— Було, — згодився Григорій Комарницький та й пішов до воза. Антониха при цьому навіщось турботливо підтримувала його під ліктя: чи стерегла, чи підбадьорювала. Сама ж сіла на Петрову підводу й церемонно підтисла губи. По дорозі вони підібрали ще трьох односельців, котрі на них чекали, ті також повмощувалися на Петрову підводу — і вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогодні й справді вдався на славу. Дяк сидів, щільно оточений братами Сахнюками, і кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невідривно зорили на Григорія, ніби хотіли зурочити, або ж боялися, аби він із їхніх очей часом не здимів, як отой дим, що зграйно вивіювався з його кушпедлиська. Але нічого неймовірного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тільки раз, а вдруге і втретє, відтак вози грімко покотилися з гори в долину річки Кам'янки, щоб потім подертися наверх — тільки тоді брати з воза позіскакували й рушили побіч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому ані подумав із воза сходити.
У суд брати не пішли, бо не були свідками, так само і Явдоха Сахнюкова, — залишилися біля возів, а решта трохи боязливо переступила магістратський поріг, де вже сиділа міська лава зі старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, і Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петрові свідки, які під присягою посвідчили, що рівно дев'ять місяців тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорій Комарницький і справді зайшов у дім Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Більше у тій справі вони нічого не знають, бо більше дяка біля садиби Петрової не бачили. Писар записав їхні свідчення, після чого й були відпущені.
— Хто подавав до столу? — спитав старший лавник.
— Я подавала, — сміливо мовила Катерина. — І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, — і вона густо почервоніла.
— Це все добре, — мовив старший лавник. — Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?
— Уночі, — сказала впевнено Катерина. — Світив дуже ясний місяць, але як увійшов — не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.
— Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? — запитав старший лавник.
— Це я скажу, — мовив Петро Сахнюк, — бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати — вона нас надворі чекає.
— Віримо на слово, — сказав старший лавник. — Чи ж є інший хід до вас?
— Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, — мовив Петро.
— Чи впускала до себе любаса, дівко? Тілько не бреши! — грізно спитав у Катерини старший лавник.
Тоді Катерина Сахнюківна заплакала так, як уміла — щедро і з великим розсипом сліз:
— Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, — сказала крізь хлипи й шморкання.
— Як ти зайшов до дівки, дяче? — спитав старший лавник у Григорія Комарницького.
— Ніяк, — спокійно мовив той, — бо, сказати по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.
— Можу, — встала Антониха. — Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.
— Чому ж його зачиняєш? — здивувався старший лавник.
— Така, панове врядні, в мене поведенція, — твердо й навіть урочисто відказала Антониха. — І така умова з паном дяком.
— Боїшся, щоб чого не вкрав? — спитав старший лавник. — Щось він у тебе, жінко, крав?
— Ні, пан дяк — чесна людина, — тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. — Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.
— То як могли щось украсти, коли дяк усередині? — знову здивувався старший лавник.
— Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.
— А чи не могла ти забути зачинити клуню? — запитав старший лавник.
— Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, — твердо мовила Антониха. — А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.
— А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? — спитав старший лавник.
— Не можна, — мовила твердо Антониха. — Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?
Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.
— Гаразд, — прорік старший лавник. — Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?
— Сказати не маю чого, — мовив Петро Сахнюк. — Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.
— Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? — спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.
— Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, — спокійно сказав дяк, — то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.
— А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?
Дяк засміявся і покрутив головою.
— Бачите, панове врядні, — мовив із усмішкою — це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!
— Не треба, — строго сказав старший лавник. — Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?
— А те скажу, — раптом сердито й твердо сказала Катерина, — що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, — і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.
— Твоє слово, пане дяче! — сказав старший лавник.
Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.
— Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, — повів він і встав. — Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.
— Гаразд, пали! — дозволив старший лавник.
І пан дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрий оженився на мусі, а ще чудових, непорівняних нищинських віршів, вийняв із кишені люльку, неспішно набив тютюном, неквапно викресав кресалом вогонь і припалив, відтак почав пускати дим, спершу трохи, тоді більше, і так його штудерно випухкував, що голова його й справді оповилася кулею диму, в якій ледве проглядали риси обличчя, відтак і справді здавалося, що дим сочиться із усіх шпар голови, але бувши остережним (адже випускаючи дим натурально, готувався пускати його й симболічно), насправді з очей та вух диму не випускав, бо хтозна, як до того поставляться ці пильні люди, судді його, а носом та ротом, і всі німо дивилися на таку штукенцію, чекаючи на його вирішальне слово, дехто від цікавости й роти порозтуляв.
(Продовження на наступній сторінці)