Я теж не міг зрушити з місця під цими осяйними хмарами, сам на сам із ними, з безліччю нерозв'язаних думок та химер у голові, в мороці, хоч наді мною рівно й нерушно світилося біле полотно.
Відчув, як тахкотить у скронях кров, а сам я розчиняюся серед неземного срібла, мертвого, але запаморочливого, яке не гріє і не палить, але сяє. Так, я був переконаний, що це й не вогонь, який спалює вітрильники, котрі навіки зупинилися, — це щось інше. Я дивився, хапав поглядом світло — ні, тут немає ані змагання, ані спалювання. Є лише сяйво, рівне, вічне, яке не освітлює землі й мозку, але їх заспокоює.
Хмари горіли зачарованим вогнем: казкова з'ява срібних полотниськ, які прийшли подивитися на землю і вмиротворити її. Адже на неї покладено величезний тягар і вона стогне під ним: вона ж бо чи не є єдине небесне тіло, на якому живуть дивні створіння, котрі вміють і можуть відчувати себе і світ…
Листок другий. Петро Утеклий
Повість за судовими актами XVIII століття
Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря,
В степах розгнуздаєм сліпого коня…
Яків Савченко
РОЗДІЛ І
Сірий спокій
1
Розпізнавати труп, який знайдено за селом Рудівкою, послано наказного сотника Івана Скибу, котрий уважався за найуправнішого в таких справах. Він попросив товаришувати в цьому ділі мене, канцеляристу сотенної канцелярії Петра Турчиновського, щоб занотовувати все висліджене — це я мав потім уписати до міських книг.
Ми рушили у Рудівку верхи.
— Ну, пане канцеляристе, — сказав наказний сотник, — цього літа мої льохи наповнилися добряче. Вродив славний агрус, і я зробив барило агрусового вина. Не знаєте, як його роблять?
Повернув у мій бік обличчя: очі його були сірі, можливо, через відбите в них небо, і мружилися. Стояв у тих очах, як і в полях, що розстелялися навдокіл, сірий спокій.
— Ви, пане наказний сотнику, — відповів я, — великий мастак до виготовлення напоїв. Я ж у тому, самі знаєте…
Говорив цю фразу розтягло, бо й голос мій плив серед сірого спокою навколишніх нив трохи змінено. Можливо, починав відчувати і день цей, і його настрій.
Нам у обличчя віяв вітер, злегка моросячи, бо небо сипало мжичку, яка обсівала нашу одежу дрібними цяточками.
— А що, пане наказний, — сказав я, втираючи рукавом обличчя, — чули, може, про якогось там месію балакають?
— Пусте, то й балакають, — виплюнув згусток слини Іван Скиба. — Людям не так їсти дай, як побалакати.
— Дивне не те, — сказав я, переганяючи коня через калюжу, — що чоловік, котрий видає за месію, з'явився. Я не раз читав у книгах, що псевдомесіями в різні часи повниться світ. Дивно те, що він з'явився таки в нашій стороні.
Скиба завернув до мене сіре, мокре обличчя.
— Не вам мені казати, пане канцеляристе, — мовив він, — але в святому письмі заповіджено, що справжній месія прийде вдруге на землю не задля миру.
— Так кажете, — пирснув я, — начебто упевнюю вас, що той месія справжній. Просто дивні чутки ходять по нашій землі.
— А хіба наша земля не християнська? — спитав Скиба.
— Християнська, але месії її поки що обходили, — сказав я не без гумору, і наказний сотник усміхнувся й собі. — Отож мене цікавить: чи справді й між нашого народу з'явився хтось такий, хто посмів ставити себе поруч з богом?
— А мене більше цікавить, пане канцеляристе, як зробити добрий мед чи наливку. Людині гріх заноситися так високо…
Ми під'їжджали до села. Збоку в полі виднівся гурт людей, і наказний сотник завернув коня. Неподалік стояла самотня хата, обгороджена тином, до неї вів ледь утоптаний путівець.
Люди й справді стояли довкола трупа, задля якого ми й вирушили в цю мандрівку. Обличчя в усіх були так само зарошені — всі вони, наче на команду, повернулись у наш бік. Був тут, як виявилося з подальшого опиту, рудівський піп Семен Ващенко, рудівський-таки козак Степан Джевага, його небіж Яків Джевадський, значковий товариш Дмитро Куриленко, козак Лук'ян Попович, посполитий Онисько Волошин і дячок села Рудівки Стефан Савич.
Іван Скиба зіскочив з коня і, затримуючись на кожному, пильно обдивився всіх, що стояли супроти нього.
— З вашого дозволу, панове товариство, — сказав, — оглянемо тіло…
Я зістрибнув з коня й собі і підійшов до вбитого. Це був русявий молодик років двадцяти п'яти, худорлявий і круглолиций, з голеною бородою і з русявими вусами. На ньому були білі вовняні шаровари й сорочка.
Щось темне й кошлате торкнулося мого серця, як торкалося завжди, коли бачив я мертвого, — чорна тінь хитнула простір. Зирнув на людей, що зібралися тут, і здалося мені, що постаті зламалися і схитнулися, наче відбиті у воді. Я, однак, згасив цей мимовільний спалах, бо наказний сотник уже схилився над мертвим і задер на ньому сорочку, оглядаючи труп. Я вийняв зі скриньки, прив'язаної до сідла, перо, відкинув покришку паламаря і, поклавши дощечку на круп коня, приготувався писати все, що мені скажуть.
Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягнений тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На грудях — битий знак, величиною з п'ятак, круглий, червоний, обкипілий кров'ю, невеликий битий знак біля шиї. Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само побиті й чорно-сині були руки.
— Дрюком били, — сказав Дмитро Куриленко.
— А може, й обухом, — озвався Лук'ян Попович.
Я так і записав: бито києм чи обухом.
Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як, очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потягло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де немає ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає, щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплюне її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.
Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:
— Хто знайшов тіло?
— Федір Криворученко, мій вівчар, — сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.
2
Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.
— Я гнав вівці, — сказав він. — Було це в понеділок, восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана Товкачівського.
— Скільки це від села? — спитав Іван Скиба.
— За одну верству, біля Товкачівського хутірця.
— Це того, що в одну хату?
— Еге ж, — відповів Федір. — На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.
— В яку це було пору?
— Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому — не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.
— Кому зголосив про вбитого?
— Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.
— Далеко це од хати?
— З добрих шістдесят ступнів, — сказав Криворученко.
— Герасим оглядав тіло?
— Оглядав, але не чіпав, — сказав Федір. — І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.
— Правду свідчиш? — спитав, пильно позирнувши, Скиба.
Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:
— Кажу під совістю святу правду! — сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.
Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…
Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…
(Продовження на наступній сторінці)