Заснув відразу і без снів, хоч, може, й непокоїло мій мозок відбиття того, що відбувалося за кілька вулиць від мене: ходив там по кімнаті з пістолетом у руці розтривожений чоловік, котрий не вірив у надприродне і щосили намагався зберегти свою невіру. Пручався, щоб не впустити у себе боязкого, забобонного, темного й безпомічного, і не відав, що воно в ньому вже поселилося. Зрештою воно й не виселялося з нього ніколи, а тихо спало, вколисане залізною логікою реальних умовиводів, таких простих, ясних і заспокійливо-елементарних, коли життя бачиться як вислід кількох твердо засвоєних законів. Вірив: ніщо не порушить тієї малої ясності, але темне і сліпе, боязке й непевне раптом розплющило очі й дряпонуло йому душу кігтистою лапкою. Це не був страх малий, особистий, це був страх, виплеканий тисячами поколінь його предків. Через це так легко я зміг порушити чітко засвоєне раціо вчителя фізики і зруйнувати його добрий елементарний світ. Надаремно стискає його рука пістолет, надаремно гостро й чіпко лапає темряву кутків його око, надаремно тулиться він до світлого кола, що його утворила свічка, — справжнього затишку, якого досяг завдяки розуму та волі, у цій ночі, вже не повернути. Я спав, відчуваючи контури тієї картини, і мені вже не було жаль Кулаківського, бо що це таке — жаль? Я можу бачити і фіксувати, збирати факт до факту, ліпити смальту до смальти — картину творить життя, а я його підвладне око, як і всі у цьому світі. Здається, я більше не піду в той дім. Досить з мене, що я покотив камінець, він зробить своє діло сам; зачепить, як це буває в горах, одного, й другого, й третього камінця, і вони покотяться, збиваючи гуркітливу лаву, яка заспокоїться тільки тоді, коли не буде куди котитися. Дам надію й Кулаківському: коли така сильна його воля та розум, хай відбудує свою самовпевненість — мені до того діла нема. Хай знову тримає на обличчі вдоволенозверхній вираз, хай впевнено зводить голову і чітко карбує крок. Я тільки ледь-ледь випробував його душу, торкнувся легенько нігтем надчутливої матерії, як торкають ріжки слимака. Слимак відразу ж ховається в хатку і боязко затуляється від світу, але пригріє сонце, і він знову висуває цікаву голівку й чутливі ріжки — той, що торкав його, давно пішов. Я також пішов, але знаю, що історії цій не кінець, мушу її додивитися. Тому й тримаю в уяві відбиток обличчя Кулаківського. Воно зморене, посіріле, з широко розплющеними очима, адже цієї ночі він так і не зміг заснути, сподіваючись на мудрий ранок: день завжди розсіває те, що в нас породжує ніч. День і ніч недаремно змінюються так правильно на цій землі: вони — щось взаємозалежне і взаємозаперечне водночас. Годі давати перевагу чомусь одному, саме від цієї залежності й твориться життя. День виростає з ночі, як дерево із землі, він ховає у ній своє коріння і п'є сокровенні соки. Ті два начала входять у єство людське, бо й воно наче ясне дерево, коріння якого в темному та незбагненному, і так буде до кінця світобудови…
Ці думки прийшли до мене, коли я лежав у напівмаревному стані, а може, приніс їх мені сон, адже він певною мірою відповідав стану мого духу. Прокинувшись, я чітко його пам'ятав і трохи подивувався з того не без самоіронії. Звісна річ, до Кулаківського я пішов, незважаючи на попередні застереження, і наступної ночі, і ще разів кілька — людина не втрачає упевненість так просто. Я повторював усе з твердою послідовністю, змінюючи тільки час своєї появи. Нерви Кулаківського почали здавати. Як тільки чулись у його кімнаті кроки, він зривався з ліжка і стріляв раніше, ніж це робив я. Переляканий хлопець прибігав і бачив свого пана освітленим полум'ям свічки (тепер він купував собі так багато свічок, що дивував лавочника), в нічній сорочці й ковпаку, з пістолетом, з якого ще сочився димок, з розпаленими й переляканими очима.
— Що з вами, пане? — кричав незмінне лакейчук, дзвонячи зубами.
— Хіба не бачиш, — тоном Дон-Кіхота відповідав Кулаківськнй. — Випробовую пістолета.
— Серед ночі? — дивувався хлопець, на що Кулаківський вибалушував очі й кричав, як той сміє вказувати своєму панові, коли випробовувати пістолет, і з лайкою відсилав спати.
Хлопець більше лякався господаря, ніж привидів, і перестрашено задкував, гадаючи, що його пан тратить на умі, і побоюючись, щоб той не бахнув спересердя і в нього. До гімназії цей педантичний чоловік почав запізнюватися, діти миттю відчули зміну й підіймали на його уроках такий рейвах, аж мусив втручатися інспектор, а одного разу, просто серед уроку, Кулаківський заснув. Учні тоді викрали в нього журнал і всі коли повиправляли на четвірки, чого вчитель фізики, звичайно, не помітив. Він ходив тепер трохи похитуючись, а очі його зробилися червоні. Я готовий був припинити наші нічні ігри, але сподівався малого: Кулаківський мав розповісти про те, що в нього відбувається, комусь із приятелів.
Він розповів про все полковнику Дупанову-Ростовському, і той, вислухавши хаотичну й нервову оповідь свого партнера по картах, довго реготав, трусячи круглим черевцем.
— Це ж вас хтось розігрує, мій любий! — сказав пересміявшись. — Чи маєте ворогів?
Кулаківський розповів про вдову і про свої напружені з нею стосунки. Останнім часом він навіть став люб'язний з нею, а за нічний заколот перепросив. Вдова загадково всміхнулася і защебетала: вона і в гадці не мала, що Кулаківський лякав злодіїв, їй здавалося, злодіям ні в нього, ні в неї поживитися нічим.
— Після того, коли з нею отак побалакав, — розповів учитель фізики, — я почув не тільки кроки й постріл, але й регіт. Реготало при тому так страшно, наче хтось прикладав до рота рупора.
— Го-го! — весело заходив по кімнаті полковник Дупанов-Ростовський. Він задоволене похрускував пальцями, і на його обличчі цвіла усмішка.
— Гадаєте, це її рук робота? — спитав Кулаківський.
— Не гадаю, а впевнений, — відповів бадьоро полковник. — Диявол і жінка — це брат і сестра.
— Значить — це був все-таки диявол? — спитав Кулаківський.
— Ну, ви вже зовсім здичавіли, — засміявся полковник. — Це диявол, якому можна спустити штани і добре його випарити. Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете, я у вас переночую?
— Зробите мені ласку, — видихнув Кулаківський. Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони випили пляшку і перекинулись у карти.
— Ловку історію ви мені оповіли, — сказав полковник, роздягаючись. — Наше життя таке бідне на події, що я залюбки повоюю з духами…
— О, не накликайте біди! — понуро сказав Кулаківський; випивши, він завжди відчував меланхолію.
Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вогник лампади тьмяно блимотів у темряві.
— Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів, — заговорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя. — Все, що е, думав я, — це є. Але тут таке твориться, ви зараз переконаєтеся…
— Буду щасливий, — сказав полковник, підбиваючи під щоку подушку.
Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим звуком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, почулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до полковника, затрусивши його за плече.
— Ви чуєте, полковнику? — зашепотів він голосно. — Ходить!
Хропіння обірвалося.
— Хто тут? — схопився полковник, а побачивши біля себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кулаківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.
— Це я, я! — загорлав він. — Воно вже почало ходити!
— А, це ви, звиняйте! — по-діловому озвався полковник. — Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші духи?
Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він прикусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.
— Вже ходять! — сказав понуро.
— Але де? — спитав трохи роздратовано полковник. — Я нічого не чую.
У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.
— Ви, Миколо Івановичу, хворий, — сказав він спокійно. — Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за ногу. Інакше можу вдарити.
Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою, перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні. В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.
— Згинь, пропади, прояво! — гукнув Кулаківськнй хрипко. — Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю, що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли ти просто збитошник — ти все одно диявол, бо не можна так мучити людину. Чуєш, ти?! — крикнув він пронизливо.
— Га? Що таке? — підскочив полковник. — Ви тягли мене за ногу?
— Спіть, спіть, пане полковнику, — заспокоїв його Кулаківський. — Здається, це тільки я чую.
Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Полковник сів у ліжку, широко розкривши рота.
— Е, ні, Миколо Івановичу, — мовив він. — Тепер і я добре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи його на підковах, і він не старий.
— Звідки ви все це взяли, пане полковнику?
— Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знаєте що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний чоловік, бо він ходить, як останній недотепа…
(Продовження на наступній сторінці)