Тоді Вася Равлик, власне, прізвище його було Мілютенко, відчув, що може й справді розсипатись, а швидше спопеліє, бо такий уже був розпалений, що все з’їдене і випите в його шлунку кипіло, як у казанку. Піт тік йому по обличчі, він пішов у коридорця, де стояло залізне ліжко, запнуте сірою байовою ковдрою, сів і задивився крізь розчинені двері на танцівливу юрбу. І та юрба раптом виштовхала, чи, може, так здалося Равлику, до нього, а може, це вона сама вийшла, оту напарницю чи сусідку — підійшла і сіла побіч нього, ніби їй така місія в цьому вечорі сидіти біля нього, сіла так тісно, як і за столом. Від танцю в неї ходили груди, а рот відслонився і йому здалося, що зуби в неї рожеві, а може, так відсвічувала помада на її повних і трохи примхливих вустах. Узяв її руку й роздивився: холодна, з короткими пальчиками та облізлим манікюром на широких, як лопатки, нігтях. Вася крутив ту руку, і та безвольно бовталася між його долонь, як щось тільки недавно загусле; тоді перевернув руку долонею вгору й почав вивчати лінії на ній.
— Довго житимеш, — сказав, а вона розсміялась.
— Характер у тебе — возом можна проїхати.
— Куди возом? — не зрозуміла вона.
— Це так лінії в тебе стоять.
— Добре це чи погано?
— Ах, хіба я знаю, — сказав Вася Равлик і раптом, сам не відав, як це сталося, поцілував її у вуста.
— Хо-хо-хо! Вони вже цілуються! — гукнув із кухні Шурка Кукса, і коридорчик, де стояло ліжко і де вони сиділи, раптом наповнився смішливими обличчями, червоними, розпаленими, заповнювався сопухом від випитого і з’їденого, шелестом одежі, шурхотом ніг. Вася Равлик звів очі й побачив розтуленого в реготі рота Шурки Кукси, і його безпалу руку, що вимахувала в повітрі.
— Давай-давай! Цілуйтеся, а ми подивимося!
Під пахвою у Щурки Кукси, справжнє прізвище його було Гаман, стояло оте мале, кривоноге з косичками дівча; Митько Гілляка, справжнє прізвище якого було Голумбійовський, обіймав за плечі подобенство дівчини, в його роті й досі стримів сірник; всі інші — це були просто інші, декого він знав, а декого ні, але тепер, коли і в нього губи були наквецяні помадою, коли тіло все ще спалювалось, а в шлункові кипіла їжа й питво, спожиті цього вечора, вони здалися йому веселі й різні, і Вася вирішив, що вони прийшли сюди й заповнили так густо коридорчика не для того, щоб посміятися з нього, а щоб його підбадьорити.
— Чого ж не цілуєтеся? — спитав благувато Шурка Кукса і притис до себе щільніше те, що було в нього під пахвою.
Вася Равлик засміявся, бо на те вони й зійшлися, щоб веселитися, і, схопивши голову своєї сусідки долонями, впився губами в її нафарбовані, якісь нудно-солодкі й зовсім безвольні. Вона не пручалась, але на поцілунок не відповіла, так ніби цілував він гумову ляльку, а може, це й була гумова лялька, і всі ці люди, що так густо наповнили коридорчика, саме тому й веселяться так щиро, бо всі добре знають — йому для сміху підсунули ляльку, а він, дурний, і досі цього не розібрав. Коли ж він цілував свою ляльку, юрба задоволено ревла і плескала в долоні; видалося Васі Равлику, що всі ці люди поспліталися поміж собою руками й гойдаються як на демонстрації.
— От дайоть Васька! — сказав Митько, жуючи сірника. — П’яний уже в дим.
Може, й справді він був п’яний у дим, а може, тільки розпалений, бо від нього таки почали витися димові пасмути; ще трохи і він загориться вогняним стовпом і спалить дім і цих людей. Він ніжно погладив стегно своїй партнерці, що відкликало нову хвилю радості в юрби, тоді встав і пішов туди, де мали бути вхідні двері. І, певне, щось особливе було в його обличчі, бо юрба розступилась, і він відчув, опинившись на свіжому повітрі, що так це чудово, коли опиняєшся сам, коли зумів заплеснути за собою двері, й ті двері відрізали його від чогось йому неприємного. Вася спинився на високому дерев’яному ґанкові, до якого вели дерев’яні сходи, підвів обличчя до неба і раптом завмер уражений: серед неба цвів зелений місяць. І йому здалося, що його недаремно прозивають у цьому світі Равликом, бо равлик він і є, на спині в нього хатка і, тягнучи цю химерну споруду, він повзе в розросле дике царство лопухів, чорнобилю, лободи, пасльону, собачої кропиви, а ще кропиви глухої й жалючої, чистотілу, калачиків, подорожнику, череди, морігу й осоту, конюшини, рум’яників і мокрецю — все те зелене море, що розкинулося довкола, і в цьому зеленому морі він має знайти найширшого, найзеленішого, найрозкішнішого лопушиного листка, вибратися на нього, пожувати, скільки схочеться, смачної соковитої і вільжистої плоті, а тоді влізти сам у себе, у хатку свою й забутися аж до світанку, до того моменту, коли сонячне коло прикотить до цього ґанку, на якому стоїть, "машину желєзну", і "желєзна машина" підхопить невиспаного й хмільного Митька Гілляку і покотить у світ стрижених голів та зеленої одежі, а він, Равлик, лежатиме на лопушиному листку і грітиме боки в ранковому теплі, по тому вип’є роси і, може, згадає, що його історія з сусідкою за столом, так нагло обірвана, може, була й трохи приємна.
Але вона, та історія, не обірвалася. Бо Вася Равлик чомусь додому не пішов, а зійшов із ґанку в двір, де сів на лавочці, витяг сигарету і почав диміти вже по-справжньому, і так чудно йому зробилося під цим зеленим місяцем, що він ніби й задрімав трохи, а може, закоцюб і задумався. І хтозна-скільки часу отак минуло, година чи дві, принаймні в ногах у нього лежало аж п’ять недопалків, і от тоді з рипом відчинилися двері, в які він вийшов, і з них вивалилася та ж таки юрба. Магнітофон поставили на ґанку, а юрба почала вигецувати вже в дворі; Митько Гілляка побачив Васю Равлика і закричав якимсь тонким, істеричним голосом:
— Рай, Рай, він тут! Ось він, зараза, заховався!
Равлик глипнув очима й побачив, що до нього простує ота його сусідка, ага, вона зветься Раєю, місяць обливає її так чудно, що здається, ніби вона гола, а він — грудка із тьми і темряви, а він закоцюблий равлик під зеленим місяцем; вона йшла до нього спокійна й холодна з напівживою усмішкою на устах і з якоюсь тваринною покірністю. Басі захотілося втекти від цієї дівчини і цього гурту, а вони гоцали й гоцали, реготали і притискали пітними руками до себе пітних партнерів та партнерок; на ґанку стояла, ніби дерев’яний ідол, Митькова малесенька мати, її пласке скіфське обличчя було освітлене місяцем, а рота відслонено. Шурка Кукса тягнув у темінь оте маленьке, кривоноге і з кісками — воно опиралося й не хотіло йти, а Рая вже підійшла до Равлика й мовчки біля нього сіла. І він змушений був обійняти її за плечі, тоді спустив руку на стан, знову перевіривши, чи нема пружки гумки. Вона повернула до нього обличчя, зирнула, але руки його не відкинула, тієї руки, що вже заголила їй коліна і гладила холодну її шкіру.
— Чого пішов? — спитала.
— Перебрав, — відповів. — Провітрююсь.
Хмикнула і знову сиділа біля нього, холодна і спокійна навіть тоді, коли рука його посунула далі та обмацала кригу її стегон, замерзлий ліс її лона, застигле поле її живота. Вася знову відчув, що його пече, його колотить, у шлунку знову закипає їжа і питво, він аж задихнувся, бо здавалося, що, може, й справді вона не жива людина, а холодна, безчуттєва, без крові в тілі лялька, адже він кипить, а вона крижана, він колотиться, а від неї зимою віє. Вирвав руку з того кромішного холоду; танцюристів серед двору поменшало — розбрелися по закутках і звідтіля долітали дівочі скрики, сміх і вискоти, чоловіче бубання. Митько і кілька пар вигиналися з лінивою притомою, Митькова мати все ще стояла на ґанку. Шурка Кукса ніс на руках у глибину двору маленьке й кривоногеньке, і воно в його лаписьках рвалося й пручалось, але не кричало.
— Пусти її! — крикнув Вася Равлик, і Шурка Кукса здивовано зупинився.
— Ти чого?
— Кажу, пусти її! — ще сердитіше сказав Вася. — Вона не хоче!
— А ти звідки знаєш? — спитав так само здивовано Шурка Кукса.
В цей час маленька й кривоногенька вирвалася з Шурчиних рук і, ридаючи, кинулась до ґанку, де все ще грав магнітофон. Осмикнуло платтячко і стало там, утираючи кулачками оченята.
— Ти еті штучки, Вась, брось! — грізно сказав Шурка Кукса. — В тебе є своя, так сказать, а до чужих не лізь! Чи може, поміняємося, ге-ге?
Він підскочив до них, схопив Раю за руку й потяг її в глибину двору, і Рая спокійно й байдуже за ним пішла, а Вася Равлик відчув, що шаленіє. Підскочив до Шурки Кукси і раптом ударив йому в дихало, аж той зігнувся й захапав ротом повітря. Рая повернулася до Васі, всміхнулась і пішла назад до лавочки, а Митько Гілляка виплюнув розжованого сірника і сказав:
— От дайоть Васька! І правильно! Бо той кнур зовсім розопсів.
— Я його, Равлика, зара, Мить, бить буду! — сказав Шурка, вже віддихавшись.
Тоді до Шурки підскочило маленьке, кривоногеньке і засмикало його, запросило:
— Ну, заспокойся, Шурцю, Бога ради. Ну заради мене заспокойся, — молило, аж рученята заламувало маленьке.
— Дивись мені, зараза! — замахав кулаком Шурка. — Ми ще з тобою порозгуваруєм!
— Пшов вон! — дзвінко викрикнув Вася Равлик. — Пшов вон, я сказав!
— От дайоть Васька! — спокійно озвавсь Митько Гілляка, вставляючи до рота нового сірника — Васька в нас правильний! Як воша в бинті!
— Ну, заспокойся, Шурцю, молю тебе, — жебоніло біля Кукси маленьке, кривоногеньке. — Ну, підемо, куди ти хотів, тільки заспокойся.
(Продовження на наступній сторінці)