— Було діло! — загадково підморгнув Вовка. — П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка — на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить… Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?
— Ні, — збрехав і собі Сашко, — я викладаю історію в технікумі.
Віктор свиснув і личко його при цьому й не здригнулося. Дивилося по-телячому каламутними, гарними очима.
— А скільки тобі в руку кладуть?
— Та ж півтори сотні, — сказав у тон Вовці Сашко і всміхнувся.
— Да, лафа невелика, — цвиркнув під ноги Вовка. — А я думав: п’ять кусків гребеш… Я чого того інститута кинув? Шо ви мені, думаю, в руку покладете; я, так сказать, і без інститута три куски хапну. Ну, й покинув, катись ви покотьолом! Приїхав — маманя в сльози, такий-сякий, як я сусідам в очі подивлюсь, а я їй як на щотах: кляц, кляц! Отак-то, маманя, кажу, шо тобі лучче: щоб син з дипломатиком бігав по півтора кусочки, чи щоб засипав тебе, маманя, грішми? І засипаю, не зна, де тратить…
— Нежонатий ти? — спитав Сашко, хоч добре знав, що Вовка жонатий та й дітей має, але щось там у нього з жінкою не клеїлось.
Вовка озирнувся, ніби боявся, що його підслуховують, схилився нижче й зашепотів, обдаючи співрозмовника хронічним сопухом:
— Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася, ну, я їй те, друге, а їй все мало. Думаю, на який хрен ти мені нужна, кошмар! Ну я й те, послав її, понімаш, подальше, котись кажу покотьолом!.. Отак як у костюмчику був, так до мамані й прийшов — все добро їй оставив. А там у мене того крушталю, коври, знаєш, до чорта всього їй натягав. Кажу котись ти покотьолом, я і в одному костюмчику проживу. Ще в мене того крушталю буде — тобі не снилось! А шо, думаєш не буде? Макітерка в мене ще кашку варить…
3
Ця балачка залишила враження важке. Сашко подумав, що й справді не бачився з Вовкою років зо п’ять — той уже не жив на околиці. їхню хату знесли, закинувши пожильців на далекий мікрорайон — отак вони й не зустрічалися. Часом бачив Вовку біля пивниць у гурті сизоносих і намагався обійти його, а коли пивниці позачиняли, той терся біля гастрономів. Але вразило його не те. Цей чоловік зі своїм скаламученим мозком, з тією кашею, яка все-таки не могла зваритися в його черепочку — варилася там і справді "кошмарна" мішанка, — цей Вовка чомусь не забув тієї хтозна-як далекої
їхньої дитячої бійки, бо, можливо, та бійка щось у ньому й порушила. Його тіло росло, гналося вище й вище, а пацаняча голова залишалася незмінна — за цей час у ній, здається, не додалося ані звивини. Через це й виріс він отаким недолугим матякалом, бо не вмів навіть збрехати вірогідно. Знав, що нічого в житті не досяг і не досягне, через те й заливав оту невеличку кількість сірої речовини в голівці всілякою мерзотою, і з тієї сірої речовини почали проростати бліді, немічні, як картопляні пагони в льоху, черви-думки — химерні квіти з важким сопушним запахом. Сашко подумав, що вся оця їхня розмова — своєрідна Вовчина спроба взяти реванш, бо, здається, від тієї страшної поразки, ще хлопцем, він, цей довжелезний чолов’яга з каламутним зором, ще й досі не оправився. "Чорт забирай! — подумав Сашко з якоюсь відчайною тугою, — чому ти мені зустрівся зараз?" Зараз, коли відчув: щось і в ньому похитнулося, щось почало тихо руйнуватись. Невже, думав він, якась елементарна хлопчача бійка може бути настільки фатальна, що стала двигуном чи руйнівником цілого життя? Заболіло в грудях, і він замість того, щоб піти до матері (ледве відв’язався від того Вовки, який молов і молов, вихвалявся й брехав і ніби не міг зупинитися), ліг тут-таки, на березі, в зелену траву, з присвистом удихаючи повітря, бо раптом забракло його. Заплющився й слухав, як ніжно пестить сонячне проміння лице, повзає по ньому, тепло обмацуючи, як прилітає від ріки вітерець, навіває прохолоду; ні, він надає непотрібного значення речам елементарним — все значно простіше. Те, що має стати в цьому світі бур’яном, буде ним, незалежно від того, чи був чоловік у хлопчачих бійках переможцем чи переможеним; все, що має дати плоди — дасть їх, хоч би десять разів вихаркував свою кров на білий сніг. "Я зараз тут, на цій траві, — думав він, — так само клапоть нікчемної плоті, хворої і кволої, хоч цей бідолаха заздрить мені". Заздрить і через це хоче виставитись — ось причина його брехень, хизування й бахвалячок, навіть про тюрму розповідей, в якій, до речі, він ніколи не сидів. Сашкові гостро боліло в грудях, але то міг бути й не серцевий біль, а відгук важких сьогоднішніх сновидінь і недіспаної ночі, адже тоді земля пахла точнісінько так само, як зараз, коли він хоче надихатися киснем… Земля була вогка, і він уже відчував, як вільга просякає через тонку тканину. Мати його, певне, чекає, бо в неділю приходив до неї завжди о цій порі; сидить посеред хати на ослінчику, маленька, сива аж так, що її волосся палає білим вогнем, із вицвілими синіми очима; сидить на ослінці з повернутим до входу обличчям, щонеділі зустрічає його в цій позі і саме оця поза незмінно свідчить, що мати не тільки старіє, а вже стара. Жити під одним дахом з невісткою вона не захотіла, власне, вони не вжилися; тут, у дворі на кілька хат, вона прожила свій вік і нічого не бажала змінювати — зрештою, ще чудово могла обійти себе. Він же приходив сюди не так щоб чимось допомогти, як перекинутися словом, бо вони все-таки не втратили духовної злуки, адже він її одинчик і пестунчик — було йому в материнському домі затишно. Саме для відчуття цього затишку й вирушив у сьогоднішню мандрівку, бо в ньому й справді щось сколихнулось. Окрім того, ця дурна зустріч із Вовкою притулила йому до серця ще один неприємний приважечок. Ще один, бо існував той перший — дивний сон про батька, що його не терпілося йому розповісти матері, — ніколи ж бо раніше йому батько не снився!..
Поліна сиділа, як завжди, — на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.
— Ти б цього діла не задавнював, — сказала мати. — Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.
— Ходив я вже в поліклініку, мамо, — мовив він, — таке враження, що їм мої хвороби, як мені — торішній сніг.
— А результат аналізів знаєш? — сказала мати. — А що показала кардіограма? Обов’язково піди.
— Гаразд, — згодився він.
— З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!
— Я не зовсім молодий, — сказав він. — Я вже підтоптаний.
— В тридцять п’ять років? — розсердилася мати. — Тридцять п’ять років — це ще не вік!
— Коли рівняти до твого, — всміхнувся він.
Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон — про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, — дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина — побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.
— Що воно значить? — спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.
Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало — може, не треба було всього того оповідати?
— Це значить щось погане? — спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.
— Бачиш, сину, — сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. — Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування… Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати…
— Щось я тебе не зовсім розумію, — сказав Сашко. — Яке відношення це має до мого сну?
— Пряме, — сказала мати тим-таки сталевим голосом. — І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше…
Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.
— Повір мені, що я себе картаю, — не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.
— Але ж, мамо, — сказав він, чудуючись із її мови. — Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні — наче живий!..
— Ну і який же він із себе? — цікаво блиснули материні очка.
— Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився…
— Значить, він, — загадково сказала мати.
(Продовження на наступній сторінці)