Завмираю на якийсь мент за кафедрою, глуха тиша оточує мене; учні гадають, що я вишуковую нову жертву, насправді роз'єднуюся на дві істоти, видиму й невидиму; видиме — це бовван мій, який проказує завчені й потрібні слова, невидиме — це суть моя. Воно вислизає у залите сонцем вікно, бо відчуває непомильно: там знайдеться для нього пожива. Там, за вікном, серед порожнього двору, стоїть, не зважуючись виступити з нього, сумний Адольф Карлович — він усе ще кволо бореться з собою. Здав чергування, і буде вільний цілу добу. Його кличе до себе місто, але не про те він думає. Дивиться на щось конкретно-зриме, і саме це мене й зацікавило. Еге ж, вулицею плететься знайома всім шкапа. Сумно похитує головою, крок її хиткий та розбитий. Здається, ритм, у якому йшла ота бездомна страдниця (взимку і влітку блукає вона по вулицях), пробудив чи й привабив Бергена. Він стрепенувся й озирнувся на вікна гімназії. Але самої гімназії не побачив, на її місці лежала піщана пустеля. Злякався тієї пустелі, бо заспішив з гімназійного двору геть — нічого йому тут робити! Перевалювався з ноги на ногу, від чого барилкувате тіло хиталося, ніби хитав його хміль, але це був тільки ритм, що надала йому шкапа. В душі в нього лежало щось кисле на смак і сіре на колір, щось таке, як непідсолоджений кисіль, через що сині його очі покаламутніли і стали теж, як кисіль. Йому було важко дихати, і він розстебнув мундира. Завжди ж, коли розстібав мундира, звільнявсь у певний спосіб од шор, в яких тримав сам себе, ніби мундир — це якась кам'яниця, холодна й товстостінна. І він виходив із неї, адже віддатися своїй пристрасті — це й означало вийти з мундира. Вдруге озирнувся: кам'яний мундир стояв серед піщаної пустелі, неймовірно побільшений, але з усіма компонентами. Той мундир — це й була гімназія, від якої він тікав, і в ньому, як миші, позалишалися всі оті юні варвари, які знущалися з нього й мучили його. "Це від того, — пробурмотів, — що я надто добрий! Не можна в цьому світі бути добрим!" Там, попереду, на порожньому й німому шляху, побачив мету своєї мандрівки: розчинені двері, йому здалося, що то широко розтулена паща велетенського змія, котрий згорнувся, скрутивши тисячки кілець, і гіпнотизує його. Він же не має сили йому опиратися, бо він — зелена жаба, яка покірно й приречено стрибає назустріч тому розхиленому роту гігантського боа-констріктора, і єдина втіха для жаби — пропасти. Адольф Карлович не вражався від того, що порівнював себе із жабою, в цю хвилю він себе зневажав. Зневажав власну слабку волю й приреченість — був у цьому світі сам як палець. За спиною стояв застебнутий на всі гудзики гімназія-мундир, і він не міг повернутися туди, не звільнивши душі.
Шкапа вже пропала з його зору, та й не потрібна йому була — досить того, що надала ритм. Отож рухався до відчинених дверей шинку, як і вона, спазматичними ривками, раз пришвидшуючи, а раз уповільнюючи хід. Я став тимчасовою тінню цього нещасного: ба, навіть у своєму падінні залишався він елементарний, цей Адольф Карлович. Тікаючи від заведеного ритму гімназійного життя, він і тут ставав механічною лялькою. Шлях його був суворо розмічений: перші дві чарки випивав у Боруха, а наступні дві — у Холоденка. Далі йшов до заїжджого дому, в якому жив я по приїзді, і тут випивав ще дві чарки. Але просиджував тут довше, похитуючись і бурмочучи під ніс, після чого знову йшов до Холоденка і знову до Боруха. Звертав на Поділ і виходив до Кам'янки. Під Замковою горою, біля скель, часто лягав відпочити, байдуже, був дощ чи сипав сніг. Спав рівно стільки, щоб протверезіти, взимку не більше п'ятнадцяти хвилин, а влітку і всю ніч. Восени — по кілька годин, так само й весною. Ніяка застуда не бралася його, хіба червонів більше, ніж годилося, ніс. Із розжареним носом приходив у гімназію й зачинявсь у своїй комірчині. Могутнє хропіння виривалося тоді в замкову щілину, й учні даремно крутилися біля тих дверей, підбираючи ключі: замок до своєї комірчини Адольф Карлович замовив у найкращого коваля міста, який працював на базарі біля Кафедрального костьолу, і той замок не міг відчинити ніхто. Навіть диму напустити в комірчину Адольфа Карловича учні не могли — на шпарину накидалося вічко. Шкапу ж у комірчину учні зуміли завести, тайкома викравши у надзирателя ключі.
Сьогодні Адольф Карлович був трохи не такий, як завжди: щось у його рухах насторожувало. Зрештою, я знав причину: Берген був сумний. Можливо, той жах, що пережив його вчора ввечері, збудив у ньому щось забуте, і він раптом здивувався, як опинився в цьому чужому краї, де в нього немає жодного приятеля або родича. Можливо, між ним і шкапою відбувся тихий діалог, і ці двоє раптом порозумілися, хоч одне — тварина, а друге — вища істота, їх, можливо, й поєднав у цей вечір той-таки сум, який і змусив Адольфа Карловича стати тихим і загадковим. Заходячи до Боруха, він звичайно вдаряв кулаком об стіл, на що лакей Боруха чи й сам господар кидалися виконувати наказ. Сьогодні ж він тільки сидів за столом і важко відсапувався. На те диво виплив з кімнат сам Борух і присів біля свого клієнта.
— Чи пан часом не захворіли? — допитувався він, прихиляючись до Адольфа Карловича. — Ой, щось пану відходить, щось йому за серце хапа! Може, пан не має зараз грошей, то я почекаю, чи ж ми не свої люди? Хіба я не знаю, що пан учитель їх мені віддасть? Хіба я йому посмію сказати "нє"?
Адольф Карлович позирнув синіми очима, сьогодні вони й справді були каламутні.
— Дві порції! — наказав коротко.
— Зараз вам буде дві порції, чому б нє? — з полегшенням зітхнув Борух. — А про гроші я у вас не питаю…
Але йому довелося сьогодні здивуватись удруге: Берген за горілку заплатив. Але не вийшов відразу, а відкинувся до стіни й сидів, майже погасивши очі.
— А що, коли він тут у мене помре? — сказав тихцем Борух жінці. — Матиму клопіт. Придивися за ним…
Борух мав гешефт у місті й подався його робити, а його вірна Рахіль почала стежити, чи не вмиратиме в шинку Адольф Карлович. Але Берген умирати не збирався. Він раптом устав, схитнувся, відсапнув і пішов просто на світлий прямокутник дверей. Об двері він, правда, зачепився, але не так, щоб утратити рівновагу.
У Холоденка Адольф Карлович випив свої дві порції одним духом. Озирнувся по порожньому шинку, а тоді так само, як у Боруха, приплющив очі й глибоко задумався. Я незримо сидів обіч нього, роздивляючись велике, порите зморшками обличчя Адольфа Карловича. Бакенбарди спускались у нього низько, з'єднуючись із бородою, зате підборіддя було виголене. Пшеничні вуса вицвіли і стриміли в безладді, а брови настовбурчилися.
— Сидиш біля мене? — спитав тихо, і я здригнувся — чи він відчув біля себе мою присутність? Але це було надто малоймовірно, досі жоден чоловік не помітив мене біля себе.
— Ну-ну, не всміхайся, — сказав Адольф Карлович. — Я і без тебе знаю свого біду.
У першу хвилю я хотів тихо щезнути, але ситуація видалася мені принадною. Адольф Карлович говорив до мене по-німецькому, втомлено й безпристрасно:
— Ці розбійники скоро доведуть мене до божевілля, — сказав він. — Наступного дня я знайшов мотузки, які ці шишибеники протягували між ліжками…
Це трапилось у позаминуле чергування Адольфа Карловича. Він уже заснув, двічі приклавшись перед тим до пляшки, схованої у комірчині, а шибеники в цей час протягли між ліжками у спільній кімнаті поворози й погасили нічники в коридорі й покої. Після того в протилежному від ліжка надзирателя кінці хтось закричав перелякано й дико: "Пане вчителю! Рятуйте! Мене душать!" Учень і справді захарчав, ніби його душили, спросоння Адольф Карлович кинувся на крик, але перечепився через повороз і гримнувся об підлогу. Зірвався, зробив новий скок і знову загримотів додолу. В цей час у спальні знявся неймовірний галас, звідусіль полетіли подушки, зовсім засипавши надзирателя. Він заволав, гукаючи лакея. Лакей, як завжди, не поспішав — за цей час юрливі постаті швидко позабирали подушки, і, коли з'явився лакей із світлом, всі мирно лежали, посопуючи. Тоді Адольф Карлович затрусив над головою руками і почав лаятися, обзиваючи учнів не зовсім достойними словами.
— Ви заважаєте нам спати, — обізвався один із учнів. — У вас галюцинації…
Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опустив.
— То мені стояти чи йти? — невдоволено спитав лакей.
— Чому не горять нічники? — роздратовано накинувся на нього Адольф Карлович.
— Ну, це діло невелике, — відказав лакей і почав засвічувати нічники.
— Мали б совість, — казав тим часом Адольф Карлович. — Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..
Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, тамуючи сміх подушками.
— Мали б совість і ви! — озвався той-таки спокійний голос. — Через ваші галюцинації ми не висипляємося…
Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав, що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він же безсилий навіть покарати їх.
— Сікти вас треба! — бурмотів він, пробираючись до свого ліжка. — Кістки вам треба ламати, безсердечним!..
На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнювалася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Карловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першого, хто втрапив би йому в руки, і… зачавити. Він ледве погасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози покотилися йому по щоках.
— Все? — спитав надламаним голосом. — Може, зволите спати?
(Продовження на наступній сторінці)