яка прийшла до мене у видженнях, бо чомусь вона до мене таки прийшла...
Додивився її цієї ночі. Знову йшов із наплечником, повним бляшанок із різною консервою (коли йшлося про романтичні часи — виразний анахронізм), борошна, крупів, — знову-таки в сучасних упаковках, долаючи не тільки сніг, а й час. Мені била в вічі хурделиця, але вперто долав крутизни й бездоріжжя. Зрештою, побачив хату в горах, що куріла димком із комина, вітер сердито хапав його і рвав, як тонку тканину, розкидаючи навсібіч. Незважаючи на холод, піт тік мені тілом, застигаючи і не так розпалюючи, як холодячи його. І мені чомусь здавалося, що коли застану в ліжку жінки, яку тут тримаю, ще одного чоловіка, то доведеться вбити не тільки його, а й обох. Після того ця історія має закінчитися, відтак логіка абсурду переросте у формальну, я нарешті таки зможу вирватись із пут відповідальності за дії, яких не чинив, та й залежності від власного генетичного коду.
Але тут мене чекала перша несподіванка. Пес, який загавкав, був не мій, навіть іншої породи — таких у наші часи тримають у домах; наскільки знаюся, це був дог, і обгавкував він мене як прийшляка, не господаря. На ґанок вийшла Вікторія в лижних штанях, грубому светрі і з розсипаним, коротко стриженим волоссям.
— Оце сюрприз! — вигукнула вона. — Вадим Семенович? Все-таки вирішили прийняти моє запрошення. — Петре! Петре!
— закричала вона в дім. — До нас гість!
На порога вийшов угодований сивоголовий чоловік із тією ситою застиглістю на обличчі, яка завжди визначає чиновників високого рангу. Тільки тепер побачив: у повітці, де колись був зачинений мій пес, блищить лаком розкішний "Мерседес".
— Просимо, просимо! — з фальшивою гостинністю загукав чоловік. — Друзі моєї жінки — мої друзі!
— Але ж, Петре, — строго сказала Вікторія. — Це не мій друг, а науковий опонент, Вадим Семенович Самосадський, доцент Київського університету, тепер треба казати: імені Шевченка, бо в Києві розвелося університетів, як бездомних собак.
(Продовження на наступній сторінці)