– Рятуючись, – сказав Мисаїл. – Може, знаєш, що в мене були дружина й діти і я був зовсім щасливий у світі. І от одного разу в мене загорілася хата – діти гралися з вогнем і підпалили. Ми були в полі. Поки прибігли, не стало вже ні хати, ні дітей. Тоді в жінку мою поселився демон жаху… Ну, знаєш – переполох! Ходили до неї баби й викачували, та не помогло. І ось якось у присутності моїй та моєї тещі біс звалив мою жінку на землю й позбавив її життя. Відтоді й почав я шукати самотності, люди для мене зробилися нестерпні. По смерті дітей та жінки я не знаю, чи відчував коли радість. І тим сумніший стаю, чим більше думаю, що і мене чекає така ж доля. Пішов у ченці під знаком цієї біди, бо сподівався звільнення. Але його, того звільнення, так і не знайшов. То що скаже на те твоя висока мудрість?
Сковорода довго мовчав, тільки вряди-годи позирав на співрозмовника.
– Вважаю, що мучить тебе біс печалі,– сказав він. – Інакше його звуть бісом меланхолії.
– Знаю це! – зірвався із ліжка й заходив покоєм чернець. – І знаю, що ти порадиш мені воювати з тим бісом, принаймні так мені вже радили.
Він знову замовк, а тоді проказав, їдко вимовляючи слова:
– "Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою омиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!.. Моє око зів’яло з печалі…"
– Книга псалмів, – смутно сказав Сковорода. – Псалом шостий, вірш сьомий та восьмий.
– Так, – сказав Мисаїл. – Але мені від того не легше.
– Тікаєш від печалі в печаль, – сказав Сковорода, – і тим її подвоюєш. Отак він і народжується, біс. Біс печалі.
І Григорій відчув раптом, що й сам починає пропадати, бо той біс печалі чи меланхолії навідав і його сьогодні вночі, забравшись у сни, сполошив душу та й ті сни, порозривав їх, як рвуть папір на дрібні клапті, посплутував, як нитки, а потім викинув його, Григорія, зі сну, ніби кулю з гармати, – розтерзаний, спустошений, він випав у травневий день без волі до життя.
– А спробуй все-таки жити всупереч печалі. Спробуй знайти те, що тобі допомагає. Людина – слабка істота, біси її весь час посідають, але вона може бути сильна свідомістю своєю. Спробуй не думати про те, що тебе мучить.
– А коли я не можу не думати про те? – з похмурим торжеством спитав чернець.
– Спробуй відшукати маленькі радості в цьому світі.
– А коли не можу знайти собі радості?
– Спробуй у цьому світі щось чи когось полюбити, – сказав Сковорода.
Чернець сидів опустивши пелехату голову – задумався.
– Я вже своє у цьому світі відлюбив, – сказав нарешті він, – і світ мені бачиться тільки чорно, і люди мені бачаться тільки похмуро. "Темніші від льоду вони, і в них ховається сніг".
– Книга Йова, – сказав Сковорода. – Глава шоста, вірш шістнадцятий. І я скажу: "Вилучи овечку чорну з-поміж овець".
– Звідки це? – звів очі Мисаїл.
– Книга Буття, – мовив Сковорода. – Глава тридцята, вірш тридцять другий.
– А коли всі овечки чорні? – заговорив гаряче чернець, і очі його запалали несамовито, а може, й радісно. – Коли весь цей світ чорний і все в ньому – на нещастя? Коли він весь із біди та нещасть пошитий і нещастя на ньому верхи сидить? Проклятий світ, проклятий, проклятий!
У Сковороди мороз пішов поза шкірою, жах почав проникати в нього, як вода в пісок, – чорна така вода в білий пісок тіла; Григорій раптом повірив, що цей чоловік, котрий сидить перед ним, і справді хворий. Та й хвороба його неабияка! Так, біс печалі чи меланхолії засів у ньому, але так міцно, що Мисаїл сам потроху починає ставати тим бісом печалі, він зі свого смутку не тільки не жахається, а й милується, впивається ним, навмисно підігріває в собі пам’ять про своє горе. Може, тому й запросив його до себе й завів оту балачку, недаремно ж сказав, що йому "вже так радили", як радить і Сковорода. Він, здається, перетворив печаль у любе дитя своє й похмуро з ним бавиться. А може, насправді цей чернець не існує, а зустріч із ним – візія, яку Григорій переживає, бо сьогодні має незвичну розладнаність у собі, бо потрапив нині (ще з ночі) в черево апокаліптичного звіра, і це, може, відбувається розмова не з чужим чоловіком, хай і знайомим, а це один із його діалогів у собі, а всі поради Сковорода дає не цьому чорному чоловікові, а таки самому собі. Відчув, що йому стало тісно й душно в сутінній келії, що це, власне, його келія, що книжки в ній – ті книжки, які він прочитав за життя, – уявна бібліотека, яку постійно носить у собі кожна начитана людина. Йому важко стало дихати, бо чорним мороком повіяло від тих книжок, з кутків келії, від співрозмовника, котрий і досі світив супроти нього несамовитим поглядом і від якого аж шпоскали чорні хвилі.
– Михаиле, чи б пак Мисаїле, – тепло сказав Сковорода. – Я тобі щиро співчуваю, повір мені, але людина убога в розумі своєму, а безмежна в малості своїй. Що тобі можу порадити? Нічого! Але, коли захочеш дружнього слова й співчуття, приходь до мене, може, бесіда зі мною полегшить тобі твій тягар. А коли виявлюся безсилий допомогти тобі, вибач! Оце і все, що можу сказати.
– А мудрість твоя?
– Я вже тобі переказував слова апостола Павла, – так само м’яко повів Сковорода. – Бог мудрість світу цього змінив на глупоту. Отож покористуйся моєю глупотою, брате, а не мудрістю.
– Ходи з Богом, – сказав тоскно Мисаїл. – Бачу, нема ліку мені на печаль мою. Сховав лице в долоні й так сидів. Григорій устав, підійшов до нього й легко торкнувся плеча. А тоді швидко вийшов із келії, бо вже доконечно відчув, що таки починає пропадати і що він ледве з цим чоловіком не пропав. Його власний біс печалі шарпав струни душі – Григорію хотілося втекти. Можливо, він піде в той сад, куди знамірився, щоб там отямитися й одужати, але сьогодні навряд чи йому допоможе й сад. Сьогодні солов’ї мовчатимуть, а квіти не цвістимуть біло.
"Не зможу я сьогодні вилучити чорну овечку з-поміж білих овець, бо мені темно", – тоскно подумав він.
ІІ
Мисаїл не забарився відвідати у відповідь Григорія Сковороду. Зайшов уже наступного дня, понурий і червоний, і пожадливо обдивився убоге житло. Потім кинувся до кількох книжок, які стояли на поличці біля столу, й жадібно їх погортав.
– Мало в тебе книжок, Рбрате Григорію, в мене більше, – сказав не без задоволення.
– Це тому, – спокійно відказав Сковорода, – що доля водить мною так, що довго на одному місці не затримуюся. Тому й не обтяжую себе речами. Може, вип’єш вина, брате Мисаїле?
– Відтоді, коли мене почала з’їдати печаль, – сказав Мисаїл, – перестав уживати бісівське зілля.
– У вино перетворював свою кров Ісус Христос.
– Ти ж знаєш, брате Григорію, що це був символічний акт. Йшлося про виноградники Божі, що ними є церква, і про вино та хліб як символи віри. Віра йде від Христа – це так, отже, й від тіла його й крові. А справжнє виновжиття – найбільший із гріхів людських.
Проказав цю тираду без заминочки, ніби вивчений урок, – очевидно, не раз таке казав. Сковороді сперечатися не хотілося, бо сьогодні йому, як ніколи, праглося побути на самоті – вночі наступали на нього якісь мариська, серед яких він борсався, ніби в хвилях, а хвилі нападали на нього, гналися, хотіли ковтнути й пожерти, а він тікав од них, схопившись за голову.
– Снилося мені море, – сказав Григорій. – Кидалося на мене й хотіло ковтнути. Не вмієш вгадувати снів, брате Мисаїле?
– Вмію, – сказав чернець. – Це лихий сон. Знав я одного, якому снився такий сон, то за пару тижнів і відійшов.
При тому дуже намучився у тяжкій хворобі.
– Що ти говориш, брате! – вигукнув вражено Григорій.
– Достеменно так, – понуро сказав чернець, його маленькі,напружені оченята пильно придивлялися до Григорія,в глибині ж їхній заламувалися іскри.
– А ягадаю, що все це через мишей, – сказав Сковорода. – Вони не дають мені спокою, прогризли підлогу й уночі несамовито ганяють та пищать.
– Пищать? – спитав Мисаїл, проїдаючи Григорія поглядом.
– Не дають спати, – потвердив той.
– О, це дуже лиха прикмета! – прорік чернець. – Вельми лиха!
Сьогодні він був ще понуріший, ніж учора, від нього так і плескало чорними хвилями, і весь він – ніби згусток тьми. Несамовиті його очі не відривалися від господаря, начебто приліпив їх до нього. Здалося Григорієві, що біс меланхолії виступив із тієї пітьми, що біс меланхолії – це і є оті два приклеєні до нього ока, ота темна вода, що витікає з них, і запливає в нього, Григорія, і починає розливатися в тілі його, по венах та артеріях, ніби кров. Так, він, цей чернець, справді передавав Сковороді частину свого демона зовсім так само, як той, котрий має дух хтивості, – своїми нечистими й блудливими розмовами передає його ближньому.
(Продовження на наступній сторінці)