"Треба шукати десь тут, — подумав я. — "Мудрість передвічна"!"
Я схопився на ноги.
— "Мудрість передвічна", — сказав уголос.
Було парко, я скинув чоботи, зв'язав їх і перекинув через плече. Босий, підкасавши колошви, ступив у воду — була чиста, ніби кришталь. Ноги мої стояли на піску, наче перерізані прозорою площиною води.
"Маю з'єднати всі притчі, які придумав раніше, — гадкував я, — хай вони зіллються в одну історію. Оце й буде "Мудрість передвічна"!"
Я брів водою. Над головою натягнено сітку сонячного проміння, а долі, на воді, — решето сонячних спалахів. Мені в голові відлунився діалог.
Заброда. Коли хтось поставив цю сітку, то мусить бути наживка. Шукаймо наживку, але так мудро, щоб оминути мережу.
Філософ. Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб ловцями стали ми.
Будівничий. Що ж ловитимем?
Всі разом. Розум!..
Мені побачилися всі вони. Чоловік, котрий шукав волі в пустелі. Рицар з його гординею, яка привела його до упокореності, Козак, битий заздрістю. Мені побачився Чернець з його даремним прагненням заховатися від життя, історію про нього я запозичив з "Києво-Печерського патерика". Всі вони хиталися серед неба, як ляльки, що їх тримали в повітрі руки моєї уяви.
Вибрів на пісок й уявив собі ще одного персонажа своєї драми. Біля моїх стіп рив землю Кнур. Рив її із завзяттям — я стояв і дивився: Кнур проривав на землі правильний квадрат: малий майданчик, на якому моя уява помістила Отару. Поруч стояли Рицар, Козак, Чернець і всі інші мої дійовці — це вони були ловцями Отари.
"Ось воно, — подумав я, — дивне й страшне Невдоволення людське!"
Тоді виповз на пісок Рак. Був трохи менший за людину, врешті, голова в нього також була людська…
"Вона майже готова, моя драма, — подумав я, — небагато треба, щоб її довершити. Спробую й поставити тут, у Шклові…"
Рак звівся на хвоста й подибуляв до мене. Серце в мене тенькнуло, був це таки він — Страх. Такий же вусатий і загадково усміхнений.
— Це моя одежа в майбутньому, — сказав він. — Почув, що хочеш виставити драму. Навіщо?..
Через річку плив качур, а на ньому сидів рудий Шинкар. Шинкар зіскочив зі свого дивовижного перевізника і виструнчився.
— Хай живе його величність Гендль! — вигукнув він… Я сидів на березі й пересипав з долоні на долоню пісок.
Сипався той із глухим шелестом. Кнур перестав рити квадрат і підійшов до мене. Сів, як людина, й закинув стегенисту ногу за ногу.
— Квадрат має велике майбутнє, — сказав він. — Усі ми замкнені в квадраті…
"Все це інтермедії, — думав я. — Зовсім непогано. Інтермедія перша: "Гендль і Шинкар на качурі". Інтермедія друга: "Кнур-філософ". Інтермедія третя: "Страх і нова його одежа"".
Я пересипав пісок. Пісковий дзигар — велике людське відкриття. Чим би була людина, не знаючи, що таке час? Не стала б розумна: час-бо — це думка про смерть, а звідси — всі пристрасті цього світу. Звідси — вічне змагання і марнота марнот.
Кнур сидів біля мене й пащекував:
— Квадрат — це дім, де живе людина, це могила її, цвинтар і місто. Це поле, сад і мережа… Все на світі — квадрат…
Я встав. Пісок сумно свистить, коли йти через нього. Пісенька для подорожнього, який не знає, куди йти.
— Стривай! — сказав Кнур. — Я не доказав своєї думки.
— Докажеш на кону, — мовив я задумливо. — Тепер не час — треба ще багато думати…
Я йшов по піску й відчував сонце, що било просто мені в обличчя. Тихо плюскотіла вмиротворена ріка — я був на самоті. Довкола, куди не глянь, ані душі. Відчував у тілі ослаблення, як після виснажливої роботи. Цілий день протинявся по піску, обмірковуючи драму й інтермедії. Я їх обов'язково поставлю, і це буде майже так, як робили ми в Києві в богоспасенній alma mater нашій…
Шелестіло листя. Я спинився біля розложистої верби. Краплі крапали з її листя на пісок, вибиваючи в ньому схожі на віспяні висипи лунки. Приплющився й пив на повні груди довколишню тишу й теплі притишені шуми, котрі цієї тиші аж ніяк не руйнували. Серце погідно билось у мене в грудях, відчував я світлу розчуленість.
Над головою крякнула ворона. Летіла вслід за іншою, а та, перша, несла у дзьобі курча. Велика срібна хмара охоплювала півнеба, а сонце, яке майже спустилося до заходу, червоно оббарвило їй живіт. Крапля з вербового листка впала мені на лоба, навіки вибивши на ньому знак неба.
"Знак неба, — подумалося мені, — це знак нашої тлінності, а водночас це наші пошуки вивищеного у світі. Це нагад, що людська метушня марна й дочасна, але є в ній і висока позначеність".
— Лад у другій дії буде такий, — сказав я уголос. — Повстримність, Гордість, Заздрість…
На річці голосно скинулася риба, я встиг помітити чорний хвіст. Сонце вже лягло на обрій і дивилося на мене смутно й поблажливо, ніби знало щось таке, про що ніввік не здогадаюся.
РОЗДІЛ XXVIII
"Мудрість передвічна". Повстримність
Мойсей був міцний тілом і гарний з обличчя. Його вели, закутого у важкі заліза, а він ішов і всміхався, ніби не його чекали страшний полон та зневага. Було сумно, що втрапив так нерозважно в неволю, але в його душі панувала рівна душевна яснота, яку може мати тільки чистий серцем.
Отак привели Мойсея в чужу землю, й побачила його там одна жінка. Вразилася вродою Мойсеевою, а що була можновладна й багата, запрагла кохання цього красеня. Єдине, що непокоїло жінку — це ясна, трохи несвітська всмішка на бранцевому обличчі.
— Терпиш муки й неволю, — сказала вона. — Навіщо? Легко можеш визволитися.
— Так сподобно богові, — мовив Мойсей.
— Коли упокоришся мені, — запропонувала жінка, ледве тамуючи хвилювання, яким запалив її цей красень, — станеш багатий і можновладний на моїй землі. Володітимеш мною і моїм багатством.
— Але хто ж, — спокійно відказав Мойсей, — узявши жінку й покорившись їй, зберіг закон? Покорився жінці Адам, і його вигнали з раю. Самсон усіх перейшов силою, а потім жінка зрадила з чужинцями його. Ірод був непереможний, а віддався жінці — й убив Іоанна Предтечу. Я не пізнав ще жінки і не хочу, бо це зробить мене її невольником. Не хочу, — сказав цей блаженний, — твого багатства. Для мене найкраща краса — краса душі й тіла. Господь побачить мої муки і звільнить мене від них.
Стояла сонячна днина, і промінь упав на рівні, блискучі зуби бранця. Осліпилася тією усмішкою жінка, і ще більший неспокій посів її.
"Викуплю його, — подумала вона, — і матиму собі у власність як бранця".
— Ти мій бранець, — суворо сказала, заплативши викуп. — І я велю тобі побратися зі мною.
Наказала вбрати його в пишну одежу й посадити до столу, що вгинався від найвишуканіших страв. Але з усмішкою дивився Мойсей на всі розкішні наїдки та солодкі трунки.
— За роки неволі, — мовив він, — я знайшов смак лише в одному: в хлібі та воді. Краще хліб із водою, ніж солодощі з бідою, — проголосив він приказку й відвернувся від столу, шепочучи молитву.
Тоді його повели в розкішну залу, й кільканадцять напівголих дівчат танцювали й оманливо вигиналися перед ним. А по тому завела пані Мойсея у свій покій і почала роздягатися перед ним сама.
На те зірвав із себе одежу Мойсей і, роздягнений, упав на коліна перед іконою. Затремтіла, побачивши те, жінка, бо не вздріла й сліду від своїх спокус. Лиха іскра залетіла їй у серце — звеліла кинути юнака в темницю, не даючи ні їсти, ні пити.
— Хай цей євнух загине з голоду! — вигукнула вона, а Мойсей на те тільки всміхнувся ясно.
Проте і в темниці вів не загинув, бо сторожа таємно підгодовувала його, а один, найстарший літами й найдоброзичливіший, сказав юнаку:
— Брате Мойсею! Що перешкоджає тобі одружитися? Ти молодий і красивий, вона не гірша і жила з чоловіком тільки рік. Хіба не чудовіша вона за багатьох жінок? А яке має багатство! Не розумію тебе, хлопче. Ти полонений, а не хочеш виповнити її волі. Князь би не відмовився від такого щастя. Хіба не каже Христос у Євангелії: "Залишить чоловік своїх батька та матір і прилипне до своєї жінки, і будуть вони одним тілом, бо вони вже не двоє, а одне єство!" Чи не правду мовить апостол: "Краще побратися, ніж розпалюватися". Ти ж не чернець, навіщо тобі такі муки? Вмреш у біді, а якої заживеш слави? Хіба Авраам, Ісаак, Яків гидували жінками? Тільки чорноризці. І Йосип оженився, а хіба ти про таке не думав? Нерозум керує твоїми діями, брате!
— Все це так, — відказав спокійно Мойсей. — Це краще від того, що нашептала у раю Єві гадина. Але не прийму вашої ради. Хай буде, що всі праведники спасались із жінками, а я один ні! Не вабить мене земне панування, а високе! Христос у Євангелії сказав інше: "Хто залишить свого батька, й матір, і дітей, і дім — той стане моїм учнем!" Кого ж мені слухати: Христа чи вас? Сказав і апостол: жонатий дбає про світські справи, а нежонатий про божі, — як догодити богові? Спитаю вас, — сказав Мойсей, — кому більше треба служити: Христові чи жінці? Знай ти й перекажи своїй пані: ніколи не зманить мене краса її і не зламає моєї волі.
(Продовження на наступній сторінці)