— Ля оце вийшов своїх малих попасти, — буденно сказав Рудий.
Двоє мідноголових хлопчаків ганяло по прибережній ріні й метали у воду камінці. Людка мовчки копала картоплю, вибирала бульбиння з землі, при цьому пальці її чомусь тремтіли.
— Все не намилуюсь на тутешню природу. Гарно тут, — сказав так само мирно Рудько. — Є й дітям де побігати… Я в сьомому номері живу…
— І лежите на одному й тому ж місці, — не втрималася, щоб не пирхнути, Людка, на Рудька вона й не дивилась.
— Еге ж, — мовив Рудько. — Слухаю, як бджоли гудуть.
Бджоли пили мед із конюшини, якою заросла трава. Над головою розстелялося широке й мирне небо, повне сонячного трепоту, білих хмар і голубіні. Людка відчула раптом, що втишується, що їй добре отак вибирати з землі картоплю і неспішно перемовлятися з цим напівзнайомим сусідом.
— Не боїтеся, що вжалять? — спитала вона.
— Мене бджоли не жалять, — сказав він і тихо засміявся.
— А комарі?
— І комарі не жалять, я мідний!
Показав блискучі, рівним рядком зуби, на які вона зирнула мигцем, і їй раптом подумалося: а що, коли Нора має рацію? Ллє ні, дурниці все те, хіба мало в світі рудих?
Звелася й уперше зустрілася з ним поглядом. Опекло її, вразило; ні, таки не можна цього витримати. Знову потупилася.
— У мене й батько був такий — мідний, — сказав Рудько. — А от сестра в мене темна.
— Це ж котра ваша сестра, — не втрималася спитати Людка, — старша чи молодша?
— А ви їх примітили? — сказав Рудько. — Сестра — старша, худіша… Ви замужем?
Так просто поставив це запитання, ніби між іншим. Вона знову спаленіла: чи ж годиться питати таке в незнайомої жінки?
— А вам до того що? — гостро спитала.
— Та нічо, — відповів Рудько. — Сестра в мене незаміжня, от і спитав. Жалко мені її.
— Чого ж вона не замужем?
— Так вийшло, — мовив Рудько. — Мені всіх, хто незамужем, жалко.
— Чи ж вам не все одно? — так само гостро спитала вона.
— Може, і все одно, — зітхнув Рудько. — Не образив я вас?
— Чим?
— Ну, що про чоловіка запитав…
— Теж мені образа, — фуркнула Людка. — Дивіться, ваші хлопці онде шиї собі поскручують…
Він повернувся й побачив своїх шибайголов. Вилізли на прирічкову вербу і, зігнувши ноги в колінах, звісилися з гілки головами донизу.
Рудько засміявся.
— Вони в мене акробати, — сказав. — Таке вичворяють…
— Голови поскручують, то не так засмієтеся, — сердито сказала Людка.
Але хлопці розбиватися не збиралися. Почали розгойдуватися, тримаючись ногами за гілку, а тоді змахнули тільцями, перекрутилися і скочили на пісок.
— Славні в мене хлопці, — сказав Рудько. — Акробати!
Вона хотіла сказати йому про сороміцькі слова, які пишуть на парканах оці "акробати"; про те, що вони закинули Лілі Капілі в кімнату дохлого кота; про те, що вони б’ють із рогаток пташок і виривають на людських городах цибулю. Про те, що вони сховали Норине плаття, коли та гуляла в бікіні по березі; про те, що вони луплять жаб і кидають камінням у чорногуза, який живе самотою на околиці років із двадцять і ніхто ніколи в нього камінням не кидав (вона не врахувала практики Васі Равлика, бо це було давно); про те, що вони ловлять сорочкою мальків, зав’язавши рукави й коміра, а потім висипають тих мальків на траву, де ті дохнуть. Але всього цього невідь-чому не могла виказати: було їй тихо й затишно на душі. Попри все не відчувала до цього чоловіка й найменшої відрази, хоч, може, й симпатії не було. Коли б не такий він рудий, то, може, й симпатичним їй здався; а як просто він розв’язав таємницю про дві свої жінки. Виявляється, та, котра називалася "племінницею", — його жінка, а та, котру вулиця визнала за його дружину, була тільки сестрою. Чортзна-що можуть наплутати ці кумасі. Людка знову схаменулася: задумалась, а він дивиться на неї. Кинула оком — обпекло її, захопило, аж дихання заклало.
— Не образитеся, коли скажу славна ви! — мовив він.
— Жінка ваша славна! — спробувала вона огризнутися, але це в неї не вийшло.
— І жінка в мене славна, — згодився Рудько. — Але ви… нє, ви образитеся…
— Ясно, що ображуся, — сказала Людка, ставлячи на бік коробку з картоплею, а другою рукою беручи заступа. — Дивіться ліпше за своїми хлопцями.
Хлопці сиділи на верхівці верби і щосили її розгойдували. Але Рудько не дивився в той бік — не відривав погляду від Людки.
— Щось хотіли сказати ще? — трохи з викликом спитала вона.
— Нє, — мовив мирно Рудько. — Хотів лише сказати, що ви славна. Не образив я цим вас?
— На жаль, — сказала Людка й пішла геть, бо раптом відчула, що очі їй починає по-зрадницькому пощипувати.
8
Хтозна-чому так сталося, хтозна-чому Людка вступила в балачку з Рудьком; хтозна-чому їй стало боляче й самотньо після тієї принагідної балачки і чому вона кинула оте загадкове: "На жаль". Ледве трималася, поки йшла вулицею, а зайшовши в порожній свій дім, навіть рук не помила, а впала обличчям у подушки й розревілася так, як не ревіла ніколи. Оплакувала свою самотність і неприкаяність у світі, своє затяжне дівування, свою несміливість і цноту, адже була вона дівчина серйозна; оплакувала глупість чоловічого роду, адже не вміють вони цінувати по-справжньому жінку, а сліпо біжать на помах хвоста. Оплакувала свою кволість, бо все це її рознещасне слідство й було результатом великої кволості, перед якою відчувала ницість. Чому, чому тільки цей Рудько пожалів її і чому дозволила вона так себе пожаліти. Він був делікатний, ніде правди діти, не сказав жодного нескромного слова, але обоє чудово розуміли підтекст тієї розмови. Добре знав, що вона засиділася в дівках і що напевне знає про існування тих руденьких дітей, що з’явилися на вулиці, — значить, не делікатність була ота його балачка, а пропозиція. Пропозиція, яка ні до чого її не примушувала, але ставила перед потребою вибирати. Невже після неї він підійде із таким лагідним словом і до провізорки, думала Людка, кусаючи подушку, й пожаліє і її, як уже пожалів перед цим їх п’ятьох? Невже йому байдуже, що робиться в їхніх душах, і чи таке вже задоволення зривати вінки з них, покинутих усіма напризволяще, негарних і вицвілих. Вона відчула нараз гострий приступ ненависті до цього кнура, хай він добренький і жалісливенький. "Щоб ти здох! — кляла вона. — Щоб ти околів і перепавсь! Щоб твої руді часточки розметало по світу, щоб ти у жовтий пісок розсипався і щоб била тебе трасця із трасць!" Але трасця із трасць поки що била її, здригалася конвульсійно і зуби її дзвеніли, як мідні.
Хтозна-скільки це тяглося, здається, аж доки не вилилися з неї всі сльози. Потому заспокоїлася. Спершу пішла й вимила руки, а тоді лягла на канапі й тихо-сумно задивилась у вікно, за яким танцювали порушені легким синім вітром кленові листки. Дивилася на той танець і думала. Власне, не думала, а піддалася тихій меланхолії, яка інколи буває така, як оцей трепіт листя під теплим вітром.
— Ніякий він не маланець, — сказала вона Нориному обличчю, яке з’явилося серед того тріпотливого листя, — а звичайний собі чоловік…
Ні, він незвичайний, бо його погляд і справді годі витримати. Не все в ньому зрозуміле, і саме це принаджує їхні очі до нього, адже й ти, Норо, чомусь стала до нього придивлятися. Руде — це бридке, кожен знає, але й ти, Норо, чомусь почала цікавитися ним і навіщось збирала про нього все, що могла. Чи тільки з порожньої, пліткарської цікавості це стало тобі потрібно, Норо, — не вірю я в це! Це стало потрібно тобі, Норо, бо й ти, як я, і всі старі дівчата околиці, — не кинув твій агроном у твій городець сімені. Тебе теж їсть туга, Норо, як і мене, бо ми одного поля ягоди.
Щось таке думала Людка, власне, не думала, а відчувала, бо і з нею щось чудне творилося: чи ж треба тут усе розкладати, як на картах? Чи треба все так докладно обмислювати, творити з себе слідчого, залізати в чужий, інтимний світ — чи ж добре вона чинить?
Знала: момент, який надійшов, вирішальний, легко його пережити, заплющивши очі, але вдруге він може не повторитись…
Ні, вона справді казиться! Ну, що сталося? Перекинулася кількома реченнями з незнайомим чоловіком, то й що? Чи відає він, що відбувається в її душі й чи є йому до того діло? Чи бавив він порожньою балачкою час, бо лежав собі на траві й відпочивав. Ну, сказав жінці приємне слово, але чи вклепав у нього того смисла, що його побачила і відчула?
Сльози знову покотилися їй на очі, й не помічала, й не відчувала вона світу, а тільки свій біль. Біль, з яким вирішила боротися, бо інакше йому може не бути кінця. Тобто вона вирішила дочекатися ночі, яка, напевне, буде безмісячна, вийти на вулицю, а тоді заплющити очі.
1985р.
Оповідка дванадцята
Коник-стрибунець
1
(Продовження на наступній сторінці)