— Не дурій, Іване, — м'яко сказала, знову вживаючи заспівних інтонацій, Явдоха, — бо робиш сором собі й мені. Перепроси ліпше гостя, бо ти таки нечемний господар, сідай і повечеряєш. Ти ж голодний з поля?
— Голодний, — буркнув Іван, підозріло оглядаючи дяка Григорія Комарницького, який спокійнісінько сидів за столом, навіть не дивлячись на нього, а ще пильніше озирнув свою жіночку, яка любо до нього всміхалася.
— Мені так здається, пані господине, — поважно сказав Григорій, — що прийшов до вас із гостиною не в час.
І він звівся на весь зріст, а тоді й довершив, не гублячи гонору:
— Отож вибачте, що вчинив у вас колотнечу, й дозвольте мені піти.
— Сідайте, пане дяче, — мовила наказово Явдохо, — бо цей нетіпаха і вайло ще перед вами не вибачився. Випийте один до одного по чарці, і нехай не робить мені публіки.
І голос у Явдохи здригнувся, а з лівого її ока поповзла, напевне, дуже солона сльоза, а може, то була й не сльоза, а тоненька, спрозорена змійка. Іван Пошивайло засопів, бо не міг байдуже переносити жіночих сліз, озирнувся, ніби збирався звідсіля втекти, але вчасно збагнув, що тікати нічого й нікуди, бо це таки його дім.
— Та годі тобі, перестань-бо кричать! — змовив примирливо. — Може, я й справді не те, хоч, коли сказати по правді…
— І що вийде по правді? — верескнула Явдоха.
— Та нічого, — ніяково сказав Іван. — Може, я й справді не те… Давайте, пане дяче, вип'ємо, бо вона мені з карку не злізе, а ти й справді ще в моєму домі, сказати по правді, не був.
— А коли не був і ти зайшов у відчинені двері, чого шиєш мені пана дяка в любаси? — переможно проказала Явдоха.
— І це правда, — згодився Іван, сідаючи до столу. — Годі вже торохтіти!.. Вибачай, пане дяче, коли що не так!
І він почав наливати в горнятка сивуху; дивно було те, що цього разу їх на столі виявилося три.
3
І вони всі троє відчули, що в цю мить у небі засвітилася нова зоря, зоря миру. І та зоря, як архангел Михаїл, а може, то й був архангел, прискочила на золотому коні місяця до того дому, в якому лежав, загорнувши в себе всі темні кутки, чи навпаки, заповнивши ті кутки собою, Змій, і вдарила золотим списом Змія в голову, аж посипалися іскри, а може, це іскри посипалися з очей пономаря Івана Пошивайла, бо з ним завше це траплялося, коли випивав сивухи: на очі вибивалося по сльозині, в сльозинах заламувалося світло, а йому здавалося, що сипляться з очей іскри, отож він і дивувався. І той Змій, зачаєний по кутках, може б, щасливо здох від стрімкого удару архангельського списа, спущеного із зорі миру, коли б не ще одна випадковість, а всі випадковості, знав із досвіду дяк Григорій Комарницький, є нещасними в природі своїй. Бо коли ото велася сварка, пізно ввечері проходила повз хату Пошивайлів, чи, може, чорт її наніс, Гапка Дмитриха з невісткою, вони й почули галас із пономаревої хати.
— Га! — сказала Гапка. — Пономар посвар чинить із жінкою, чуєш?
— Та ж не глуха, — сказала невістка. — А ви не чините посвару в нашій хаті щодня?
І це було сказано саме в той час, коли дяк намагався вилізти У віконце, але так і не зумів. Зрештою із пройми зник, і то було обом жінкам як короткочасне видіння.
— Тут щось не те, — звузила очі Гапка. — А ходімо підглянемо!
І вони, як дві кішки, одна чорна, а друга біла, пішли на м'яких лапках, ледве торкаючись землі. Але одна із них зашпорталась у купанці дяка Григорія Комарницького і ледве не впала.
— А це що за нещастя? — скрикнула невістка, бо це вона ледве не впала.
— І-і-і! Жупан, — сапнула щасливо Гапка. — Дай-но сюди!
І вже безперешкодно вони дісталися до вікна й прикипіли до скла. Але побачили мирну сцену, бо саме в цей момент і дяк, і пономар досягли згоди, й обидві жінки достояли під вікном, доки всі не сіли до столу і не випили мирову, одночасно закидаючи голови, щоб догідніше вилити горілку до рота, а ще жінки побачили за столом кругловиду й понікуди задоволену Явдоху, яка цвіла усмішкою, але не пила, бо куди солодшого трунку заживала: зуміла вкоськати свого дурного чоловіка, та й здобути в хаті мир.
— Е-ге-ге! — сказала Гапка. — Тут щось не так! А цього жупанця ми з собою заберем… З цього жупанця, чує моє серце, ще ниточка попливе й покрутиться. Ходімо, і не дивись мені на те стидоморисько!
І їх забрала пітьма, як забирає всіх кішок, котрі тільки в темряві й бачать по-справжньому світ.
У того, хто читатиме цю оповідь, може закономірно виникнути запитання: а що ж пономаревий пес? Адже й справді: коли б був пес, то, звикши до коханців своєї господині, він, може б, на них і не галасував, але тут з'явилися істоти супротилежного гатунку, тобто кішкоподібні, а який нормальний пес таке б витримав? Скажемо, що пес у цьому обійсті був, але солодко спав й уві сні бачив, може, не архангела на золотому коні й із золотим списом (від такого сну можна перелякатися й прокинутися), а костомашшя від курки, яку поїдав господинин гість, а ще всілякі смаковиті недоїдки — подібні ж сни бувають у собак такі солодкі, що вони під той час не прокидаються, бо в їхніх животах солодко вариться сік у передчутті доброї роботи.
Але він, той Явдошин пес, мав звичку трохи підступну, бо хоча й справді не ганяв господининих любашів, коли ті прилазили, але неодмінно прокидався, коли ті виходили, і вже тоді відпроводжував їх при звичному собачому етикеті, примушуючи любаша бігти так, що той ледве-ледве устигав до перелазу, а, розігнаний бувши, не перелазив, а перелітав вийстя, отож Явдошиного перелаза ліпше було назвати перельотом чи переметом, бо любаші через нього таки переметувалися; щоправда, переметом на Волині, це вже знав дяк, звуть рибальську снасть, через яку риба не завжди переметується. Чому ж той Пошивайлів пес так непослідовно чинив? А через мудрість і відданість дому своєму. Бо коли спершу не гавкав на господининих любашів, то догоджав господині, а коли потім їх ганяв, то догоджав господареві. Так сталося й цього разу — ось чому дяк Григорій Комарницький не дістав спромоги розшукати в темряві свого жупанця, хоча навкруги й не темрява стояла, а густо розлите срібне молоко з місячного проміння. І саме це Григорія непомірно стурбувало, бо хотів не хотів, а добре знав право: коли жупанця завтра вранці знайде пономар, то і Явдошина промовна вправність нічого не зарадить. Через це дяк Григорій Комарницький, переметнувшись через перемета-перелаза, не побіг чимдуж до школи, як би це зробив іншого разу, радий бувши, що вискочив із халепи, а намацав у кишені пакунка, що йому всунула щиросердна Явдоха, в якому була недоїдена ним-таки курка. Тож витяг того пакунка і дав понюхати псу, який стояв лапами на перелазі і яро догоджав своєму господарю. І це подіяло на пса казково, той миттю перестав гавкати, принизливо заскавулів і замотиляв хвостом, адже справджувався його солодкий сон, може, навіть більшою мірою, як це привиджувалося, бо хоч і були в курки кістки, але ще більше м'яса, а ще й печеного, а такими речами господиня свого пса не розбещувала. Дяк жбурнув пакунка в протилежний від віконця куток пономаревої садиби, і пес галопом помчав туди, сам же дяк знову переметнувся через перелаза і почав повзати по мокрій траві, вимацуючи те, чого в ній уже не було, бо де йому було здогадатися про існування чортом висланих кішок у жіночій подобі, тобто Гапки Дмитрихи та її невістки. Отож дяк рачкував аж доти, доки пес не зжер разом із торбинкою пакунка із недоїденою дяком куркою, а відтак повернувся до нього, але цього разу не гавкав, а почав і собі нюшити засипану місячним промінням траву, був-бо трохи недотумкуватий і хибно гадав, що Дяк вилапує в траві ще одного пакунка з недоїденою куркою.
А над ними розцвівся аж понікуди розпаношений місяць, натужувався й надимався, бо нелегка то праця для нічного світила лити стільки світла, а може, хотів у певний спосіб допомогти своєму нічному компану, але трудився дарма, бо дяковий Жупанець у цей час мирно лежав під кисло-солодкою пахвою Гапки Дмитрихи і потожерно того кисло-солодкого духа заковтував, адже він, той жупанець, стільки часу покривав тіло свого господаря, що не міг не набратися його духу, а кажуть же люди: "Який пан, такий і жупан", а ще: "Який пан, такі його слуги".
Серце в дяка Комарницького, коли звівся, обшукавши простору значно більше, ніж той, у який конечно мав упасти жупанець, голосно колотилося в грудях, десь так, як копистка, якою збивається рідке тісто хоч і тією капосною Гапкою, котра й завдала йому стільки клопоту; від того й сам ніби ставав таким тістом; пес біля нього, безнадійно прокрутившись і так і не збагнувши, чого шукає цей його тимчасовий добродійник, кілька разів заклично гавкнув, подаючи дякові до розважку, що він радо б поласував куркою ще, але Григорій на нього уваги не звертав, бо в нього в голові ламалася думка: де міг подітися той клятий жупанець? І він подибав із двору, потрушуючи головою і печально прочуваючи власного смутного образа, а ще дяк наливався щедро срібним молоком, від якого не з'явилося доброго настрою, а все якась розтягла й розтривожена печаль, саме та печаль, котра гонить його ось уже кілька років із Поділля на Волинь, а з Волині сюди, в Полтавський полк, але ніде не знаходить він спокою, ані радости, ані щастя, бо скрізь, хоч і не завжди однаково, обов'язково в щось улізе, тобто завше знаходить його одна і та ж біда.
(Продовження на наступній сторінці)